— Тоді хай летять...
— Хай, — змилосердився Петро.
Всі знову замовкли. Лежали. Дрімали. А зозуля кувала незліченні літа,
а ворони насмішкувато каркали, а косарі косили траву, і жайворон співав у бездонному небі...
— Ні, це нікуди не годиться, — нарешті озвався Петро. — Така техніка на Землі, наука дотяглася до космосу, а змушують працювати... Протиріччя! Навіщо тоді наука? Га?
— І я питаю — навіщо? — зітхнув Іван.
— Теж мені — прогрес! — вів далі критику Петро. — Кібернетика! Автоматизація! 6 екскаватори — хай собі довбуться в землі! Є всякі там кібермашини — хай думають! А то — наче дурний — суши голову, вкалуй! Божевілля!
— Еге ж! Незрозуміло! — стогнав Іван.
— Хлопці, — озвалася Варка, — може, потанцюємо? Га? Як танцюєш — не так хочеться їсти. Музика — вона піддає сили! Он солдати — і то під музику краще йдуть!
Вона ввімкнула транзистор, швиденько знайшла таку любу для себе музику, якої страшенно перелякалися ворони. Божеволіючи від страху, вони залопотіли крильми і помчали світ за очі. Варка підхопилася з глиці, почала викаблучуватися, а хлопці схвально вигукували, плещучи в долоні.
Дівчина незабаром ухоркалась, впала на землю, розкинувши руки й ноги.
— Ой, не можу! Сили нема!
— Треба покупатися! — сказав Петро. — Вода бадьорить! І нові якісь думки з’являться! Лади?
— Давай! — підхопив Іван. — Мо, й перехочеться їсти...
Вони роздяглися, залишившись в плавках. Іван зупинився над берегом, захоплено кричав:
— Диви, диви — скільки риби плаває!
— Ціла ескадра! — зрадів Петро, підбігши до нього. — В’язі! А он миньок поплив!
— Товстий, — прошепотіла Варка, облизуючись.
— На велику сковороду вистачило б, — підвів підсумок Петро.
Всі троє дружно кинулися у воду, почали ухкати, бризкатися. Трохи поплававши, вилізли на берег, лягли проти сонця горічерева загорати.
— А може, мене розшукують? Га? — жалібно запитав Іван. — Є ж серце у матері? Може, вона бігає з сніданням понад берегом, та не знає, де мене шукати?..
— Жди, — понуро муркнув Петро, спльовуючи, — Шукатимуть вони. Діждешся! Точно кажу — навіть пальцем не кивнуть, щоб нагодувати нас! Катюги!
— Що ж діяти? — плаксиво запитав Іван.
— Не знаю... Одне тільки знаю точно — працювати не збираюся! Від роботи у мене зуби ниють...
— А в мене голова болить, — підхопив Іван.
— А у мене — серце! — проспівала Варка. — Дивіться, яка у нас одностайність! Джентльмени, нас троє, і всі троє — проти роботи! Сто процентів! Як же вони сміють силувати нас?
— І я так кажу, — зрадів Іван. — Як тільки візьму в руки лопату або сокиру — одразу в голові: коль, коль! Чого б це? Ти не знаєш, Петьку?
— Тобі праця протипоказана! Ідіосинкрозія!
— Гм, — муркнула Варка. — Гарна назва. Модна!
— Петьку, — сказав Іван, — а глянь-но туди!
— А що там?
— Ніби ятери у воді...
— Схоже...
Іван схопився з піску, підійшов до берега, почав приглядатися.
— І риба плаває в кулі.
— Ну? — жваво підхопився Петро.
— Ще й велика! Здоровенна, — показав Іван, широко розвівши руками, ніби справжній рибалка.
— Може... заберемо? — сторожко оглянувшись, запропонував Петро.
— Еге... Побачить рибалка — ноги переб’є?
— А ми швидесенько. Заберемо — й назад поставимо. Ніхто й не знатиме...
— Ну... давай...
Вони дружно полізли у воду, підняли ятір. У кулі борсалися три сріблясті рибини.
— Хутчіше! — крикнув Петро.
Іван викинув рибу на берег. Вона застрибала по піску. Варка заверещала, накрила її собою. Петро допомагав, загороджуючи шлях до води руками. Іван повтикав тички ятера знову, вибрів з води, кинувся до товаришів. Лисяче обличчя Петра сяяло торжеством.
— Операція завершилася успішно!
— Еге, — згодився Іван. — Харч є!
— Щука трохи більша, — сказав Петро. — Це моя...
— Чому твоя? — образився Іван. — Це ж я побачив? І витягав я з ятера!
— Чорт з тобою! Хай тобі, — згодився Петро. — У тебе мордяка більша, рубай щуку! А мені — лин! А Варці, чи то пак Луїзі, — миньок!
— Миньок, миньок, миньок! — заплескала в долоні дівчина. — У минька печінка жирна!
— Слухайте, а як ми її будемо їсти? — озвався Іван.
— Зубами, — пояснив Петро.
— Я не про те. Сира ж риба... Та й солі нема!
— Уявіть собі, джентльмени, — проголосила Варка, — що ми потрапили на незаселений острів! Ніде нікого...
— Ну... уявив, — непевно сказав Іван.
— А раз уявив — то нічого й роздумувати! Давай, Петер, давай, Жан, наярюйте, трощіть її! Це ж живі калорії!
Вони почали гризти рибу, спочатку несміливо, потім активніше. Діло пішло на лад. І коли сонце схилилося до обрію, а видноколо зачервоніло, на піску лежало тільки три голісінькі кістяки від риби, так дбайливо обчищені, ніби над ними трудилися легіони мурашок.
— Тепер можна й потанцювати, — заявила Варка.
— Не треба, — заперечив Петро. — А то ще рибалка наскочить...
— А знаєте що, колеги, — сказав Іван, замріяно дивлячись удалину, — можна й так...
— Що так? — не зрозумів Петро.
— Без солі, без вогню. А то вигадали всякі там печі, горшки, каструлі...
— Можна, — солідно озвався Петро, запалюючи сигарету. — Надбудова цивілізації, химера!
— Слухайте, хлопці, — радісно прошепотіла Варка. — А що я надумала?
— А що?
— Вночі підемо на городи... Надовбемо картоплі-маївки. Тоді нам плювати на все...
— Точно, — зрадів Петя, пускаючи дим кільцями.
— Ги, — з недовір’ям озвався Іван.
— От тобі й "ги", — насолоджувався уявною перемогою Петро.
Сонце сіло за обрій. В лісі покотилися тіні. Закумкали жаби в річці, затьохкав десь серед гущавини соловейко.
— Так що — на городи? — запитав Іван.
— Точно! Спочатку надовбемо картоплі, нашукаємо огірків. А потім — в скирту ночувати...
— Можна в копицю на лузі, — зауважила Варка. — Тепло, як у вусі.
— Тоді рушаймо!
Пішли берегом. Раптово у небі виникло райдужне сяйво. Швидко наблизилося, переливаючись розмаїтими барвами.
— Що воно таке? — злякалася Варка.
— Може, супутник? — висловив здогад Іван.
На їхніх обличчях заграли феєричні промені. З неба опустився химерний космічний апарат, схожий на блюдце, перевернуте дном догори, зупинився неподалік від берега. Він мерехтів примарним світлом.
— Тікаймо, бо вибухне, — скрикнула Варка.
— Дурна! — озвався заспокійливо Петро, хоч і сам хвилювався. — Це ж, мабуть, наш корабель... Може, кокосмонавт приземлився. Ми перші зустрінемо його. Перші — ви збагнули? Знаєте — яка слава буде? Тоді нам начхати на все! На блюдечку підноситимуть. На трибунах виступатимемо! У всіх газетах портрети видрукують. Та що там портрети! Од дівчат одбою не буде!
— Од хлопців! — заперечила Варка.
— Од дівчат! — наполягав Петро. — "Та, будь ласка, Іване Никоновичу! Та зверніть увагу, Петре Івановичу! А чи не сказали 6 ви, Петре Івановичу..."
— Ги, — радісно зреагував Іван на такі блискучі перспективи. — Здорово!
— Точно кажу! Масштаби — світові! Треба тільки не прогавити!
— Чому ж він не вилазить? — прошепотіла Варка, тремтячи від хвилювання.
— Може, якраз спить, — глибокодумно заявив Петро. — У них, знаєш, все по ритму: коли пора спати — хай тріскається супутник, а ти — спи!
— Оце для мене, — задоволено сказав Іван. — Хоч нехай град з неба — а я сплю...
— Диви, диви, — скрикнув Петро, — 3 ним щось робиться...
Від апарата линуло блакитне сяйво. Потім воно стало рожевим. Зеленкуватим. Заграли всі переливи веселки.
І ось у пристрої з’явився темний овальний отвір, а в ньому — незвичайна постать. Хлопці й Варка сахнулися назад, до дерев.
— Слухай, Петько, — прошепотів Іван, — він не схожий на людину. Якийсь домовик!
— Я боюсь, — запищала Варка.
— Еге, схожий на марсіанина, — виглядаючи з-за сосни, сказав Петро. — А може, з Венери... або з Місяця...
— На Місяці нема чим дихати...
— А може, йому не треба... О, він рухається до нас...
Істота ступила назустріч людям. У неї — високий лоб над величезними очима, вертикальна постава. Тіло тісно облягала срібляста тканина. Пришелець побачив людей, простягнув руку. Почулися слова:
— Ага ноу іа.
— Що він сказав? — затрусився Іван з переляку.
(Продовження на наступній сторінці)