Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: "Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?"
Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув.
— Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що.
Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.
— А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?
— Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя.
— Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?
— Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю.
— То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.
Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.
Минула година… чи дві.
Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.
— Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.
— Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово!
— А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочиньте на ліжку, а хочете — гуляйте!
— Ми погуляємо.
— То й добренько.
Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.
— Дивно.
— Що, Галю? — ніжно запитав Григорій.
— Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.
— Галю…
— Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть…
— Галю, як хороше ви сказали…
— Правда? — заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. — Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме.
— Снилося? Ви обіцяли розповісти, — згадала вона. — Я чекаю.
Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрикнула:
— Далі! Далі…
— Що далі?
— Що з ними сталося? З вами?
— Не знаю. Я прокинувся.
— Треба знати, — схвильовано сказала вона. — Це дуже важливо.
— Чому? — здивувався Григір.
— Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з нашою долею. Звідки це у вас? Чому?
— Фантасмагорія, — невпевнено сказав Григір.
— Така чітка?
— Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон — відгомін тих подій? І взагалі — багато людських снів, які не схожі на земну реальність.
— Чарівна гіпотеза, — прошепотіла Галя. — Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали?
— Ви — це Громовиця, — тихо сказав Григір. — Я відчув.
— Чому ж ми не разом у тому світі? — сумно запитала дівчина.
— Не знаю. Зате тут ми разом.
— О, якби так було завжди, — з мукою мовила Галя. — Я так чекала любові.
Він обняв її, припав до вуст, — тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів — все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити.
Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмяніло, наливалося багрянцем.
Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворотним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, милувалися місячним маревом ночі.
— Пора, — нарешті зітхнула Галя. — Я вже піду…
— Ще трохи…
— Смішний, — погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. — Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це — незабутнє.
— Коли знову побачимось?
— Коли бажаєш. Хоч завтра.
— Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали "Суд над богами". Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики.
— Це що — для мене? — Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. — Щоб перевиховати?
— О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Питання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш.
— Гаразд, — усміхнулася Галя. — Піду. Аби з тобою. Зажди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай.
— До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володимира.
Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах.
Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку.
— Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка!
— Не обкрутить, — пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. — Моя дівчина з казки.
— Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи.
Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплющив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрався потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурієм, космослідчим системи Ари.
Минуло багато циклів. Дуже багато.
Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експерименту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався кульмінаційний час. У новому світі з’явилася людина.
Система напружено очікувала: що станеться? Хто переможе — Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випадок на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали незвичайних подій.
Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко підвищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонародженого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг неминучий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координаторові.
(Продовження на наступній сторінці)