— Так, — печально підхопив учитель. — Ти вгадала. Я цілковитий "раєць", прихильник вічного сонячного Батька — Ра. Рішення на Землі не може бути віднайдене. Бо й сама вона — теперішня наша ПланетаМати — тільки Огризок Вічної Геї, міфічної Великої Матері. У космічному вихорі катастрофи, що несе нас у безодню Чорної Діри, або Князя Пітьми, як називали сколапсованого Люцифера в минулому, ми розсипані, роздроблені, розгублені, розпорошені. Спотворено все: знання, відчуття, космоісторія, мета, сенс Буття. Всі критерії — змішані. Тому єдине рішення — вирощувати небувалі крила для якогось чаклунського польоту, не лише зоряного, а буквально — понадзоряного. Про це казав ще Джордано Бруно… Пам’ятаєш? "Крізь стрій світил я прагну в Безкінечність… Чумацький Шлях — внизу — я залишаю іншим…" Вражаюче прозріння: навіть зоряногалактична структура буття для нього — бар’єр, що його треба подолати…
— А Земля? — ніби в забутті, прошепотіла дівчина, заплющивши очі. — Ось в моїй уяві… міріади квіток, росинок на траві, метеликів над луками, над садами… Спів соловейка… Сміх дитини… Що з ними станеться? Куди все це подінеться… після чаклунського, як ти сказав, польоту?
— Ах ти моя дорога ученице! — жартівливо засміявся Радан. — Куди ж може подітися будьщо? Якщо ти дивишся в спотворене дзеркало… і звикла до каліченого власного зображення… то що з ним станеться, коли розбити дзеркало?
— Ти хочеш сказати…
— Саме так! — підхопив учитель. — Ти нарешті зможеш побачити, пізнати, збагнути свою правдиву подобу, віднайти правду і повну, й радісну!..
— Твоя модель метаморфози, повної зміни логічна, але… страшна. Невже ти вважаєш, що лише такий нещадний щодо себе шлях суджено людині?
— Я не знаю іншого шляху, Гейє, — суворо сказав Радан. — Хіба наша гідність мислячих істот дозволить гратися з Космосом в піжмурки?
— А якщо ти… і всі "райці" помиляються?
— Ми не бачимо альтернативи…
— Тоді це політ… без повернення?..
— Атож! Це ти гарно сказала. Один молодий "раєць" навіть пісню таку склав: "Політ без повернення". Хочеш — заспіваю тобі…
— Заспівай, учителю, — сумовито мовила дівчина. — Тим більше що ми ніколи не чули твого співу…
Радан підвів лице до зірок і проказав речитативом першу строфу:
— Давня казка говорить, що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння.
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння…
Гей, далекий політ
Понад війни, і горе, і терни!
Новий світ, дивний світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
— Страшна уява, — озвалася Гейя. — "Путь назад замело ураганами літ і зірками…" Цілий Космос для автора пісні — немов курява на шляху…
— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лугів. — Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.
— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.
— Що все? — розгубився учитель.
— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?
У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку, допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли зза круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:
— Пробач, люба Гейє…
— За що, учителю?
— Не стримався. Мені здалося, що ти…
— Що?
— Могла б… полетіти… І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця…
— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба, — помовчавши, відповіла дівчина, — а однолітня очеретина лише гнеться перед тією силою… та й знову випрямляється…
— Ого! Ти глибоко мислиш, — схвально підхопив Радан. — Справді так. Свідомість, не виснажена інформаційним самумом, юна, щира душа… спроможна витримати найтрагічніші несподіванки… Вона ніби переступає понад ними, дивлячись за обрій… От я й гадав…
— Що я збагну тайну польоту?
— Так.
— Без повернення?
— Іншого шляху нема…
— А якщо знайдеться?
Радан зненацька зупинився, взяв її руки в свої долоні. Зазирнув у очі, що мерехтіли вогниками зірок.
— Спробуй знайти… інший шлях…
— І що тоді? — пошепки запитала дівчина, тремтячи всім тілом.
— Якщо той шлях буде такий же безмірний і величний, як зоряний… і надзоряний… підемо разом по ньому…
— Я спробую, учителю. Я шукатиму…
***
Спогади, спогади.
Болісні, пекучі, невблаганні.
Пізніше, лишившись на самоті, Гейя картала сама себе: "Шукачка нового шляху. Хвастуха. Кому вирішила перечити? Всесвітньовідомому учителеві, котрий вже все думавпередумав! Хвалилася синиця море запалити. Чому в мене вирвалося те необережне слово? А тепер він зневажатиме мене, не сприйме серйозно…"
Та минали дні. І дівчина спокійніше згадувала незабутній вечір. Зрештою, вона лише на початку шляху. В кожного свій неповторний вибір. Унікальна життєва стежечка. Навіть найдосвідченіший ботанік, проходячи по квітучому плаю, не може помітити всіх травинок, билинок, комашок, метеликів, джмелів, ящірок, камінців… Чому б мені не віднайти чогось небувалого, такого, про що він не догадується? Та й не лише він… Катастрофічний Всесвіт? Деформація Цілості? Падіння в інферно Чорної Діри? А може, всі ті лиха від хворобливої орієнтації свідомості? Просто ми не туди рушили… Вже давнодавно! Може, нас просто приспали? І ми бачимо сни. Тяжкі, болісні, руйнівні… А в сні — ще система снів… А коли прокинешся… А як прокинутись? Існує безліч систем "пробудження" — від йогічних до релігійних, від психоаналітичних до магічних. Чому ж не вивели ті системи людство з полону, про який всі так болісно говорять?
А якщо це лихо — тільки людське? Скажімо, трави, птахи, метелики й квіти знають правду. І ніколи її не втрачали. Скажімо, вони бачать її, проте не можуть нам передати. Чому? Бо ми втратили спільну мову. Материнську мову Єдиного Життя. Тоді що? Почути їх, почути мову квітів, птахів, звірів… І запитати… Не соромитися запитати! Відкинувши пиху марних, забобонних віків. Сказати: "Друзі, брати… наші старші брати…" Саме старші, бо вони народжені незміряно раніше від нас. Мовити їм: "Ми заблукали, хоч і маємо так званий розум. Ми захопилися можливостями мозку — цієї небезпечної цяцьки Еволюції. Хочемо відтворити втрачену спільноту, відродити прадавню сім’ю…"
Гайгай! Чи почують вони нас, якщо навіть ми зуміємо їх почути? Чи не викинули вони нас із свого серця, як зрадників, мучителів і вбивць? Хіба можна простим бажанням подолати ту прірву, що її ми копали між собою і живим світом віками, віками?
А всетаки… А раптом вони жадають нашого пробудження? І у них відсутня мстивість? І досить простягнути руку, як у відповідь почується срібний сміх, як у Маленького Принца з давньої казочки Екзюпері. Вірю, що так має бути. Тоді що? Треба шукати. Шукати не лише для себе, для квітів, для птахів. А й для того, щоб покликати його і сказати: "Є, любий учителю, інша стежка до волі. Вона була поруч, а ми її не бачили. Не треба рватися крізь час і простір у Безмірність. Кожен з нас — Безмірність. І кожна квіточка — бездонність. Ходімо до лісу, ходімо до трав, до чагарів, на луки. Я попрошу моїх друзів… твоїх друзів… і вони відчинять браму…" Гайгай! Мрії, мрії! Коли здійсняться вони? І чи здійсняться?
На уроках Радан вів себе так, ніби й не було тієї зустрічі. Інколи блискавиця учителевого погляду падала в її серце, в грудях спалахував огонь. І знову тиша. І запитання: "Ти шукаєш, Гейє?" — "Шукаю, шукаю!" — безмовно кричала вона. І здавалося їй, що цілий Всесвіт відлунює тим криком. А він… чи чув той крик він?
Так, мої спогади, так! Не об’єднати орла й оленя, воду й вогонь. Недарма ж так розходяться шляхи "гейців" і "райців", що вони навіть різні філософії Еволюції формують. Проте що мені формули й доктрини? Серце квилить, плаче, наполягає: затримати політ без повернення! Є, повинна бути спільна стежина для двох… а отже — для всіх! Хіба не разом Квітка і Сонце?
Спогади, спогади.
Куди ви мене повели?
КРАЇНА ДИВА
Життя вирує, кипить, відлунює громами і симфоніями, криками дітей та ревом хижаків, клекотом птахів і нечутним шепотом думки. А ти — самотня поміж тим потоком. Ніби в пустелі. Чому?
Як це можливо?
(Продовження на наступній сторінці)