Холодний піт виступив у Васі на лобі. Він розмахнувся і вдарив навмання. Гадючка закрутилась на місці, широко розкривши рот, де виднілися тоненькі криві зуби. У неї був перебитий хвіст. Ще один удар довершив справу. Гонець загинув…
Юлька і Сеня несміливо підійшли до Васі. Той знесилено схилився на стовбур дерева.
— Ні за які скарби не полізу більше на дуба…
— Я полізу на сосну, — заявила Юлька. — Раз в дуплі жила гадюка, то там ніякого плану не було…
Вона з огидою підняла за хвіст вбитого гонця. Він був не більше звичайного олівця.
— І оце таке мале — отруйне? — недовірливо запитав Сеня, оглядаючи гадюку.
— Раз укусить — і все! — відповіла Юлька, кидаючи мертву гадюку в кущі. Потім вона, скинувши сандалії, підбігла до сосни, де теж росли два кущі шипшини. За хвилину вона вибралася високо до товстих гілок, де було видно кілька чорних гнізд. Хлопці тим часом, отямившись від пригоди з гадюкою, підійшли ближче.
— Учись, — докірливо сказав Вася. — Бачиш, як вона лазить по деревах. А ти тільки од страху сьогодні видерся на березу… А ще хлопець!..
Сеня засопів від образи, але промовчав.
— Одне гніздо пусте! — крикнула Юлька. — Лізу вище! Ага — ось ще одне! Є! Хлопці, є!..
— Кидай вниз! — звелів Вася.
Між гілками прослизнув малесенький пакуночок і впав біля ніг хлопців. Вася схопив його, розмотав восковий папір. Коли він вийняв жовтий сувій з пакуночка, Юлька вже була на землі.
— Ну, що там написано? — підскочила вона до Васі.
— "Починаючи від дерева, де знайдено цю записку, — прочитав Вася, — пройти по стежці, взявши напрям на спаленого громом дуба, тобто на північ. Дійти до Бездонної криниці. Там під валунами і є печера, а в ній — Заповіт".
— Бездонна криниця! — прошепотів Сеня. — Що це?..
— Я чула про неї, — мовила Юлька. — В ній нема дна…
Вася обвів товаришів урочистим поглядом.
— Хоч і перепаде нам на горіхи, але все ж таки доберемось! Пішли!..
— А куди? — засумнівався Сеня.
— Хіба не чув, — в напрямку дуба… Он, бачиш, — він стоїть недалеко…
Справді, на краю гаю, над вимитим дощем рівчаком, стояв старезний обвуглений дуб, розчахнутий надвоє блискавкою під час грози. Далі тягнулося нешироке болото, а за ним знову темнів густючий листяний ліс. Від дуба, через болото, була протоптана ледве помітна стежечка, яка вилася поміж пружними купинами і високим тремтливим очеретом. Мандрівники сміливо ступили на неї…
— Ну, вже скоро! — радісно сказав Вася, оглядаючись на друзів. Перейшовши болото, вони ввійшли під вогке склепіння дрімучого лісу.
ЗАЧАРОВАНІ СКАРБИ
Стежка, невідомо ким протоптана, петляла між густими зарослями ліщини, вільхи, дубів і осики. Вона привела дітей до великої долини, вільної від лісу. Тут ріс тільки рідкий очерет, осока і лоза. Стежка повернула праворуч, понад цією долиною. Не встигли мандрівники пройти двадцяти кроків, як попереду почувся тонкий пронизливий свист. Вася від несподіванки присів.
— Що це — люди?
— Мабуть, — невпевнено відповіла Юлька, витягаючи шию. Свист повторився. Потім почувся верескливий крик. Здавалося, наче десь зовсім недалеко плаче вередлива дитина.
— Хлопці, швидше, — крикнула Юлька. — Може, там дитина заблудилася.
Всі дружно кинулися вперед. З-за стіни очерету показалося озерце. Його береги обросли ніжно-зеленою травою з яскраво-жовтими квіточками. Спочатку діти нікого не побачили, але ось свист почувся знову, на цей раз зовсім близько.
— Гадюка! — приглушено промовив Вася. — Це вона свистить!
— Де? — придивлявся Сеня.
— Он, біля озера. Бачиш, ворушиться, піднімається на хвіст!
Юля раптом тихенько засміялася, затуливши рота долонею.
— Хлопці, це не гадюка!
— А то!
— Жовтобрюх! Такий здоровий вуж!
— Ну?
— Їй-богу!
— А хто ж плакав?
— Не знаю…
Жовтобрюх — товщиною в руку, рябий жирний вуж — піднявся над травою, покрутив плескатою головою і роззявив пащу. Між тонкими зубами звивався роздвоєний меткий язик. Вуж задрижав, знову пронизливо засвистів. У відповідь пролунав дитячий крик. Діти здивовано повитягували голови, намагаючись побачити, що там таке. Юлька підбігла ближче.
— Жаба! — заявила вона здивовано.
Справді, навпроти жовтобрюха сиділа, розчепірившись, велика зелена жаба і з надривом кричала. Вона поволі посувалась назустріч вужу, прямо в його відкритий рот.
— Диви, дурна, сама лізе, — прошепотів Сеня.
— Це він її загіпнотизував, — сказала Юлька.
Жаба зробила відчайдушний ривок і попала в роззявлену пащу жовтобрюха. Вася не витримав, одним стрибком він подолав відстань до змії і вдарив її лопаткою по шиї. Тіло вужа почало шалено звиватись. Жаба випала з пащі і зашкутильгала геть. Сеня і Юлька підійшли ближче і з цікавістю розглядали огидного плазуна, який, здригаючись, конав.
— Ніколи нам забавлятись, — сказав Вася. — Пішли, бо ми й до ночі не встигнемо! Коли б дощу не було…
Слова Васі могли справдитися. Сонце пекло немилосердно. Листя на деревах не ворушилося. В небі утворювались прозорі хмарки, вони об’єднувались і скупчувались над лісом.
Мандрівники поспішали. Стежка вела їх понад очеретами. В одному місці з кущів вискочила лисиця. Вона побачила дітей, спокійно поглянула на них хитрими очицями і, привітно махнувши рудим хвостом, зникла серед осоки.
— Хитра, — пробурмотів Сеня. — Знає, що в нас нічим стріляти…
Скоро перед ними виріс калиновий гай. На гілках звисали важкі кетяги ще зелених ягід. В листі цвірінькали горобці, десь лічила роки зозуля. Нарешті зарослі калини кінчились. В дітей з вуст зірвався вигук захоплення. Прямо перед ними на горбку виростали з густої трави важкі брили каміння. Кілька каменів утворювали своєрідну печеру, отвір якої чорнів проти сонця. Біля печери росли три в’язи — старі, покручені, з численними бородавками на стовбурах. Каміння було увите хмелем і покрите зелено-жовтим мохом. А ліворуч, під розлогою вербою, било вгору прозоре джерело. Вода падала вниз маленьким фонтаном і стікала в болото.
— Бездонна криниця! — крикнула Юлька.
— Прийшли, хлопці! — переможно вигукнув Вася. Всі троє наввипередки кинулися до отвору серед каменів. Вася вбіг першим. В печері було темно, склепіння нависало низько і треба було згинатись.
Не встиг Вася зробити двох кроків, як в печері спалахнуло примарне блакитнувате проміння. Протилежна стіна печери зникла. На її місці заблищало всіма кольорами дорогоцінне каміння. Переливалися холодним вогнем кристали червоних рубінів, голубих топазів, на стінах звисали густими гірляндами перли і корали, цілі снопи іскор випромінювали великі алмази.
Діти кілька хвилин мовчали, вражені до краю. Вони навіть не вірили, що це їм не сниться, що ось тут, перед ними, посеред лісового болота, недалеко від села, захований такий чудесний скарб…
— Хлопці, — прошепотіла Юлька, тремтячи від хвилювання, — а що ж ми будемо робити з цим скарбом?..
— Розкажемо Колі, — обізвався Вася. — Він порадить…
— Вчених треба сповістити, — додав Сеня.
Вася не витерпів і кинувся вперед, щоб краще роздивитися дорогоцінності. Сеня і Юля рушили слідом.
Але не встигли вони зробити й кроку, як світло в печері згасло. Сяйво скарбів пропало, наче його й не було. Навколо нависав похмурий морок. Юлька тихенько зітхнула.
— Знову якась чортівня, — пробубонів Вася. — Що таке? Ану, Юлька, давай сюди сірники!..
Дівчинка знайшла коробку і подала її Васі. Чиркнув сірник. В вогкій напівтьмі показались нерівні стіни з пасмами сивих грибків. Там, де тільки що діти бачили дорогоцінності, була глуха стіна. Сірник догорів. Знову стало темно.
— Світи другий, — не дихаючи, шепнула Юлька.
Вася засвітив. Все залишалось по-старому. Пуста, холодна, заросла мохом печера — і ніяких скарбів. Діти зачудовано перезирнулися, тривожно оглянулися навколо.
— Ти бачила? — тихо запитав Вася у Юльки. — Адже був скарб…
— Бачила, — підтвердила дівчинка.
— І я бачив, — озвався Сеня.
— Давайте вийдемо, подумаємо, — запропонував Вася. — Тут якась таємниця…
Та тільки мандрівники ступили кілька кроків до виходу, як знову в печері спалахнуло проміння, зникла протилежна стіна і на її місці засяяли, заіскрились дорогоцінності. Вася кинувся назад. Дорогоцінності зникли. Повернувся до виходу — знову з’явилися.
— Зачарована печера, — прошепотів Вася. — Це ясно!..
Сеня тремтів, ніби від холоду. А Юлька несміливо показала рукою на невеликий камінь, що стояв в глибині печери.
— Вася, поглянь, там щось лежить…
Вася засвітив сірник, нагнувся над каменем, схопив якийсь блискучий предмет. Це була прозора скляна трубка, закрита з обох боків. Очі хлопця заблищали нестримною радістю.
— Вийдемо надвір. Мабуть, тут усе сказано!
Діти нетерпляче вискочили з печери. Юлька благаюче вчепилася в рукав Васі.
(Продовження на наступній сторінці)