— Пусті слова, — втомлено сказав Фалес. — Слава — хмаринка. Правдива Істина безславна, хлопче. Я б не хотів слави, бо вона — ознака неістинності. Земля не любить правдивого вчення…
— Але ж воно є? — радо вигукнув Піфагор. — Воно є, раз ти так мовиш?..
— Напевне, є, — згодився мудрець. — Але де?
— Ти не відаєш?
— Ні, — признався Фалес— Я знаю лише частки Істини.
— Дай мені те, що маєш…
— Тобі від того може бути гірко.
— Мені нудно від солодощів фальшивих ідей. Люди торочать про богів, про стихії, про Олімп, про космогонію, не замислюючись про основне — мету. Куди йде світ, де він виник, що з ним станеться?
— Голубчику, — поплескавши юнака по плечу, лагідно озвався Фалес, — а може, ми не так запитуємо самі себе? Може, твоє запитання абсурдне?
— Чому?
— Скажімо, богів нема. Скажімо, їх вигадали. Отже, світ не створено. Отже, він не має жодної мети, нікуди не йде…
— Ви не вірите в богів? — вразився Піфагор.
— Є боги чи нема їх — хто може сказати про це певно? Хто з людей може похвалитися, що бачив їх? А коли так, то яка потреба говорити про них? Садівник садить дерева, поливає їх, прополює бур’яни, береже парості від приморозків. Невже йому ще треба вигадувати собі невидимого помічника?
— Тоді в природі нема мети? — схвильовано мовив Піфагор.
— Може, й нема, — знизав плечима Фалес. — Мета передбачає завершення, конечність. А природа — глибина невимірна…
— А як же краса?
— Краса? Що ти хочеш сказати?
— Краса квітки, краса жінки, краса мислі? Невже природа може творити без мети так прекрасно?
— А чому б і ні? Ти бував у горах? Може, звертав увагу на потічок, що скаче по скелях? Там у нього вир, там водоспад, там веселка на сонці грає, там дзвенить хвилька, ніби грає арфа. Правда?
— Не втямлю…
— Якщо проста вода, падаючи зі скелі, може дати взірець краси, гармонії, то що казати про життя людей, рослин, тварин? Про зоряний небосхил? Про Геліоса й Селену, володарку ночі?
— Я зрозумів, учителю. Ти хочеш сказати, що безмір, граючись із стихіями та світилами, може сам собою творити мелодійність і красу?
— Ти чудово висловив мою думку…
— Але ж чия воля в тому космічному потоці? Звідки він виник?
— Одвіку є тьма-тьмуща атомів. Праоснова їх — вода. Вона — мати всього сущого, таємнича, ненароджена. Сплітаючись у неосяжності, атоми породжують буття — від бадилини до богів… якщо вони є…
— Тоді — випадковість, — сумно прошепотів Піфагор. — Тоді нема Істини…
— Істина — це правда, якою б гіркою вона не виявилась, — відповів старий мудрець. — А ти бажаєш підігнати її під вигадану мету.
— А хто доведе, що твої слова, учителю, правда?
— Ніхто. Шукай, перевіряй, докопуйся, — просто сказав Фалес. — Я ж попередив — Істини тобі не відкрию. Може, лише якісь іскри, частки. Іди далі, складай з тих часток мозаїку…
Тане в мороці лагідне обличчя, гримить море. Що ж тепер? Куди? Тільки в Єгипет. Адже недарма туди прагнули всі мудреці й шукачі. Батько обіцяв виклопотати в тирана Полікрата дозвіл…
Батько з сином збираються в гості. Їх милостиво запрошено до тирана Полікрата. Правитель ласкаво прийняв дорогі дарунки Мнезарха, призначив день для прийому.
Батько пропонував синові одягнути пишний червлений гіматій, ще дідівський. Піфагор відмовився, попросив простий, полотняний, який носять всі мудреці.
— Розгнівається тиран, — скрушно похитував головою Мнезарх. — Скаже: гординя! Ти не знаєш його — сьогодні він медовий, а завтра — звелить розіпнути.
— Мені все одно, — вперто відказав Піфагор. — Я не бажаю, шоб мене поважали за вбрання. Я піду так, батьку…
Мати Парфеніса ходить довкола сина, пригладжує лляний гіматій, тихцем витирає очі краєчком рукава.
— Чого ти, мамо?
— Тривожно на душі, синку. Не йшов би ти краще до тирана. Серце моє неспокійне…
— Ти завжди гнівиш богів, ПарфенІсо, — невдоволено бурмоче Мнезарх. — Не тривож стихій, жінко.
— Сон поганий мені снився.
— Який?
— Наче я шукаю Піфагора… Гори, скелі, пустельно довкола. Я знемоглася, а його все нема… Зрештою бачу його постать, але якусь дивну і незнайому. Його тіло просвічується. Я бачу крізь нього обрій, хмарини, гори. Я злякалася, запитую: "Ти став безтілесним духом, синку?" Він мовчить. Я простягнула руки, щоб обійняти його, і не могла відчути живого тіла. Потім полум’я охопило його, я сахнулася геть. І Піфагор на моїх очах зник… лише звідти, де він стояв, полетів у небо великий барвистий метелик. Я кинулася зі сну, довго плакала, аж у грудях мені боліло від плачу…
— Химери, — пробурмотів батько. — Чого тільки не приверзеться вночі…
— А мені подобається сон, матусю, — усміхнувся Піфагор, цілуючи матір в плече. — Я б хотів стати таким, як ти мене бачила.
— Яким? — злякалася мати.
— Невідчутним, безтілесним метеликом, психеєю. Як Протей.[11] А потім — полетіти в небо. І щезнути в лазурі, в блакиті…
— Хай боги бережуть тебе від такого, — сплеснула руками Парфеніса. — Подумай про мене, синку!
— Заспокойся, жінко, — різко обірвав її Мнезарх, зачісуючись перед бронзовим свічадом. — Мара марою, а життя вимагає свого. Не волочитися ж Піфагорові за дівчатами, не ганяти чайок понад морем! Не хоче він переймати мого ремесла — хай їде до Єгипту. Фалес запевняв, що голова в нього ясна, мудра. Може, справді з нього вийде щось путнє? Ходімо, синку, пора.
Повагом вони вийшли з будинку, попрямували до палацу Полікрата. Сторожа пропустила їх. Вони ступили до широкого подвір’я, оточеного товстезними стінами з чорного каменю, заквітчаного буйним плющем. На стінах поволеньки ходили вояки, озброєні списами та короткими мечами. Піфагор усміхнувся сам собі: не вельми вірять, мабуть, правителі в божу охорону, коли таку сторожу виставляють. Людські руки надійніші…
Ввійшли до широкої зали. В глибині її сидів на розкішному троні тиран Полікрат. Обабіч двома шеренгами стояли гості, музиканти, поети. Мнезарх здалека поклонився правителю. Той недбало кивнув. Піфагор став за спинами гостей, під колоною, зацікавлено розглядав прегарні скульптури богів, героїв, мудреців. Ось цар богів Зевс з гнівно нахмуреними бровами, з буряною бородою. В його руці — жмут блискавиць. На кого він збирається їх кинути? На непокірних титанів чи на вільнодумного мудреця? Владне обличчя гордовите, в ньому нема й тіні занепокоєння, сумніву. Кожен його крок — Істина! Кожне веління — невідворотне. Дуже, дуже майстерно відтворив скульптор володаря Олімпу. Цікаво, хто саме творив ці чудові образи?
А ось Афродіта. Такої постаті Піфагор ще не бачив. Вона не милується своїм прекрасним тілом, в долонях у неї джерельна вода, що краплями витікає поміж пальцями, і богиня дарма намагається втримати прохолодну вологу. Ніби час — невловимий струмінь прадавнього Кроноса,[12] — витікає рідина, забираючи молодість, силу, красу. Смуток на чолі богині, задума в прегарних великих очах. Батько боляче наступає на синову ногу.
— Ти здурів? Прийшов до правителя, а роздивляєшся довкола, наче ніколи не бачив скульптур. Дивися на тирана.
Дзвенять струни арфи. Чутливе вухо Піфагора вловлює нещиру бадьорість у мелодії пісні, але Полікрат вдоволено покивує головою, гості уважно слухають, вдаючи, ніби музика їм вельми подобається. Два палацові поети, підступивши до трону, декламують в такт мелодії урочисті поези на честь правителя. Піфагор знає їх — це Івік і Анакреон. Вони теж колись навчалися у Гермадамаса. Музиканти з них вийшли поганенькі, а поезій їхніх Піфагорові не доводилося чути.
Полікрат обперся на руку, пильно розглядаючи складки роззолоченого хітона, другою рукою інколи прикриває позіхи, що роздирають йому рота, але тиранові приємні похвали молодих поетів, до вподоби слава освіченого правителя.
Івік завивав:
— О музо, дай мені божественне натхнення,
Щоб оспівать тирана Полікрата,
Вінець йому достойно поетичний
Сплести з хвали, і слави і любові…
О музо, дай же щирими словами
Дари сердечні принести до трону,
До ніг тирана — нашої надії,
Твердині нашої, святого напівбога…
Анакреон, ніби перехопивши естафету від Івіка, радісно заволав, звівши руку вгору:
— На небі — Зевс, а на землі — тиран,
Наш Полікрат — герой і повелитель,
Душа моя співає ці поези
Від щирості, від чистої любові…
Під склепінням зали гриміли оплески, вітальні вигуки. Полікрат поблажливо посміхався. Піфагор скривився, ніби від зубного болю. Йому стало незручно за поетів. Невже вони не розуміють, що непристойно ось так принижуватися? І перед ким?
Тиран спостеріг ту гримасу на обличчі юнака, зробив знак. Гості замовкли, здивовано перезиралися. Мнезарх поблід, відчувши на собі погляд правителя.
— То і є твій син, Мнезарху? — гучно запитав Полікрат.
(Продовження на наступній сторінці)