І знову на хлопця дихнуло тривогою. Але він відігнав те непрохане чуття, насолоджуючись безжурним настроєм, красою партнерки, не вимовленими, не проявленими ще мріями й сподіваннями, які народжувалися за хистким покровом теперішньої миті. Чи можливо зберегти цяточки ось таких проблисків радості вічно, поєднати їх, влити у цільне джерельце буття? Як передбачити появу таких проблисків, чи є для цього якийсь критерій, чи радість приходить неждано, як говорив йому химерний кавказький супутник?
— Ти навчаєшся? Чи працюєш? — запитав Гриць.
— Закінчила середню школу, — скупо мовила Інна. — Тепер обіцяють взяти в будинок моделей. Манекенщицею…
— І тобі… подобається така перспектива? — здивувався хлопець.
— А чому б ні? Нести людям радість, дарувати приємний настрій, брати участь у творенні нового вбрання…
— Гм. Я так не думав. Ти правду кажеш… пробач. Це в мене щось від ханжі.
— Навіщо ж так самокритично? — лукаво всміхнулася Інна. — Я б могла скептично відгукнутися про твій фах, але ж знаю, що всюди є свої принади, задоволення… втіха… Хіба не так?
— Правда твоя. Але таксі для мене — епізод. Я незабаром облишу цю справу…
— Чому? Погані заробітки?
— Та ні. Що мені заробітки? Я вчився на факультеті журналістики, а потім заманулося написати книгу … книгу про таксиста і все, що з ним відбувається… Цілий калейдоскоп подій. Розумієш? Як тільки зберу матеріал — повернуся до свого фаху… А втім, не знаю ще, ким маю бути. В душі безліч тяжінь. І основне — збагнути призначення людини…
— Я про таке не думала, — призналася Інна. — Мені приємно просто дихати, сміятися, розважатися… мріяти, дивитися гарні фільми, зустрічати приємних людей…
— І багато… приємних людей ти стрічала? — запитав Гриць, вкладаючи у свої слова прихований зміст. Вона глянула на нього з-під прикритих вій, зрозуміла, зніяковіло одвернулася до відчиненого вікна, ухильно сказала:
— Гроза близенько… глянь, яке страхіття…
Плавну мелодію танго змінив буйний брейк. До Інни підійшов Марик, насмішкувато глянув на Гриця, оскальнувся:
— Сміливіше, братан! Що ти з бабами церемонишся? Вони люблять силу, грубість! Топнемо, Інес?
Він смикнув дівчину до себе, вони закрутилися у карколомному танці. Вона гнучко вихрилася у найдивовижніших позах, але такою була магія її краси, що кожен жест, навіть найризикованіший, не здавався вульгарним чи непристойним. До Гриця, який стояв біля вікна, підійшла Віолета, лукаво глянула знизу вгору.
— Ну Як? Сподобалася пташка?
Гриць усміхнувся, розвів руками.
— Лопух ти, — сказала Віолета. — Квашня! розкис перед красивим личком. Бачиш здобич, хапай її, користуйся!
— Яку здобич? — розгубився Гриць.
— Ха-ха-ха! — задихнулася від сміху господиня. — Ніколи не гадала, що й серед шоферюг отакі сентиментальні дівиці є! З якого ти віку, Грицю? Може, на уелсівській машині примчав із середньовіччя? Та й там, я певна, були мужики дай боже! То ми лише уявляємо середньовічних лицарів та кавалерів вишуканими та манірними. Певна, що вони тиснули дівчат без увертюр! Потанцюємо?
Гриць охоче згодився, йому було приємно вигицувати у життєрадісному ритмі навпроти в’юнкої, зеленоокої Віолети, молоде сильне тіло пірнало у бурхливу мелодію, мов риба у потужний потік води, наснажуючись розкованістю, ейфоричністю, натхненністю миті, звільненої з узгодженого конвейєра буденності.
За вікном страхітлива блискавиця розпанахала небо, одразу ж оглушливий громище струсонув простір. Дівчата верескнули. Віолета кинулася зачиняти вікна. Вперіщив дощ, по шибках потекли щедрі патьоки. Господиня знову запросила всіх до столу.
— Славна, славна гроза, — потер долоні Марик, наливаючи всім вірменського коньяку. — Може, й ти вип’єш, Грицю? Га? Тепер ментів і силою на вулицю не витягнеш, так що не бійся!
— Та я й не боюся! Але принцип — понад усе!
— Тоді лади! П’ємо й за тебе!
Вечерю завершили десь о третій ночі. Гриць підійшов до Інни, несміливо запитав:
— Ви залишите… ти залишиш мені свою адресу? Я б хотів зустрітися…
— Телефонуй мені, — втрутилася Віолета. — я з нею тримаю зв’язок, про все домовимося. Не бійся, пташка з сильця не вискочить. Ха-ха! А ти, Іннусю, залишайся ночувати в мене. Куди їхати по такій негоді?
— Ні-ні! Я поїду! — нервово сказала Інна. — Мати переживатиме, і взагалі… Треба їхати!
— А хлопцям куди? — поцікавився Гриць.
— Далеко. В Пущу-Водицю, — позіхнув Марик. — Якщо тяжко тобі — ми тут заночуємо. Дівку одтарабань, а ми — тут…
— Нічого, — сказав Гриць. — Це ж по дорозі. Спочатку — Інну, а потім — вас. Рушили!
Надворі їх зустріла справжня злива. Перебігли під дощем до машини, пірнули в затишний салон. Інна сіла на переднє сидіння, хлопці одразу ж закуняли на задньому, зморені випивкою та ситою вечерею. Гриць вивів машину з плутанини вулиць, виїхав на міст Патона. Злива відійшла десь на Лівобережжя, у вітрове скло тепер періщили рідкі, але великі краплі. Він покрутив верньєр приймача, знайшов тиху, лагідну мелодію. Інна дивилася перед собою тривожно, зосереджено. Ніби щось вирішувала і не могла вирішити. Чи то Грицеві лише здавалося? Сподобалася дівчина, і він уже готовий ідеалізувати її, надавати в уяві таких рис і схильностей, яких, може, й близько нема. І все-таки вона чарівна. Тільки дивно, що товариство в неї дуже тривіальне, навіть вульгарне. А втім, де ти його знайдеш — вишукане товариство? Люди як люди! Сучасний стиль, розхристаний, вседозволяючий, легковажний, іронічний. Може, за всім тим треба шукати в глибині душі таємничу перлину. А то ми ковзаємося по поверхні, помічаємо лише те, що впадає у очі, а приховані скарби серця залишаються невідкриті, невикористані, забуті. Так відбувається загальне збіднення стосунків, а отже й культури всієї епохи.
— Інно…
— Що? — ніби луна, відгукнулася дівчина.
— Чому ти… засумувала?
— Я не сумна… я…
— Грицю, — раптом почувся різкий голос Марика, — в тебе не знайдеться вогника припалити?..
— Я не палю. А запальничка є. Будь ласка. Марик припалив сигарету, в салоні поплив запашний димок. Грицеві знову здалося, що Інна зіщулилась від окрику Марика, зблідла. Що це йому мариться, всякі психологізми лізуть у голову?
Таксі проплуталося крізь лабіринти вулиць Подолу, викотилося на Фрунзе. Біля повороту до Пущі-Водиці Інна попросила зупинитися. Потиснула руку Грицеві, пальці в неї були холодні, як у мерця. Вона вискочила з машини, Марик вийшов за нею, щось почав говорити в сутінках. До Гриця долинули відчайдушні слова дівчини: "Не треба, не треба! Я прошу тебе, благаю — облиш це! Чуєш?".
Марик щось тихо відповів Інні, вона замовкла і прожогом метнулася геть, розтанувши в сутінках. Глибока тривога закралася в серце хлопця, неусвідомлені підозри бентежили душу. Щось за покровом тями застерігало: "Не їдь далі! Тут поряд — люди, тут рух машин. Не їдь!". Та він зусиллям волі відігнав ті застереження, і, коли Марик сів на переднє сидіння й зачинив дверцята, рушив далі.
Хлопці мовчали, тільки ззаду чулося важке сопіння Еді. Освітлені вулиці скінчилися, почався ліс, у променях фар з’являлися й пропадали високі столітні сосни, вичавлюючи з машини все, на що вона була здатна, ніби хотів тією скаженою швидкістю заглушити неспокій, що в’юнився у грудях.
— Зупини! — раптом глухо сказав Марик.
— Що сталося? — крізь стиснуті зуби запитав Гриць.
— Треба розім’ятися, зупини!
Ніби блискавиця розкраяла свідомість хлопця, і він при тому внутрішньому світлі відчув, що зупинятись не можна. Ні в якому разі! Треба якнайшвидше домчати до Пущі-Водиці, до освітлених вулиць. Інакше — біда!
— Зупини, гад! — гаркнув Марик, приставляючи до бока таксиста дуло пістолета. — Ти хочеш розбити і себе й нас?! Зупиняй, паскудо!
(Продовження на наступній сторінці)