Проста істина, але шлях до неї важкий, бо все просте часто пов’язане з найбільшими труднощами…".
КНИГА ПЕРША
ДЗЕРКАЛО АСУРІВ
…Нас вічно приваблює Тайна — чарівне
покривало вічної Матері, що його
називають Пітьмою. Те, що стає видиме
й відоме, — лише іскри скарбів, лише
блискітки самоцвітів, які приховані в
безмірних глибинах лона великої Пітьми.
Захопившись очевидним, ми потрапляємо
в його полон, дрімаємо в ілюзії звичності
та затишку, і тоді глибінь Тайни лякає
нас своєю незбагненністю, і ми населяємо
її хворобливими образами свого страху
й марновірства.
В цьому найбільший полон розуму.
Щоб звільнитися з павутини ложної
Очевидності, треба відкрити своє серце
назустріч Тайні й сміливо ринутися в
океан Пітьми. Таким синам Велика Матір
дарує крила волі й шлях до вічного
вирію.
Іскри видимих світів — зорі, планети
й цикли людського буття — лише віхи
нездоланного блискавичного польоту
духу и розуму до вічно сущої Тайни…
АНІ — СИН ЗІРНИЦІ
(З усної традиції Сходу)
ЧАСТИНА
ПЕРША
Радісна істота
Що сильніш — мале а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.
З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу Океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…
…Хто б міг передбачити, що звичайний "дикий" похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. Він пізніше сам дивувався — було це з ним а чи приснилося десь на короткому привалі, привиділося під палючим кавказьким сонцем. Чому, чому це сталося з ним?
Правда, Гриць вельми кохався в фантастиці, пригодах, футурології, в казках, у найхимерніших, найбожевільніших наукових гіпотезах, хоч працював лише звичайним таксистом у одному з таксомоторних парків Києва. Може, саме така закоханість у мрію, в романтику й стала зародком тієї фантасмагорії? Бо як і хто міг би раціонально пояснити феєричну пригоду, що розривала всі межі здорового глузду?
Проте що таке славнозвісний тверезий чи здоровий глузд? Де провести кордон між глуздом і безглуздям? Багато Грицевих знайомих вважали ідіотизмом навіть те, що він покинув останній курс факультету журналістики КДУ ім. Т.Г. Шевченка, перейшов на заочне відділення в політехнічний інститут, а разом з тим став працювати "шефом" (перед цим він скінчив курси водіїв і мав досить пристойний стаж шоферування на власному драндулеті, зліпленому з покидьків, і на вантажних машинах у студентських будівельних загонах). Дома, в селі, підсміювалися, бо звикли до його романтичних витівок ще з дитинства. Знайомі дівчата, котрі накидали оком на майбутнього журналіста, розчаровано одсахнулися, товариші-студенти охололи. Нові знайомства зав’язувалися туго, бо водії таксопарку підозріло поглядали на новичка, вбачаючи в його переході з КДУ до керма машини щось химерне, патологічне, а отже — насторожуюче.
А він знав своє. Давно вже намислив збагнути життя й можливість його творчого розкриття у майбутній книзі не з абстрактних роздумів та зовнішніх спостережень, а зсередини, з самого вузла подій, про які хотілося знати й писати.
Мріяв створити роман під назвою "Таксист". Саме про такого хлопця, як сам, котрий кинув КДУ, пішов працювати таксистом і так далі й тому подібне. А далі — що життя покаже. Стосунки між людьми, їхні прагнення, а головне — ріку різних доль тих людей, котрі лише на хвильку вривалися в його долю і в салон його машини, черкаючи по свідомості водія, мов метеори, і щезали в глибинах буттєвого моря. Хотілося виявити закономірності таких нібито випадкових зустрічей, їхній взаємовплив і значення такого потоку для долі самого героя книги — таксиста…
Рік минув без особливих пригод. Спочатку Гриць навіть розчарувався одноманітністю рутинної роботи, стереотипністю поведінки пасажирів ("Вам куди?" — "Мені на Русанівку". — "З вас півтора карбованця". — "Візьміть здачу". — "Шеф, дуй до "Наталки"). Але згодом сірий змій повсякденності ставав менш помітним, і хлопець почав відчувати живий пульс та нерв чужого життя, нотуючи найцікавіше у творчому записнику.
А потім — ота сама феєрична зустріч…
Грицю дали відпустку в червні, і він вирішив самостійно, без провідників, пройти через Кавказ древнім Сухумським трактом. Погода стояла безхмарна, синоптики не передвіщали грози. Спочатку Гук хотів захопити супутника, навіть агітував знайомих і товаришів, описуючи привабливість диких гір, але всі старання були даремні: всі віддавали перевагу організованому відпочинку на березі Чорного моря, на затишних пляжах річок або де-небудь в Карпатах, на обладнаній турбазі. І тоді Гриць махнув рукою й навіть зрадів: навіщо йому хтось випадковий, з ким треба спілкуватися, розмовляти, та ще — не приведи боже — терпіти всілякі примхи. Цього достатньо й на роботі, а тепер краще побути цілий місяць в спілкуванні з небом, горами й тишею.
Так він вирішив, так і зробив.
Дістався до Теберди, пожив там три дні, звикаючи до розрідженого гірського повітря, трохи засмаг, а потім, накупивши всяких припасів, згромадив здоровенного рюкзака на плечі й рушив до Клухорського перевалу.
Підвечір він уже був недалечко від крижаного сідла Клухора. В небі мерехтіли прозоро-діамантові верхів’я, повітря було прохолодне й сухе. В кам’яних долонях прадавнього вулкана дрімало синьо-зелене озеро, з нього витікав потужний потік, гнівно-пінисто котився до квітучих долин. Гриць зупинився над ним, намета не ставив; хотілося відпочивати під зорями.
Він лежав у спальному мішку, а над ним нечутними акордами грав на зоряному органі космічний Бах кришталево урочисту мелодію. Гори прислухалися до вічної симфонії, всотуючи крижаними локаторами таємничі хорали полум’яного дивокола.
Спав Гриць чи не спав — важко було навіть визначити, ніч минула, як одна мить. На світанку він встав бадьорий, вспокоєний, урочистий. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі — до перевалу.
Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, стрічаючи сонце, снігові вершини. Світило зненацька розірвало сивий серпанок туману і кинуло щедрі барви на кам’яні громаддя Кавказу. Хлопець зняв рюкзака і стояв захоплений. Сюди не долинали звуки долин, тут царювала вічність. Тиша, спокій. Цього не передаси словами, подумалося Грицеві, будь-який художник теж безсилий тотожно відобразити цю красу. Треба, щоб живий дух людини й природи злилися воєдино, стали в нероздільності. Якусь хвилю він відчував такий стан всепроникнення: щезало тіло, пам’ять про минуле, про мету походу, забулося власне ім’я… Якийсь невидимий потік полум’ям пронизував єство, розкривав таємничі глибини, тривожив, манив, закликав… Що це було? Що з ним сталося?
Хвиля прокотилася, обпалила, дихнула казкою. Згасла…
І раптом Гриць побачив його.
Спочатку він навіть не міг збагнути, хто це й чому він тут.
Праворуч Гриця біля великого каменя бовваніла постать чоловіка. Ось вона заворушилася, ступила кілька кроків назустріч, наблизилась. На перший погляд невідомий здавався юнаком сімнадцяти-вісімнадцяти років. Великі сірі очі дивилися на Гука ласкаво, з усмішкою. На юнакові були сині шорти… і більше нічого, нічогісінько! Худорлявий торс мерехтів під променями ранкового сонця райдужними іскрами — здавалося, ніби він весь покритий світанковою росою.
"Божевільний, — подумалося чомусь Грицеві. — Але чому тут, на такій висоті?".
Вуста незнайомця здригнулися, на обличчі майнув вираз іронії, проте слова його були привітні й дружелюбні:
— Доброго ранку, друже. Дивовижний краєвид — чи не так? Такого внизу не побачиш!..
— Здрастуйте, — відповів Гриць. — Правда ваша, я вже милувався всім цим… але, пробачте…
— Вас хвилює мій вигляд?
— Та ні, — розгубився Гук, — але мені здалося… що вам потрібна допомога…
— Не потребую, — відгукнувся весело незнайомець, стріпнувши довгими чорними кучерями. — Я не божевільний, як ви подумали… ні, ні, вибачень не треба! Я й не потерпілий. Такий же мандрівник, як і ви. "Дикун". Люблю самотність, красиві місця, де можна заглибитися в себе, подумати…
— Ви тут ночували?
— Майже. Милувався зоряною ніччю, народженням світанку, сходом сонця. Мене цікавлять всі ці процеси, як одне ціле, як мить, що повертається до спостерігача різними гранями своєї глибинності…
— Гм, — відізвався Гриць, дивуючись незвичним висловам химерного співбесідника. — А де ж ваш… намет… спальний мішок?
— Мені такі речі зайві, — усміхнувся юнак.
— Он як! Тоді ви стоїк. Але такий гарт може привести до недуги, інвалідства…
— Мені таке не загрожує…
— Не розумію…
(Продовження на наступній сторінці)