Весла безшумно лягли на дно дуба. Темно, як у могилі. Що навколо? Чи далеко вороги?
Глухо загуркотів, відлунюючи в небесних долинах, грім. Гроза стихала. Темна ніч дивилася на дружинників тисячами ворожих очей.
Ніс дуба м’яко виповз на берег, заплутався в густих лозах.
Ось і все. Перед яровитами — ворожий берег.
Святобор залишив корму, пробрався до хлопців. В пітьмі намагався розглядіти обличчя товаришів.
— Втомилися, братове?
— Ні, Святоборе. Хоч зараз до битви!
— Не пора ще. Зачекайте. Ми з Глицею підемо в стан козар, а ви очікуйте тут. Ні звуку… І будьте напоготові.
— Добре, Святоборе…
Глиця вискочив на берег, подав руку Святобору. Зашелестіли кущі. Ще одна мить… дві високі постаті — одна худа, а друга кремезна — розтанули в нічній пітьмі…
2
На світанку Глиця з Святобором минули ліс. Перед ними розстилалося поле битви. Сходило сонце. Парувала мокра земля. Сірі тумани пливли в ясне, ніби вмите після грози, небо.
На мілині, під лівим берегом Рубіжної, ще димували два дуби, покинуті яровитами. А праворуч — все поле було всіяне трупами київських вояк і ворогів. Вороння крикливо витало над мертвими, сідало на груди, випивало погаслі очі бійців.
Святобор довго стояв край лісу, сумовито дивлячись на страшну тризну чорного птаства. Із задуми його вивів Глиця. Він торкнув сина вождя за лікоть, пошепки промовив:
— Пора…
— Як? Ти хочеш, щоб ми пробралися до шатер козар удень?
— Еге ж, — хитро всміхнувся Глиця. — Але ти залишишся тут. Будеш ждати до вечора.
— А ти?
— Я проберуся в стан козар…
— Сам?
— Атож.
— Вдень? — ще більше дивувався Святобор. — Тепер?
— Ось зараз і піду.
— Не дури голову, Глиця! Що ти хочеш робити?
Рот Глиці роз їхався до вух, очі перетворилися в щілинки, заіскрилися сміхотливими вогниками.
— Ти забув, що я старіший від тебе на тридцять літ, — хихикнув він. — Пам’ятаєш діда-лісовика? Він мені передав таке, що й не снилось простим людям. Колись і тобі передам все, не сердься. А тепер дивись…
Глиця хутко пробіг полем, перевернув кілька хозарських трупів. Знайшов підходящого по росту. Не встиг Святобор схаменутись, як до нього вже підходив не Глиця, а козарський вояк в баранячій гостроверхій шапці, шкіряних штанях і короткому кожушку вовною назовні. Навіть ріденькі вуса і козляча борідка робили його схожим на козарина.
— Та ти штукар, справді, — здивувався Святобор. — Ніколи б не впізнав… Та тільки небезпечно. Хто-небудь запитає з їхніх вояків тебе, що зробиш тоді?
— Не турбуйся. В минулому поході я побував у полоні козарському, там навчився говірки їхньої.
— То ти чарівник, Глиця!..
— Годі, — прошепотів Глиця. — Потім будемо говорити про це. Я йду. Постараюсь побачити Ратибора і про все домовитися. Гадаю, що сина вождя козари не тримають на припоні. А якщо… не вернусь — вирішуй сам, синку…
— Хай Світовид береже тебе.
Глиця метко, мов ящірка, пробіг долиною, обминув високу могилу і зник за нею.
3
Святобор виліз на високого крислатого дуба, щоб як-небудь не виказати себе. З вершини видно було синю далину, засіяну козарськими шатрами. Сотні стовпів диму курились на обрії. То вороги палили вогнища, святкували перемогу над киянами.
Десь там брат Ратибор, товариші-дружинники. Як трапилось, що вони попали в полон? Який темний дух обплутав їхній розум, зв’язав руки? Чи вони поснули, чи зустрілися з більшою силою? А може, зрада?
Ні, ні. Хто ж? Для чого? Не було, скільки пам’ятає Святобор, серед яровитів такої ганьби, щоб брат зрадив брата. Геть навіть думку про це…
Піднялося сонце, розійшлися тумани. Далина проясніла. Святобор помітив у стані ворогів якусь метушню. Чи не збираються вони в похід. То буде зле. Як визволити тоді брата і його товаришів? А без брата повертатися до Києва не можна!
Сумніви, муки душі терзали Святобора. Минав день. Вогнища ворогів згасали. Значить справді, вони збираються рушати!.. Де ж Глиця? Чому він бариться? Чи, може, крий Перуне, потрапив до рук ворогів?
Сонце котилося донизу, наливалося багрянцем. Вечірня імла впала над полем. Білі китиці тирси зарожевіли, кривавою хвилею покотили до обрію.
І вже коли сутінки скрали виднокіл, коли прохолода забралася під кольчугу Святобора, біля могили з’явшіася худорлява постать. Вона швидко пробиралася поміж трупами, наближалася до лісу.
Святобор хутко зліз униз, пішов назустріч. Обняв Глицю, пригорнув до широких грудей. Благально подивився у очі.
— Ну, говори мерщій. Що? Як? Бачив Ратибора? Товаришів?
— Зачекай, не спіши! — одмахнувся Глиця. — Дай зняти оцю смердючку козарську. Ледве не задушився за цілий день.
Він миттю переодягнувся і відразу ж перетворився на знайомого всьому Києву підстаркуватого, сміхотливого вояка.
— Ну, говори тепер! Не муч!..
— Пожди ще трішечки. Є що-небудь поїсти? Я голодний, як ведмідь після зими.
— На, їж! — розсердився Святобор. — Ось коржі, сало. Я тут сиджу, мов на рогатині, а ти…
Глиця спохмурнів, розламуючи коржа надвоє, спідлоба зиркнув на юнака.
— Негоже вояку і синові вождя поспішати. Перед тобою важкий шлях… Вчись терпіти!
Глиця трохи посопів ображено, куснув кілька разів коржа, сала і радісно засміявся.
— Ну, вище голову, витязю! Я все зробив. Хутко до хлопців! По дорозі про все розповім…
Очі Святобора загорілися.
— Значить, бій?
— Бій, Святоборе! В путь.
Юнак ще раз поглянув на печальне поле бою і рушив услід за Глицею. Хаща лісу і вечірня темрява проковтнули їх. Ніч була спокійна. Яровити йшли тихо, мов дикі коти. Тільки слова Глиці бриніли в пітьмі, ніби вторячи співу легенького вітру.
— Я був у стані козар. Ніхто не мав ніякої підозри. Дружинники наші загнані в якусь кошару, сковані колодками…
— Сковані! — аж заскрипів зубами Святобор, стискуючи сильні долоні.
— Атож. І позв’язувані ремінними путами…
— А Ратибор?
— Ратибор в окремому шатрі. Біля нього один вартовий. Я пробрався попід шатром, знизу…
— І бачив його?
— Навіть говорив. Ратибор ніби злякався, побачивши мене, а потім впізнав, заспокоївся і все розповів. Їх завтра поведуть мимо тої могили, яку ти бачив. Живими залишилося тридцять душ, всіх призначено в дарунок козарському хану Гаронату…
— І Ратибора? — жахнувся юнак.
— Не знаю. Може, за нього візьмуть викуп.
— Викуп?! Ганьба. Яка ганьба…
— Тихо. Ратибор каже, що їх вестиме не більше десяти козар. Вони гадають, що кияни розбиті, і тому будуть безпечними. Нападати треба там, біля лісу…
— А Ратибор згоден з нашим задумом? — радісно заторсав Глицю юнак.
— Еге ж! Ведмідь! Не тисни так. А тепер до хлопців. Не забувай, що ще належить спіймати козарських коней…
— Спіймаємо, Глиця! Хутчій!
Гей, неясна надіє, орлина відваго, юнацька звитяго! Гей, доле яровитська! Яку дорогу готуєте ви сміливцям-киянам?
4
Тієї ж ночі Глиця провів хлопців-дружинників берегом Рубіжної до краю лісу. Було вирішено спіймати для кожного з воїнів коня з козарського гурту, а також ще тридцять для полонених.
Задум був такий. Нападати біля того місця, де дорога проходить мимо лісу. Глиця побіжить разом з Ратибором і визволеними дружинниками до берега річки, де будуть заховані коні, а десять вояків на чолі з Святобором прикриють їх.
Аби тільки перебратися на той бік Рубіжної, а там — безмежні ліси, глухі нетрі. Вони надійно заховають втікачів од усього козарського війська.
Місяць скотився за ліс. Над полем попливли передсвітанкові тумани. Вдалині блищали червоними цятками вогнища козар. Звідти долинав ледве чутний гомін.
Глиця дав знак. П’ятеро хлопців рушили за ним. Вони, мов щури, прослизнули в пітьму, слідкуючи за в’юнкою постаттю Глиці.
По дорозі зняли одинадцять сідел з убитих коней. Для всіх інших захопили тільки вуздечки. За могилою зупинилися. Звідти вже виднілися темні і світлі плями кінських гуртів, чулося спокійне хрумання.
— Стійте всі тут, — прошепотів Глиця. — Відразу ж сідлайте коней. Ні звуку щоб я не чув…
— Але ж коні можуть заіржати, — заперечив хтось з хлопців-дружинників.
— Не заіржуть, — запевнив вояк. — Замріть і дивіться, що я буду робити…
Він, мов тінь, підкрався до перших коней. Тварини ніби й не бачили його. Вони й далі спокійно поїдали соковиту степову траву.
Дружинники здивувалися. Все ж таки він чарівник, цей Глиця. Так про нього думає весь Київ. Недаремно він вміє зупиняти кров, оживляти потопельників, підробляти будь-чий голос і навіть міняти обличчя. Навіть сам Горидід — духовид і жрець Світовида — боїться його, а Кий завжди радиться у важливих ділах.
Ні, хіба ж не дивина? Ось Глиця йде назад, і коні за ним, неначе прив’язані. Він щось шепоче у вухо передньому жеребцю. Невже знає мову коней?
(Продовження на наступній сторінці)