— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.
Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спо-пелить їх, яке ж це вінчання?
— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться во-гню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…
Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються каз-кові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:
— Ганнусю, наша дівонько,
Покажи нам своє личенько…
А дівчата дружно підхоплюють:
— Дай же нам надивитися,
Щоб було чим похвалитися…
А Ганнуся, не випускаючи руки Михайла, відгукується на заклик сестер щирим речитативом:
— Сестри мої, лебідоньки,
Ой вам не буде обидоньки,
Личко моє для вас відкрите,
Тільки серденько кров’ю облите…
Задумалася старша дівчина, склала руки на грудях, тужливо запитує:
— Чому серце гризе скорбота?
Ой від чого твоя турбота?
Від роботи, чи від кохання,
Чи від недовгого дівування?
— Мала я, сестри, любу годину,
Та загубила туди стежину.
Ой заберіте люту розпуку,
Щоб я не мала з милим розлуки…
— Ім’ям любові поєдную Михайла і Ганнусю, — урочисто сказала дівчина, а подружки радісно повтори-ли її слова і захоплено додали:
— На віки вічні! На віки вічні!
— Поцілуйтеся, — мовила дівчина. — Ви тепер нерозлучні. У всіх світах, у всіх світах.
Посипалися зорі з неба, наче пелюстки квіток, заясніли на плечах, на косах, на віях Ганнусі. Михайло схилився до вуст дружини, хотів поцілувати. Вона пройшла крізь нього, мов хмаринка. Він лячно повернувся за нею. Ганнуся засміялася, попливла над галявиною в колі сестер. Він кинувся слідом за нею, щоб наздогнати, обняти, відчути живе, тепле тіло.
Здалека чувся регіт, змикалися глухою стіною дерева, папороті, згасало світло, пропали зорі.
Тиша. Морок. Небуття.
Задубіли руки. Не ворухнуться ноги.
Боляче в грудях.
— Сину, синочку! Що ж це з тобою? Ой боже мій, та він же зовсім захолов!
— Тихо, стара, не кричи! Скоріше несіть додому та в кожух! Не треба було стільки йому пити!
Хитаються сосни, поскрипує пісок, побивається мати, як ранена пташина. Зазирає в обличчя. Михайло всміхається, шепоче:
— А я… обвінчався, матусю…
— Що ти кажеш, синочку? Ой, зурочила вона тебе, зав’язала світ! Ой синочку мій безталанний! Що ж буде з тобою?
— Все добре, мамо… Вона моя… Нас вінчали дівчата біля вогнища…
— Марить, — почувся похмурий батьків голос. — Треба б лікаря.
— Де його тут візьмеш? Фершал — та й той п’яниця. Треба до Києва везти. Кузьмо! Біжи до голови, хай дає машину. Ой боже ж мій, отака халепа! Це я винна, бачила, що він негодящий, а пустила…
— Годі, стара, побиватися. Не поможе. Я побіжу за машиною, а ти закип’яти молоко та з медом дай йо-му. Трохи одійде!
— Ой, мед же тут не поможе!..
Гаряче молоко капає на губи, на груди. Михайло відсторонюється, усміхається матері.
— Не треба… я не хворий… Я щасливий… Вона прийшла до мене… тепер вона — моя… на віки вічні… на віки вічні…
Розкривається безодня. Не втриматись, не зупинитись. Летить у неї все — свідомість, серце, тіло. Лихо-вісне падіння. Коли воно скінчиться? Ні зірок, ні вогню, ні голосу.
Німо. Глухота.
Небуття.
Прокинувся, прийшов до тями Сагайдак у київській квартирі. З вікна долинали звичні звуки вулиці, блищав на сонці ситим листком різак. Крізь причинені двері чулися голоси. Один з них належав Ніні. Вона схвильовано говорила:
— Я вже давно за ним помічала. Щось починає говорити не те. Вічні протести. Те йому не так і те не так. Потім пити почав. Завалив дисертацію. Тепер — маєте. Поїхав до матері, напився. Пішов гуляти в ліс. Заснув там. Земля сира, ну й… Кажуть, марив, галюцинації якісь йому ввижалися. Треба підлікувати, докторе. Пропа-дає людина. З обсерваторії все дзвонять. Що та що?
— Гаразд, — озвався м’який чоловічий голос. — Так одразу я нічого не можу сказати. Треба забрати до лікарні. Подивлюся, огляну. Заспокойтеся. Все може бути в житті. Вік наш такий розбурханий, серце не витри-мує, інтелект руйнується…
— Інші ж витримують, — невдоволено сказала Ніна.
— Бубон витримує, — заперечив чоловічий голос. — А скрипка псується. Не всі організми однакові. Психіка — тонка штука. Беру його, спробуємо поставити на ноги…
— Ой докторе, я вас озолочу. Буду вдячна на все життя.
— Вдячність — чудово, — скупо сказав лікар. — А золотити мене — ні до чого. Краще я буду в натура-льному вигляді.
— Ну це я так… фігурально…
— Я так і подумав, — серйозно відповів голос.
Двері до кабінету відчинилися. Михайло заплющив очі. Краще не дивитися на неї тепер, не розмовляти. Хай везуть, куди хочуть, роблять, що бажають. Все байдуже. Вона приходила, вона є, вона чекає його серед червоних маків. Вона і семеро білих сестер…
Знову забуття. Гомін людей. Погойдування на носилках. Машина. Куди його везуть? Мабуть, у Павлів-ську лікарню. Вважають, що збожеволів. Ну й хай. Всі потроху божевільні. Він божевільний з любові. Хай вони думають, що лікують його. А він знатиме своє. Ждатиме Ганнусю темними ночами. Вона знову прийде. І ніякі стіни не втримають їх, вони попливуть над землею, понад Дніпром, понад луками, до похмурого лісу, де на га-лявині чекають білі посестри…
Скрипить підлога. Білі стіни. Нікого нема поруч. Він сам. Спокій. Тиша.
Десь кричать люди. Голосно, люто. Потім жалібно плаче хтось. Виє вовком. Знову тиша.
Темрява. Не хочеться вийти з неї. Ждати, ждати. Може, прилине. Може, поведе серед темних дерев до вогню, на вінчання…
Білою примарою пропливла санітарка. Поставила тацю з їжею на тумбочці. Щось говорила, вмовляла. Михайло не слухав.
Вона пішла.
Час зупинився. Думки кружляли у вузькій спіралі, ніби в ополонці. Все минуло. Тріснув глузд колишньо-го життя, розсипався па дрібні черепки. Не збереш. А збереш — нащо ті шматки? Краще ліпити нову посудину. Нову — нема з ким. У цьому житті — нема. А в тому? Лише в тому. Червоні маки. Сади. І вісім посестер. Він буде їм братом. Затишно, любо.
Що скажуть друзі? А, пусте. Скажуть, що нема іншого світу. Скажуть, що він учений і треба йому повер-нутися до тверезого мислення. Скажуть — полікуйся. Він промовчить. Він збереже таємницю для себе. Червоні маки. І між ними Ганнуся. В ній цілий світ. І навіть більше. Не треба квазарів, не треба наднових зірок. Взяти за руку й плинути понад садами. Білі, білі сади. І сірі очі над ними…
Прошелестіли кроки. Думки — врозтіч. Затаїлися.
Хто це?
Хтось у білому. Лікар? Грива сивого волосся, довгі козацькі вуса, худе аскетичне обличчя. Добрі, втом-лені очі з-під волохатих брів.
Він сів на стілець. Дивиться, мовчить. Побачивши розплющені очі Михайла, вітається.
— Добридень…
— Драстуйте, — прошепотів Сагайдак.
— Чому не їли?
— Не хочеться…
— Треба.
— Може, й не треба, — зітхнув Михайло. — Мені добре й так…
— Познайомимось, — сказав лікар лагідно. — Вас я знаю, Михайле Кузьмовичу. А мене звати Григорі-єм. Григорій Васильович Сокіл. Лікар…
— Психіатр? — ущипливо запитав Михайло.
— Психіатр, — спокійно відповів Сокіл. — І психолог. І невропатолог. Ви ображені, що сюди потрапи-ли?
— Ні, чого ж, — знизав плечима Михайло, одвертаючись. — Раз божевільний — куди ж іще…
— Хто вам сказав, що ви божевільний? — строго запитав Сокіл. — Не смійте думати про такі дурниці…
— Чув. Жінка казала…
— На чому вона ґрунтується?
— Нібито я галюцинації бачив… А це неправда! Неправда!
— Що неправда?
— Що я галюцинант. Я насправді бачив її…
— Кого?
— Ганнусю. Як от вас…
Брови Сокола насунулися ще нижче на очі, здригнулися вуса. Він помовчав, коротко мовив:
— Далі. Далі…
— А далі — вона зникла. Я біг за нею, шукав. Не знайшов. Потім мене взяли. Привезли сюди. Лікарю… Я відчував її руку, я чув пісні весільні її сестер. Вона розповідала мені про той світ, де вони живуть. Там черво-ні маки, сади. Яка ж галюцинація? Те відчуття яскравіше від цього. Якщо там ілюзія, то чому цей світ не ілюзія? Майя, як казав мені мій друг індус…
— Ви маєте друга в Індії? — пожвавився лікар.
(Продовження на наступній сторінці)