Хлопця повели в темряву, в ніч. І довго ще під високими склепіннями замка металася хрипка луна, повторюючи зловісне: "На горло!".
ЛИЦЕ СМЕРТІ
Замерзає Іванко в тісній кам'яниці, плаче гірко. Сльози крижаніють на віях, боляче очам. Він гасає попід стінами, картає сам себе. Навіщо було проситися до проклятого шляхтича? Чого він хотів здобути від гордовитого пана? Доки все добре — ласка й усміх, а найменший непослух — видно вовчі зуби. Та й непослуху ж не було! Підле гидке баговиння, про яке бридко й подумати! Якби вона знала, то сама б над собою сміялася... Боже, що діяти? Як вибратися з пастки? Завтра... Ні за що ні про що...
Може, справді сказати їй. Попрохати, щоб прийшла, і відкритися. Вона збагне... А може, ні? Може, не треба? Тоді що ж лишається? Сказати Чартинському? Він розлютується, бо все відкриється. Пані буде лихо, але й Іванкові не буде від того солодко. Тоді вже напевне петля!
З вузької бійниці сипле сніг, розгулюється хуртовина, зловісне виє. Хлопець ховає закоцюрблі руки в рукава свитинки, дише сам собі під полу. А ноги вже як не свої — терпнуть від холоду. Не допомагає біганина...
Він рвучко зупиняється, підходить до дверей. Треба сказати. Будь що буде!
— Явтуше!
Він стукає кулаком у двері. Глухо відгукується луна по той бік, у коридорі. Брязкотить віконечко, відчиняється. В світлі смолоскипа видно похмуре вусате обличчя.
— Чого тобі?
— Дядечку! Пропадаю! — плаче Іванко. — Ноги, наче ціпки...
— А я що маю діяти? — понуро одзивається Явтух. — Мені сказано, щоб стерегти тебе. І край. А те, що тобі холодно чи жарко, — не моя справа. Догрався, доспівався — маєш своє. Солодко було у панських покоях — тепер посмакуй, яка паля, хлопчеі Щоб не пнувся до шляхти, хай вона показиться.
— Та ви ж нічого не знаєте, — палко вмовляє хлопець, приклавши сині руки до грудей. — Вони ж мече обманом. Дядечку, скажіть пані, щоб прийшла, я маю щось важливе сказати. Вона тоді випустить мене. Я жити хочу, в мене побратим у неволі бусурманській... я ж хотів визволити його... тому й пішов до пана. Хіба вони мені потрібні?
— Знай бреши! — знизав плечима Явтух, чухаючи здоровенного рудого вуса. — Щось ти намолов, хлопче, що й сам дідько не розчовпає. І побратим, і пан, і пані. Та що ж маю діяти — піду скажу. Коли це вирятує тебе — хай уже. Скажу! Жаль мені тебе. На ось рукавиці кожушані, на ноги одінь, не замерзнеш.
Він кинув рукавиці в кам'яницю, зачинив віконечко. Настала тиша. Іванко всунув чобітки в рукавиці, притулився до холодних дверей, наслуховував, тамуючи тривогу.
Минав час, стогнала завірюха, десь угорі завивало щось жалібним, моторошним голосом. Чи душі померлих, чи, може, злі почвари панського замку?
Та ось почулися кроки Явтуха, брязнув важкий засув. На порозі стала пані Матильда в розкішній білячій шубі. Очі її блищали насмішкувато й загадково. Вона нетерпляче крутнула головою, на голові блиснув у сяйві смолоскипа великий діамант.
— Чого бажаєш? Може, схаменувся? Я рада! Попрошу пана, щоб простив тебе? Ти зрозумів?
— Пані, — тремтячим голосом сказав Іванко. — Я хочу сам на сам. На одну хвильку... Ви все збагнете...
— На одну хвильку? — заінтриговано перепитала пані Матильда. — Цікаво... Явтуше! Залиш мені смолоскип. Зачини двері. Стій там, чекай, доки покличу!
— Слухаю, пані, — буркнув Явтух, несхвальне бликаючи оком на кобзарчука.
Двері грюкнули. Явтух лишився в пітьмі. Він горнувся в свій затишний кожух, крутив осудливо головою, плювався.
— Пропав парубійко! Зовсім пропав! Хто з панами зв'язався, тому добра не жди!
Нараз двері відчинилися, пані Матильда вихопилася з кам'яниці, немов ошпарена, заверещала огидним фальцетом:
— О пся крев! Яка підлість! Хлопський виродок! Я тобі покажу, як насміхатися над шляхтянкою! Ти сподіваєшся, що тобі допоможе такий поворот? Не дочекаєшся!
Пані зачинила двері, грюкнув засув. Вона глянула на Явтуха зловісне, люто,
— Явтуше!
— Слухаю, ясна пані!
— Оцю підлоту... оце чортівське сім'я...
— Про кого пані каже?
— Цить! Не перебивай! Вбий негайно!
— Кого, пані? — злякався Явтух.
— Ну, цього, що тут... Івана...
— Але ж, пані... Пан казав, що вранці... на палю його...
— Я наказую стратити його тепер, в сю ж мить...
— Де, пані? Тут, у замку?
— О ні! — злякалася Матильда. — Тільки не тут... Я б не хотіла, щоб пан Станіслав бачив це. Одведи його в ліс... і там... ти розумієш. Ось тобі десять золотих. Візьми, візьми. Я тобі ще дам, як зробиш, що сказано...
— А що я скажу панові?
— Що хочеш... Що втікав... Ти догнав його в лісі... Пристрелив... Щось придумаєш...
Явтух вкинув монети в кишеню кожуха, помовчав, опустивши очі донизу. На його чолі проходили тіні, волохаті сиві брови зійшлися докупи в німому запитанні.
— Гаразд, пані... Я зроблю.
— От і добре... Добре, Явтуше, — ласкаво прошепотіла пані, — Ти добрий слуга, відданий. Я тебе озолочу! Та ще пам'ятай... він характерник...
— Оцей хлопець? — злякався Явтух.
— Він самий. Дивись, він може обмарити тебе. Перекинутися вовком чи гадюкою... а то й жінкою. Дивись, рубай одразу.
— Ніколи б не подумав, — пробубонів Явтух, сторожко оглядаючись на двері. — Такий гарний парубійко...
— То я піду. Нікому ні слова, Явтуше, не марнуй часу!
Пані майнула перед Явтухом білою шубою, щезла в сутінках. Сторож торкнувся рукою пістоля за поясом, поправив ефес шаблі. Перехрестився і відчинив засув. Іванко стояв в глибині кам'яниці, затуливши руками обличчя, і худенькі плечі його дрижали — чи то від плачу, чи то від холоду.
— Збирайся, ходімо, — непривітно сказав Явтух.
— Куди? — ледве чутно озвався Іванко.
— Не питай. Раніше треба було питати.
Вона вийшли з кам'яниці, вузькими переходами потрапили на подвір'я. Минули стіни фортеці, опинилися на краю лісу. Десь вдалині лунали приглушені пісні, між кучугурами зоріли червоні вогники, миготіли, пересувалися.
— Чи не різдво сьогодні? — запитав Іванко.
— Різдво, — похмуро одповів Явтух. — Проклята пані змусила мене в такий день діяти каїнову роботу.
— Куди ви мене ведете? Дядечку, що ви надумали?
— Не я надумав. Не край мого серця, хлопче. Я хлоп, бидло. Що скажуть — те маю діяти...
Іванко шурхав у заметах, затуливши обличчя від колючої хуртовини. Зупинився біля вікової сосни, знеможено притулився до неї.
— Ви мене вбити хочете... бийте тут... я не можу більше...
Явтух мовчав. Від села долинали дзвінкі голоси дітей та дівчат, вони виводили слова колядки:
По всьому світу нова новина,
Чистая діва сина родила,
В яслах положила, сінцем притрусила
Господнього сина...
Ой ішли із неба аж три янголи,
Та принесли вони йому три дари,
Три свічки воскові, ще й шати шовкові
Маленькому синкові...
Іванко заплакав, обнявши сосну. Дядько стояв біля нього, тупцюючи в снігу, очі в нього сльозилися від хуртовини.
— Життя прокляте. Слухай, хлопче, еж ти характерник? Перекинься краще на вовка чи на гада якогось... та й втечи. Щоб мені не брати гріха на душуі! Га?
— Який характерник? — крізь сльози пробурмотів Іванко. — Що це ви вигадали?
— Не я — пані. Вона мені сказала, що ти відьмак. Вискочила з кам'яниці, мов ошпарена. Вся бліда, трясеться. Наказала, щоб я тебе прикінчив. Каже, що ти характерник, можеш перекинутися вовком або й жінкою... щоб утекти.
Очі хлопця заіскрилися чи то від сліз, чи то від сміху. Він схлипнув судорожне, простягнув руки до Явтуха, прошепотів:
— Дядечку... Тепер я знаю. чому вона так звеліла. Вона одурила всіх — і мене, і вас, і пана. Мені не треба ставати жінкою, бо я дівчина!
Іванко зняв шапку. Потім схопив себе за чуба.
— Свят, свят, — одсахнувся Явтух, хрестячись одною рукою, а другою хапаючись за пістоль. — Що за проява? Згинь, пропади, сатано!..
Перед дядьком стояла дівчина. Русява коса розсипалася в неї по плечах, чорну перуку вона тримала в руці.
— Дядечку Явтуше, батьку рідненький! Я вам все, все розповім потім. Я дівчина, Василина моє ім'я...
— Перехрестись!
— Христом-богом клянуся, правду кажу! — Дівчина перехрестилася, простягла Явтухові перуку. — Помацайте, це ж тільки машкара. Якби я була відьмою, то давно втекла б од вас...
— Гм, — здивувався дядько. — Перехрестилася, отже, не відьма. Диви, яка пригода. Ох ти, халепа яка! Що ж мені з тобою тепер робити? Нащо ж ти на себе парубоче ім'я взяла, парсуну чужу присвоїла?
— Бо хлопцем легше, — сказала дівчина. — Мені коханого треба визволити з неволі турецької. От я й вирішила...
— Ой дурна ти, дівчино! — похитав головою Явтух. — Де ж ти захотіла правди знайти? У панів, у шляхти? Там її вдень із свічкою не знайдеш ! Гм!і Тепер мені виднішає в голові. А то замакітрило... Ах ти ж, голубонько моя, горличко безталанная! Ходімо ж зігріємось, а то ти ж задубіла вся.
(Продовження на наступній сторінці)