Із циклу «Пісня Небесних Лебедів»
Пробігають роки. Пролітають віки.
Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається вдаль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила Духу жива?
Хто вона, і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..