— Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі незалежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.
— Як то нема? — обурився Григір. — Ось моє посвідчення. Прошу…
Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.
— Що за жарти, громадянине Бова?
— Які жарти, товаришу майоре?
— Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.
— А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Івано-вич.
— Наш міністр Кобець Антон Сидорович, — заперечив майор. — Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович — це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Ди-вний ви криміналіст!
— Артист, а не криміналіст! — Хрипко видихнув сторож. — Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.
— Тихо! — наказав майор. — Ось ще одна химера… Посвідчення видане 12 січня 1968 року. Як це ро-зуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…
— Заждіть, заждіть! — Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. — А який у вас рік?
— У нас? — здивувався майор. — Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок вось-мий…
Галя охнула, зблідла.
— Двадцять п’ять років, — прошепотіла вона.
— Товаришу майор! — Злобно озвався капітан. — Злочинці просто морочать нас. Треба серйозно попра-цювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…
— Товаришу майоре, — втрутився Бова, — нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої дер-жавної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.
Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвідчення Бови, хмикнув.
— А паспорт у вас є?
— Ось він. Будь ласка…
— А у вас, жінки, які документи є?
— У черниць документів не буває, — зауважила Марія-Юліана.
— У мене є паспорт, — озвалася Галя. — Григоре, передай майору.
— У однієї черниці є паспорт, у іншої — нема, — скептично зауважив майор. — Як це зрозуміти?
— Я не черниця, — мовила Галя. — Мене силою вкинули до монастиря.
— Силою? — здивувався начальник. — Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до мона-стиря.
— Товаришу майоре, — настирливо повторив Бова. — Прошу розмови на самоті…
— Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?
— Курінна Галина Андріївна…
— Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народження. Паспорт видано Опішнянським райвід-ділом Полтавської області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Пол-тавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще — оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це піз-ніше. Громадянин Горобець обвинувачує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це прав-да?
— Як перед Богом кажу — правда! — вигукнув сторож. — Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!
— Я не тебе питаю, — суворо обірвав його майор. — Громадянине Бова, що можете відповісти на це об-винувачення?
— У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Євангелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.
— Прошу показати книжки Нового Завіту, — звелів майор.
Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Майор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав плечима.
— Більше нема книг?
— Нема, — підтвердили жінки. — Була літургія, ми взяли з собою лише Євангелії.
— А чаша. Покажіть чашу.
Галя обережно поставила на стіл чарівний келих. Він заіскрився мерехтливими вогниками, привабивши до себе погляди присутніх.
— Чудова річ, — кивнув майор. — Ваша? — Глянув він на Галю.
— Моя.
— Розберемося. Добре. Капітане, вийдіть зі своєю командою в коридор. Громадянин Горобець теж. За-пишіть його свідчення. Зачекайте, я вас покличу. Я говоритиму з затриманими сам…
— Слухаю, — похмуро відповів капітан, даючи знак своїм супутникам.
— Григоре Максимовичу, — доброзичливо сказав майор, залишившись із затриманими сам на сам. — Ви хочете мені щось розповісти важливе? Тоді я весь — увага. Тільки прошу без викрутасів і вигадок. Перше: по-ясніть, що це у вас за документи, позначені роками, які ще не настали?
— Іване Івановичу, — дружелюбно, в той майору, відповів Бова, — ми не зможемо обмежитися теперіш-ньою розмовою, проте я розповім вам усе вичерпно, щоб ви могли збагнути парадоксальність ситуації. Ви чи-тали коли-небудь фантастику?
— До чого тут фантастика? Ну, скажімо, читав. Ще в дитинстві. Жуля Берна. Велса… Бєляєва…
— Велса? — зрадів Григір. — Чудово. Тоді ви зрозумієте. Читали "Машину часу"?
— Угу. Читав. Забавна штука.
— Так от. З нашими документами — жодної містифікації. Вони правдиві. І справді видані в тих роках, що там позначені…
— Ви хочете сказати, що прибули…
— Саме так. Ми прибули з майбутнього, — твердо сказав Бова. — Спочатку з майбутнього, а потім — з минулого. Бачу — ви іронічно посміхаєтеся. Коротко пояснюю. Інститут проблем Буття проводив експеримент по проникненню в дев’ятнадцяте століття. Я — учасник експерименту. Я повинен був знайти в тому часі оцю дівчину…
— Галину Курінну?
— Так. І забрати її в свою епоху. Вона — житель двадцятого віку, але була перенесена в дев’ятнадцятий злочинцями.
— Ого! — Не стримався майор. — Детектив хоч куди. Можна кіно знімати.
— І все-таки — це правда. При поверненні назад, очевидно, відбулася якась деформація. І ми потрапили у ваш рік. Для нас — це минуле…
— А друга черниця? Чому вона опинилася з вами?
— Вона захотіла перейти в двадцятий вік. Може, саме таке рішення викликало деформацію в часовому переході. Про все це треба говорити з ученими, теоретиками. Ви повинні збагнути, наскільки важлива ця спра-ва.
— Гм, — почухав потилицю майор, широко усміхаючись. — Здорово все збігається. І ваша поява біля монастирських складів, і дивне вбрання, і документи… Хм… Так що, справді Куштенко Іван Іванович міністр внутрішніх справ?
— Правда, — кивнув Бова. — Заждіть, заждіть. Так він викапаний — ви. Може, у вас є брат? Або родич?
— Нема. Я одинак у батьків.
— Міністр і ви— одне лице. Тільки міністр — сивий, а ви — темноволосий.
— Дивина, — покрутив головою майор. — Генерал-полковник. Все може бути. Хотілося б вірити, що та-ке можливе. Наука — велика сила. Проте ви ж розумієте, Григоре Максимовичу, що я не можу вас ось так від-пустити…
— Розумію, ми й самі не хочемо цього. Адже треба розв’язати цей вузол… і вернутися в свій час… Якщо це можливо…
— Ось і добренько. Гадаю, що вами зацікавляться компетентні органи, і не лише наукові. Поки що я по-селю вас у нашому відомчому готелі. Під охороною, ясна річ. Повідомлю куди належить. А ви — напишіть по-дробиці всього, що сталося. І ще… ви, Григоре Максимовичу, вже мали десь народитися… Адже так?
— Правда ваша, — підтвердив Бова.
— От бачте. Як же це можливо? Тоді ви можете зустрітися із самим собою? Еге?
— Ми думали про це. Наш експеримент повинен прояснити багато таких парадоксів. Наприклад, я зна-йомий із шефом там, у майбутньому, а ви кажете, що він тут працює дільничним. Або я можу познайомитися зі своїми батьками, котрі молодші від мене… або мої ровесники. Те ж саме з Курінною. У її батьків вона ще не народилася, а разом з тим — ось вона тут, доросла жінка…
— Еге! Загадочка для учених, — реготнув майор. — Ну, люди добрі, якщо ви не авантюристи, тоді… то-ді я радий, що буду учасником казкового дива… Я дам наказ, ідіть відпочивайте. Євангелії заберіть, а чашу я залишу. Не турбуйтеся, нічого не пропаде.
Затриманих розмістили в двокімнатному номері відомчого готелю. Тут був санвузол, кухня, радіоточка. На столі стояла таця з трьома комплексними обідами, дві хлібини, цукор.
Григір відсунув ситцеву фіранку, виглянув у вікно. Висока цегляна стіна закривала виднокіл, підходячи майже впритул до готелю.
— Усе передбачено, — усміхнувся Бова. — Ми водночас гості й в’язні.
— Я розгублена, — розвела руками Юліана. — В голові туман. Мені здається, що я сплю. Так часто бу-вало в сновидіннях. Якісь лабіринти, в’язниці, підземелля, ворожі істоти…
(Продовження на наступній сторінці)