— Але порівняй, Радане… Ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років… Як же це може бути?
Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову пригасила світло. Після довгого мовчання учитель запитав:
— Рим ще є?
— Є, Радане, — усміхнулася ласкаво дівчина. — Рим же вічне місто. Таким і буде… як архітектурний заповідник…
— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.
— Інквізиція — анахронізм, — знизала плечима Гейя. — Хіба що іносказально… символічно… така інквізиція є завжди в душах інволюційних, нерозкритих, невихованих… Так ти учив нас, своїх учнів…
— Так, так. Розумію. Тонка іронія. Проте мені не до іронії, дівчинко, не до витончених софізмів. Я розгублений. Мушу знати; що ж зі мною сталося? Ти допоможеш мені?..
— Все, що ти захочеш.
— Ти кажеш — я твій учитель… Що моє ім’я… як ти назвала мене?..
— Радан…
— Хай буде так. Хай Радан… Проте в моїй пам’яті жодного знаку звідси. Будівля, барви, характер думки… події, час… все інше, інше… Колись у в’язниці… а сидів я там біля семи років… мені приснився сон.. Якесь боріння, переслідування… Потім я проломлюю стіну, а за нею — чарівний, гармонійний світ. Зникають переслідувачі, довкола тиша… Я йду — обірваний, розтерзаний, насичений клекотом недавнього протистояння. Дивуюся. Бачу білі, рожеві споруди. Чисті, спокійні, ніби намальовані божественною уявою. На сходах мені стрічається дівчина, вітається, цілує в щоку. Я знаю — вона рідна, близька, але не можу згадати. Дівчина плаче, заспокоює: "Ти згадаєш, згадаєш". Питаю: "Як же я житиму там, де відсутня будь-яка дотичність?" — "Любов, — каже вона, — любов відкриє браму пам’яті…"
Я дивувався тим снам, не міг збагнути — до чого вони? Тепер щось подібне. Може, й це сон, Гейє?
— Хіба ми відаємо, що таке сон, учителю? — тамуючи сльози, ніжно озвалася дівчина. — Є багато дослідників, які вважають кожне сновидіння — фрагментом якоїсь цільної реальності, котра поки що недосяжна в сукупності…
— Гарна думка, — загорівся Радан, звівшись па ліжку. — Я про це навіть писав…
— Коли? — з надією запитала Гейя.
— Тоді. Півтисячі літ тому. — Хворий нахмурив брови. — В якій же книзі я писав про це? В пам’яті все переплутано…
— "Структура ноосферного поля"? — тихенько підказала вона.
Радан гостро глянув на неї, посварився пальцем.
— Хочеш підштовхнути мене в колію твого учителя? Гадаєш, я не розумію? Такої книги я не писав. Свої пам’ятаю… "Таємниця Пегаса". "Бенкет на попелищі". "Про героїчний ентузіазм". "Про безкінечність". І багато інших… А скільки я ще не встиг написати!.. Ти читала бодай щонебудь з того, що я назвав?
— Я все читала, мій друже. Все, що написав Джордано. Він воістину став безсмертним…
— Отже, правда, — прошепотів хворий. — Я йому правду тоді сказав.
— Кому?
— Інквізиторові. В останню ніч перед стратою…
— Що ти йому сказав?
— "Живе — житиме, тлінне — зітліє…" Як прекрасно, що навіть віки безсилі супроти життя… Ось тільки оця загадка, що її ставиш ти… Тіло твого учителя, а душа — моя. Мені боляче й незатишно…
— Невже я для тебе… зовсім, зовсім незнайома? — палко скрикнула вона. — Придивися, напруж уяву…
— Дарма, — заплющив очі хворий. — Ось… поруч… лише простягни руку… холодна стіна темниці. Чую скрипучий голос жорстокого гостя… інквізитора… Ми з ним так довго бесідували на прощання. І не треба зусиль, щоб згадати свої мандри по Європі… глуми, насмішки, дискусії, спека, мороз, голод, холод… Все ясно, зримо. Можу описати навіть пам’ятні скелі на шляху, розмови з випадковими людьми… Дитинство пам’ятаю… Малесеньке містечко Нола, неподалік від Неаполя. Моє ім’я Філіппо, це вже пізніше я назвався Джордано, як став ченцем. Тато мій — Джованні Бруно — тримає хлопчика за руку, ми з ним піднімаємося на Везувій, поміж буйноквіттям. Гора димує, нагадує, що в ній киплять втаємничені сили. Тато оповідає дивні легенди, пов’язані з Везувієм. Про Спартака, про страшну загибель Помпеї. Я дивлюся на далекі блакитні обрії, мені гарно, казково… Де ж я знайду поміж тими яскравими спогадами твого учителя, дівчинко?
Гейя пригнічено мовчала. Хворий розплющив очі, взяв її за руку.
— Не сумуй. У нас нема іншого шляху… як розбудити твого Радана… Спробуємо разом. Ти розкажеш мені все що сталося… після смерті того, хто живе в мені…
— Добре, учителю. Тільки одне запитання. Що б ти хотів знати — хронологію подій чи якісь інші метаморфози світу? Що тебе цікавить в цих п’яти віках?
— Основне, — подумавши, твердо мовив Радан. — Битва з торжествуючим звіром. Є така книга у мене. Читала?
— Читала, учителю.
— Ти збагнула, про що я питаю?
— Так. Тебе цікавить динаміка духовного поєдинку. Я згодна, що в цьому суть світової історії. Ми завтра побуваємо там, де з тобою палили вогнище. Може, багаття допоможе розбудити твою пам’ять. "Вічне те, чого немає…" Це рядок з твого вірша…
— "Вічне те, чого немає", — повторив хворий. — Дуже близькі мені слова.
— Хай же вічність нашепче тобі ту казку, якої чекаю я… і не лише я… Тебе чекає весь світ. Чуєш, Радане?..
П’ЯТЬ ВІКІВ
(Розповідь Гейї)
З покрівлі псицентру вони вилетіли вдвох на магнетоні в передсвітання. Радан дивувався всьому, немов дитя: гармонійним обрисам літального апарата, подібного до сочевичного зерна, легкій повітряній архітектурі лікувального комплексу, природно поєднаного з розкішним краєвидом дніпровських круч, чорному компактному пульту керування, де мерехтіли багатоколірні іскорки сигналів. А коли апарат зірвався з місця і поніс їх до хмар, з грудей учителя вихопився крик захоплення:
— О розуме людський! Недарма я переконував людей, що саме Божество втаємничене в мислячій істоті! Гейє, це ж повернувся благословенний вік титанів! Все можливо, все доступно!
Усміхнена дівчина, ввімкнувши систему прозорості стінок магнетона, з радістю спостерігала, як Радан повертався то ліворуч, то праворуч, вигукуючи:
— Яка чарівна ріка! Як вона зветься?
— Дніпро, Радане! Твоя рідна ріка!
— А отам… що за чарівне місто?
— Трипілля! Там школа другого циклу, де я навчалася. Інколи сюди навідувався й ти… учитель, відомий всій Землі…
— Відомий всій Землі, — ніби бездумно повторив хворий. Потім знову загукав: — А там… на обрії… величні споруди, золоті бані… Що там таке?
— Київ. Прадавнє місто русів… столиця України…
— Читав, чув, — замислено сказав Радан. — Проте не пощастило побувати. Героїчна козацька земля, славетна у всій ойкумені. Ух ти! Куди це ми падаємо?
— Не падаємо, учителю, а знижуємося. Не турбуйся, автоматичний пілот діє ідеально, нам ніщо не загрожує…
— Дивина! Чудо! — шепотів хворий, кутаючись у квітчастий плед. — Це мені сниться… Я потрапив у край небесних геніїв. Бачу заспокійливі сновидіння… А там, що це таке? Білокрилі кораблики…
— Яхти для прогулянок, Радане. Ще в двадцятому віці ріки всієї Планети були засмічені, загиджені, в їхніх водах плавало тисячі брудних, гримлячих кораблів, швидкісних лайнерів. Насувалася катастрофа, люди очікували апокаліпсису, бо глибини сфери життя безнадійно спотворилися… А нині — глянь! Всюди — тиша! Всетаки розум одужав. Проте не захоплюйся! Загроза життю не подолана, спокій лише на поверхні… Обережно! Ми прибули…
Дніпровські кручі наблизилися, виросли. Заколихався берег, зрівноважився, завмер. Радан заплющив очі, ніби прислухався до втаємниченого голосу душі. Дівчина не турбувала його.
— Ти кажеш… ми з тобою тут зустрічалися? — пошепки озвався він.
— Недавно, Радане. І бесідували про заповітне…
— Дивно. Свідомість мовчить. Імла… Білий туман… Позаду — гримить минуле… за тонким покривалом, тільки торкнися його… і загуркоче буря… А спереду — порожньо…
— Ходімо, Радане. Нас чекає вогнище.
— Ходімо, дівчинко…
Вони виступили з люка магнетона на шовковисту, пухнасту траву. Під горбиком, де приземлився апарат, вирувала прозора течія Дніпра. Вгорі нависали кручі Правобережжя, зарослі чагарями, плакучими вербами, соснами. На Лівобережжі, над смугою синіх лісів сходило багрове кружало сонця.
(Продовження на наступній сторінці)