Піфагор оповідає учням про далекі таємничі планети, що обертаються довкола Сонця, і юні кротонці пожвавлюються: як же так? Діди й батьки твердили, що Сонце ходить, поспішає довкола Землі, що світозарний Феб щоранку запрягає своїх полум’яних коней для тяжкого небесного шляху. Учитель м’яко усміхається, терпляче пояснює їм відносність та міфічність минулих уявлень. Земля подібна до титанічного яблука, вона летить в небесному океані довкола вогнистого світила, повертаючи до нього то один бік, то інший. Так змінюються день і ніч.
Довкола Феба кружляють ще десять планет. Ми знаємо лише найближчі, видимі оком. Мудрі сини неба, які прилітали колись на Землю, залишили для нас знання про невидимі планетні сфери, що будуть відкриті людьми в прийдешньому. Ніби десять струн простягло золоте світило у зоряну просторінь і грає на них прегарну милозвучну мелодію. Всюди — музика. Від неба до землі. Від комашини — до людського серця. І вся вона підкорена закону чисел, закону вічної, могутньої Одиниці.
Урок закінчується. Учні сідають за широкий спільний стіл. Їдять запашні, соковиті яблука, дині, ніжний виноград. А потім Мілон веде хлопців до спортивної зали, де вони борються, показують один перед одним красу тіла, силу рук, майстерність вправ.
Суперництво відсутнє. Піфагор суворо заборонив його. Спорт для плекання краси, високого смаку, здоров’я, а не для ревнивої заздрості. Тому кожен успіх товариша викликає щирі, дружні оплески і схвальні крики.
Вдень прийшов до гімнасіуму гурт юнаків, їх очолював Кілон, син відомого кротонського багатія. На ньому була барвиста шовкова туніка, оксамитна тога, облямована золотим шитвом. Зверхньо глянувши на учнів, які, позбиравшись гуртами, читали папіруси, креслили геометричні фігури та тихенько розмовляли, Кілон гучно промовив:
— Де ваш учитель?
— Навіщо він тобі? — підвівши лице від креслення, спокійно поцікавився Мілон.
— Я бажаю з ним розмовляти.
— Про що?
— Чому я маю тобі відповідати? — розгнівався Кілон. — Хто ти?
— Учень. Піфагорієць.
— Піфагорієць, та не Піфагор! — насмішкувато й недбало кинув Кілон. — Спів — то одне, а луна від співу — щось інше. Цінується не луна, а спів. Ось так!
Супутники Кілона засміялися, а Мілон, навіть не моргнувши оком, знову схилився над кресленнями.
— Коли не бажаєш відповідати — то погуляй, доки учитель не з’явиться.
— Що він у вас — бог, що його не можна допроситися? — зухвало озвався Кілон.
— Більше, — достойно зауважив Мілон, тамуючи в грудях неприязнь до непроханого пришельця. — Бог вимагає жертви, а учитель сам віддає себе в жертву заради учнів. Збагни і подумай…
Піфагорійці зустріли схвальними вигуками одповідь Мілона. Кілон демонстративно одійшов від тераси, почав читати речення на колонах обабіч широких сходів, що вели до моря. То були заповіді Піфагора, викладені в символічній формі.
— Ні, ви тільки послухайте! — зареготав Кілон. — Ха-ха-ха! "Не ходи широким шляхом!" Оце так утнув! А кудою ж дозволите ходити? По дахах будинків? Непролазним болотом? Ха-ха-ха! Оце так учитель!
— Не смійся, дурню! — суворо сказав Мілон, кидаючи креслення. М’язи на його руках округлилися.
— Мілоне! — застережливо гукнула Теано.
— Нічого, стерплю! — зціпивши зуби, пробурмотів Мілон. — Я лише скажу кілька слів цьому нахабі…
— Як ти смієш обзивати мене поганими словами? — люто засичав Кілон. — Оце таке навчання у Піфагора? Гарно він вас учить! Що я таке сказав? Посміявся над безглуздям. Хіба ж для цього треба великого розуму, щоб збагнути дурницю? Кожна людина ходить широким шляхом. Я тільки що прийшов широким шляхом до вас. Ваш учитель ходить до міста широким шляхом…
— Запитав би краще, що означає це речення, — роздуваючи ніздрі від бажання одлупцювати нахабу, сказав Мілон. — Тоді не сміявся б! Не ходи широким шляхом у науці, в пізнанні. Чуєш? Бо на широкому шляху вже все відомо, там нічого нового не відкриєш! Всякий дослідник вибирає для себе вузьку стежину, щоб щось нове відкрити, збагнути. По ній тяжко йти, але зате на кожному кроці щось невідоме, таємниче. Збагнув, невігласе? Чи ще пояснювати?
Кілон хмикнув зневажливо, але промовчав, став читати далі. І знову брови на його випещеному лисячому обличчі з жовтими очима рисі полізли вгору.
— А що це таке: "Не одразу тисніть руку"?
— Це до таких, як ти, стосується, — посміхнувся Мілон. — Хіба можна тобі одразу подати руку, коли ти вліз до чужого притулку і насміхаєшся над господарем?
— Сам теж добрий! — буркнув Кілон. — Ну, а про що говорить ось ця заповідь: "Не їжте риби з чорним хвостом"? Хіба не однаково — який у риби хвіст? Срібний чи чорний — аби смачно!
Піфагорійці нестримно сміялися, аж хапалися за животи.
— Знову символ, — пояснив Мілон. — І означає він, що не слід водити дружби з чорними душами. Риба — то душа за старовинною символікою. Якщо душа має чорний хвіст, тобто темні, злочинні звички, чого можна чекати від неї?
— І оце такі дурниці ви вчите? — сердито знизав плечима Кілон, одвертаючись від правил. — Не можна ясно, просто написати? Всякі вигадки, химери. Ну, де ж ваш учитель?
— Тут учитель, — почувся звучний голос. Кілон здригнувся, оглянувся спантеличено.
— Я не бачу тебе, де ти?
Відхилилася запона, що розділяла залу на дві частини. За нею стояв спокійний і ніби навіть байдужий на обличчі Піфагор.
— Ти ховався? — запитав Кілон, бігаючи поглядом довкола, не в силі прямо глянути в ясно-блакитні очі учителя.
— Ні, — заперечив Піфагор, — я не ховався. Я сидів і читав. Та ще слухав твої "мудрі" слова.
— Це нечесно. Влаштовувати так, щоб людина не знала…
— Чому ж… Треба не соромитися своїх слів та думок. Що мислиш, що промовляєш на самоті, не соромся повторити перед людьми. Тільки так я бачу ідеальну людину. Чого бажаєш від мене?
— Хочу до твоєї школи.
— Всі ходять до мене, хто бажає слухати уроки. Перед цим треба скласти іспит на ясність думки і терпіння…
— В чому він полягає?
— Сорок днів повного голоду і мовчання. А потім — відповіді на запитання, про які наперед нічого не можна сказати…
— Гм. Такий іспит не для мене. Я бажаю стати найближчим учнем.
— Чим ти це заслужив? — поцікавився Піфагор. — Ти нетерплячий, заздрісний, маєш ще, певно, безліч чорних хвостів, про які тільки що читав. За які послуги людям чи небу ти прагнеш такого привілею?
— Хіба бути твоїм найближчим учнем — то привілей? — спалахнув Кілон.
— Безумовно. Привілей дружби та любові між учнем і учителем.
— Хочу сказати кілька слів наодинці.
— У мене від учнів нема таємниць.
— І все-таки…
— Гаразд.
Піфагор одвів Кілона на терасу, схрестив руки на грудях. — Я жду.
— Учителю, — хвилюючись, промовив Кілон. — Пробач, забудь те, що почув. Хлоп’яцтво, хвастощі. Я розумію, що провинився. Забудь, як ти забув колишні Мілонові хвастощі. Я хочу з тобою говорити про інше…
— Про що ж?
— Про твою роботу, навчання. Тобі потрібна поміч. Ти знаєш — мій батько найбагатший чоловік на узбережжі…
— Знаю.
— Він може купити все, що завгодно. Палаци, будинки, землю, весь Кротон, Тарент і Сібаріс на додачу.
— Ой, не розганяйся так далеко, — посміхнувся учитель.
— Правду кажу, — гордо сказав Кілон. — І я подумав: що зробить Піфагор в одному храмі Муз?
— Багато чого, — достойно відповів Піфагор. — Долоня у сіяча одна, а з неї зерна сиплються і засівають широкі поля.
— То хай буде не одна, а десять, сто рук, — підхопив Кілон, і в його очах заграли вогники пихи. — Чуєш, учителю! Мій батько купить з десяток підходящих будівель тут, в Кротоні, в Сібарісі, в Таренті, в інших містах. Все стане нашим. Ми в одних руках зосередимо всю науку Великої Греції. Всі сенати, всі республіки стануть слухатися нашого голосу! А потім… потім настане час, коли щезне межа між республіками, між містами, і я проголошу разом з тобою, учителю, єдину республіку! Тут розквітне нова Еллада небувалим пишним цвітом! В одній руці — незламній і суворій — буде повід! Так я мрію, так бачу велике майбутнє нашої славної спілки, учителю. Збагнув?
— Збагнув. У тебе обрій широкий, Юлоне! Та ти, певно, не розумієш суті мого вчення…
— До чого тут твоє вчення?
— Як то до чого? Ти ж хочеш пропагувати мої знання, щоб вони опанували всю Італію та інші краї за її межами? Адже так?
— Знання — то лише засіб, — сердито заперечив Кілон. — Знання — то зброя. Головне — опанувати умами й серцями. Ти це вмієш робити. А далі — найголовніше: об’єднати в одних руках владу над колоніями Великої Греції…
— І стати деспотами?
— А хоч би й так. Для досягнення мети всі засоби годяться!
(Продовження на наступній сторінці)