— Побачите, — усміхнувся Ойрахан. — Я дуже вам вдячний, хоробрі хлоп’ята. А тепер — одне запитання до вас. Вони, ви кажете, не вірять… А ви… ви теж не вірите?
— Я вірю! Інакше не прийшов би…
— І я! — скрикнув Тарасик.
— І вам подобається те, про що я оповідав?
— Дуже! — сказав я.
— А хотіли б ви полетіти до інших зірок?
— Ще й як! Ого! Мені в снах виділося, що я літаю у небі… а тут насправжки…
— Гарно кажеш, — тихо мовив Ойрахан, схвально дивлячись на нас. — А твій друг?
— Де Павлик — там і я, — гордо відповів Тарасик. — Хоч і страшно… а ми не побоїмося!
— Он як! А батьки, школа, Земля?
— Нема батька й матері в мене, — зітхнув я. — Сирота я…
— І ти сам, Тарасику?
— Є мама… Добра в мене мама… Так ми ж не навіки? Чи, може, ви смієтеся з нас?
— Не сміюся, — серйозно відповів Ойрахан. — Хто чогось дуже хоче — те здійснюється. Неодмінно! Тільки треба дужедуже захотіти! А тепер послухайте мене, хлоп’ята. Знайдіть Марічку, вона чекає вас біля цирку. Наступного дня дівчинка проведе вас на виставу. Що б зі мною не сталося — не дивуйтеся, не бійтеся! Чуєте? Не бійтеся!
Далі мої видіння минулого складалися фрагментарно і якось хаотично. Кілька разів я бачив зборище якихось жерців, потім священиків, пізніше — жандармів, а то навіть сучасних учених. І завжди вони дружно обговорювали небезпеку появи Ойрахана поміж людьми. Суть небезпеки кожного разу пояснювалася порізному. Жандарм з минулого століття Їжаковський, зібравши агентів, просторікував:
— Птах незвичайний, схопити його непросто. Проте застосовувати зброю лише в крайньому разі. Він нам потрібен живий. Досі не можу розкусити цього горішка: чому він показує свої фокуси? Навіщо оповідає дитині вигадані історії? Не інакше — важливий масонський авантюрист. Або анархіст! О, це штучка складніша від знаменитого Каліостро! Якщо нам пощастить — отримаємо достойні нагороди!
Агенти шанобливо всміхалися, ловлячи кожне слово жандарма. Один несміливо зауважив:
— А може, він справді нетутешній?
— Тобто? — здивувався жандарм.
— Ну, може, він прилетів звідти… з інших зірок?
Тут завжди здіймався клекіт обурення й люті. І це обурення — я досі відчуваю одностайність того почуття — линуло понад віками, незалежно від того, хто його висловлював: піп, жандарм, інквізитор чи атеїстучений.
Священики їдко зауважували:
— Ви вірите в ідіотські казочки про "інших" мислячих істот? Ви вважаєте, що там, поміж зірками, є щось подібне до людей, сотворених Богом на Землі? Отже, допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безлічі Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?
Політики двадцятого віку насміхалися:
— Марення божевільного. Пришельці з безмежжя? Де їхні кораблі, де їхня могутність? Чому вони не виступлять в Об’єднаних Націях? Чому не поділяться своїми досягненнями в науці, медицині, космогонії?
Деякі астрономи, космогоністи та філософи розв’язували проблему одним ударом:
— Життя, а особливо Розум, — випадок. Можливо, земне життя — чаклунський виграш у безмежній лотереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про "пришельців" — дурні або й злочинні вигадки!
Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:
— Якби навіть якісь там "пришельці" з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на Плутоні, почекають, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не потикаються більше сюди ніколи!
Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадцятого віку. І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так просто: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Думки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка "облагороджені" звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена планета, що задихається від результату нашого пізнання та технології…
Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойрахана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.
Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого товариша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаючи цю суміш під яблуні. Запах, ясна річ, був далеко не парфумний. Помітивши мою гримасу, добродушний учитель сказав, усміхаючись:
— Смачні яблучка любиш? Ясно — любиш! Хто їх не любить… Хочеш добути гарний плід — не бійся порпатися в говенці. Зрозумів, Сашку?
Я нічого йому не відповів, та він і не чекав від мене якоїсь відповіді: кинув ту фразу мимохіть. Але вона вразила мене, зачепила за живе. Зійшовши з кручі до ставка, я тихо йшов стежечкою понад водою і старався втямити несподіване відкриття, що стукало до моєї душі. Плюскотіла легенька хвилька, і мені в тому дзюрчанні почувся голос наставника:
— Навіть з гною і гиді земної зростають чарівні дерева та квіти. А що можна сплести з небесних барв, з світла… або з слів, звуків?
Думка запліднила душу. Справді, так просто: є звук сам по собі — ааа, ооо, еее! А кілька звуків разом — слово, тобто — чудо! Мама, тато, квітка, земля, вода. Скажеш — і цілий світ у думці! Мамочко, як чарівно!. А ми розмовляємо, співаємо, не задумуючись, що хтось подарував те диво. Хто ж, коли? Ось чому так хвилює мене пісня, що її любить співати моя мама та її сусідка.
Од поля до поля
Виросла тополя.
Питав козак дівку:
— Чи будеш ти моя?
— Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі.
Як перещитаєш —
Вийду я за тебе!
Щитав козак зорі
Та й не дощитався,
Питав козак дівку —
Та й не допитався…
Це ж треба було охопити думкою все зоряне коло, щоб сотворити цю пісню! А чи я зумів би? Треба ж не просто ліпити слова
одне до одного, а щоб до прикладу! Роса… коса…. Земля… поля… Йой, виходить! Вперед… мед… ожеред… Тип… сип… полин… Дівчина… калина… Мамочко! То я поет? Я вмію складати вірші… як Шевченко? Та ні, мабуть, не так… а всетаки! Може, хоч трохи так?
Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті "виродив" такого вірша — "На смерть Франка":
Холодна могила приймала
Велику людину — творця.
А люди мовчазні стояли,
Та полум’ям очі палали,
І гнів клекотів у серцях.
То гнів на тиранів проклятих,
Що вбили поетабійця,
В піснях він їх кликав узяти
І волю, і владу в багатих, —
Їх пісня єднала оця…
Я нікому не сказав про своє віршування, переписав "твір" і послав його до редакції республіканської піонерської газети "На зміну". Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піонервожатий показали мені свіжий примірник газети "На зміну", де було віддруковано мого вірша. Мого! Вірша! Мене вітали, хвалили, пророкували літературне майбуття, а я безглуздо усміхався, не знав, як реагувати, що відповідати.
Учні теж прочитали вірша, проте мене здивувало, що мало хто з них радів — навпаки, я зненацька відчув з боку товаришів заздрість, неприязнь, недоброзичливість. Може, вступив до дії закон юрми, котра не любить, щоб якась частка з неї вирізнялася?!
Я знову подався на берег ставка, сів поміж очеретами і поринув у недитячі думи. Нечутний друг шепотів:
— Не дивуйся, не бідкайся, хлопчику. Кожному призначено пройти довгі, далекі шляхи. Хто ще не рушив у путь, того дратує кожен шукач, кожен мандрівник… Залиш їх у спокої, твори далі. І не думай — значне твоє творення чи ні, велике чи мале… Не спиняй походу, співай пісню, радій… і тоді я ніколи не покину тебе…
***
Балаган, як завжди, був наповнений вщерть. Та Марічка зуміла провести нас і посадити в задніх рядах. А сама щезла, шепнувши:
— Чекайте мене! Що б не сталося — чекайте мене…
Спочатку виступили муштровані собачки, коні, гімнасти. Їх вітали оплесками, проте всі чекали таємничого Ойрахана, про якого в довколишніх селах та містечках складалися легенди. Я помітив, що в перших рядах сиділо багато чужих людей, а поміж ними жандармський поручик Їжаковський. Тривога закралася в серце: чи не думають вони забирати Ойрахана?
(Продовження на наступній сторінці)