І знову вирували натовпи людей, проголошувались гарячі промови, шаленіли від щастя діти, клекотів ефір над планетою. Ще не знали, які дива відкриє новий світ, що чекає людину в сріблистих заростях далекої сестри Землі, але вже всі були твердо переконані — немає меж могутності вільного людського духу.
А тим часом на "Олімпі", в приміщенні Вищого Пленуму Учених Землі, не чути привітань, промов, суперечок. Занадто величним було те, що сталося. Сотні вчених планети, затамувавши подих, слідкували за дивними подіями, що розгорталися за десять світлових років від системи Сонця.
— Хто ж буде досліджувати новий світ? — запитувала схвильовано Марія.
— Робот, Друг. В основному він для цього і призначений. Те, що він зустріне на шляху, передається в корабель, а корабельний психопередавач спрямовує сигнали до Землі. Та для чого я буду пояснювати. Ви це побачите самі.
Екран Міжзоряного Пульта, де знаходились Марія з Загравою, потьмянів. Мабуть, над рівниною, де приземлився корабель, проходили важкі хмари. Курява потроху розійшлася, тепер вже можна було бачити на обрії стіну дерев. Рівнина була піщаною, денеде вона рябіла голубими і сивими кущиками кучерявих мохів чи якихось трав.
Робот тим часом ходив по каюті, щось нишпорив, заглядав у всі шпарки, перевіряв шкали приладів. Потім він повернувся до пульта корабля і сказав:
— Капітане, всі системи корабля працюють нормально. Конденсована інформація польоту повністю передана на Землю. Можна починати дослідження планети.
— Дякую, Друг, — відповів Заграва. — Пора.
— Тоді я йду, капітане.
— Щасливо, Друг.
Робот підійшов до дверей каюти. Вони автоматично відчинилися. Він раптом затримався на мить, повернувся "обличчям" до екрана і сказав:
— Ви не турбуйтесь, капітане. Я все зроблю. Все. що зможу. Я впевнений у своїй системі.
— Я вірю тобі, Друг, — серйозно відповів капітан.
— Дякую. Переключайте зв’язок на мене.
Робот рушив по коридору, спустився внутрішнім ліфтом вниз, відкрив вихідний люк. Заграва натиснув на пульті керування кілька кнопок. Зображення на екрані швидко змінилося. Тепер видно було зовсім близько жовтувату рівнину, далекі сріблисті пасма на обрії, нижню частину корабля — сіру, поїдену метеоритним пилом.
— А де ж Друг? — занепокоїлась Марія. — Чому його не видно?
— Його й не побачите. Це ж через нього ми бачимо навколишнє.
— Шкода.
— Інакше не можна. Так зручніше…
На екрані з’явилася верхівка міжзоряного корабля, мабуть, робот оглядав його згори донизу. Пролунав голос Друга:
— Добрий апарат. Жаль, що він не повернеться на Землю.
— Колись повернеться, Друг, — відповів Заграва. — На планету прибудуть люди, побудують заводи, міста, і тоді ми знову пошлемо його в простір.
— І мене, капітане!
— І тебе, Друг.
— Ну, я пішов. Слідкуйте за мною.
Почувся тріск. Обрій колихнувся, внизу попливла рівнина. Робот рушив до лісу. Його металеві ноги впевнено підминали спечений страшними вибухами грунт. Спалена рівнина закінчилася. Все густішими Ставали зарості кучерявих трав. Друг зупинявся, в деяких місцях виривав з корінням небачені рослини, уважно розглядав. Одного разу він заявив:
— Повертаючись назад, я захоплю зразки рослин. Треба дослідити їх на кораблі.
— Обов’язково, Друг. Ти слушно говориш.
Робот незабаром наблизився до лісу. На шляху зустрічалися поодинокі покручені дерева. Товсті фіолетові стовбури вібрували зсередини, ніби переповнені соками. Сріблисті віти здіймалися високо вгору, наче тягнулися до променів зірки, яку закрили важкі хмари. Та ось навколо прояснилося. По рівнині, по стовбурах дерев поповзли світляні плями. Робот глянув угору. На екрані виникло зображення ніжнозеленого неба в просвітах між хмарами, потім великий сліпучий диск Тау Кита. Віти дерев, відчувши палюче проміння сонця, швидко розійшлися, ніби збільшуючи площу срібного віялоподібного листя.
— Цікавий механізм, — промовив Друг. — Пристосування для вловлювання енергії зірки.
— Так, як і на Землі, — сказав Заграва.
— Набагато активніше, — заперечив робот.
— Ого, — всміхнулась Марія. — Він вступає в дискусії?
— Нічого дивного, — пояснив капітан. — В його нам’яті закладена не лише технічна інформація, а й багато знань з інших наук.
У повітрі промайнули якісь кулі. Вони пролетіли над головою робота і зникли за деревами.
— Птахи, — скрикнула Марія.
— Не схоже, — сказав робот. — Вони без крил. Мабуть, зовсім інший принцип польоту. Іду далі.
Стіна дерев присунулась ближче, оточила Друга з усіх боків. З’явилися інші дерева, з чорними стовбурами. Вони стрімко вгвинчувалися поміж іншими деревами, прагнучи до променів зірки. Поряд з ними, в пітьмі і затхлості предковічного лісу, гніздилися якісь грибоподібні рослини, занурившись щупальцямикоріннями в ґрунт. Робот зупинився біля одного "гриба". Створіння зашипіло, зітхнуло, потягнулось до нього. Друг відступив.
— У нього невідомі наміри, — заявив він. — Дуже дивна рослина.
Спереду почувся якийсь шум. Робот вийшов на широку галявину. Поміж деревами замаячили рухливі постаті.
— Тварини! — прошепотіла Марія.
Заграва мовчав. Він уважно дивився на метушню тих істот, ще не збагнувши, з ким зустрівся на далекій планеті Друг. Кулясті тіла, чотири ноги. Вони дивно підстрибують на місці, деякий час тримаються в повітрі, ніби невагомі. Все ближче і ближче. Невже це тварини? Чи, може, розумні істоти?
— Іване! — скрикнула Марія. — Це люди, тобто розумні істоти… Погляньте, в того… великого — прикраси… Ви бачите?
— Бачу! Тепер бачу! Справді, розумні істоти. Тварини прикрас не носять! Але які ж вони дивні! Вони оточують Друга, нападають на нього!
— Капітане! — почувся голос робота. — Ці істоти обмацують мене, я відчуваю осмислені дії. Що робити? Вони можуть зіпсувати мій механізм.
Зовсім близько на екрані з’явилися очі — троє круглих пронизливих очей. Пролунав галас, писк, членороздільні вигуки.
Заграва вперше розгубився. Думка його блискавично працювала. Включити захист? Знищити напасників? Перша зустріч — і вбивство?
— Капітане! — високим голосом обізвався робот. — Чому ви не відповідаєте?
Щось затріщало. Екран раптово погас. Марія злякано поглянула на капітана. Його обличчя поблідло.
— Що сталося?
— Друг! — закричав Заграва, все ще не вірячи сам собі. — Друг! Ти чуєш мене?
Екран мерехтів слабими іскорками. В ефірі була тиша. Механічний Друг, посланець Землі в далекому світі, замовк.
СУПЕРЕЧКА НА "ОЛІМПІ"
Дідові було сто двадцять років.
Він народився в дев’ятнадцятому сторіччі, пережив двадцяте і вступав у двадцять перше. Навколишні інколи говорили, жартуючи, що дід Заграва безсмертний. Покоління синів, дочок, онуків, правнуків народжувались і розліталися в широкі світи, а він все жив і жив, ніби предковічний корінь старезного дерева, що все ще не хоче здаватися невблаганній смерті, беручи глибоченними паростями своїми з падрів землі живлющі соки.
Він і сам уже повірив у свою невмирущість. І коли на сто двадцять першому році життя пролунав у серці поклик смерті, дід Заграва здивувався.
— Хм, — сказав він. — Знайшла всетаки. Ну що ж, піду збиратися в дорогу…
Він облишив діжку, на яку набивав обручі — правнучка Маруся збиралася маринувати помідори, — і, похитуючись, пошкандибав до хати. Зупинившись на ґанку, він подивився на кружало сонця, що саме заходило, урочисто сідаючи в гарячий обрій, всміхнувся лагідно.
— Йдеш спочивати, — прошепотів дід. — Піду і я… Прощавай, ясне моє…
Тримаючись за одвірки, старий Заграва дошкандибав до кімнати. Правнучка Маруся — літня, але ще жвава жінка — злякано поглянула на нього. Вона кинула поратися біля печі, підтримала прадіда за плече, повела до ліжка.
— Що з вами? Може, лікаря?
Дід Заграва випростався на ліжку, склав руки на грудях, лагідно всміхнувся.
— Гайгай. Про якого лікаря ти говориш, Марусе. Оце ж він і прийшов — лікар… Всі хвороби забере з собою.
— Таке говорите, — схлипнула, правнучка, витираючи сльозу рукавом. — Треба побігти сповістити дітям, онукам!
— Не треба! — злякано підняв руку дід. — Марусенько… Дайте мені спокійно піти звідси… Пора і честь знати… Ось хіба тільки Іван… Івана я б хотів бачити. А ти витри сльози. Не треба плакати. Радіти треба. Я йду, а на моє місце… приходять інші…
Він заплющив очі, щось бурмотів, а на блідому висхлому обличчі з’явилося сяйво, ніби відблиск невидимого світила.
Тихо згасав літній день.
Так же тихо й урочисто згасав дід Заграва.
В його свідомості пливли події довгого бурхливого життя. Він згадував їх з дивовижною чіткістю. З пам’яті виникали події, про які він назвіть забув. Вони набували зримих обрисів, оживали, поєднувалися в те, що звалося життям Свирида Заграви.
(Продовження на наступній сторінці)