Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:
— Пора!
Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.
Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.
Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.
Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:
— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!
Я тихо промовив слова подяки.
— З богом! — востаннє озвався шеф.
Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.
Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.
Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.
Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.
Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…
— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.
Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:
— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…
— Який?
— Атомні бомби!
Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: "А що я вам казав?"
Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:
— Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…
— Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!
— Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.
— Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…
Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.
Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…
— Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?
— Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…
— Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.
— Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!
Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:
— Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.
— А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки.
— Звичка репортера! — підхопив американець.
— Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій.
— Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.
— І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік.
— Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.
Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:
— Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?
Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.
— Прошу! Машина до ваших послуг!
Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.
— Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам!
Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.
А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…
НІЧ ТРЕТЯ
І знову настав вечір.
Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.
Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:
— Можна прохання?
— Що таке, Павле Свиридовичу? — здивувався академік. — Чому ви так несміливо?
— Мені дуже кортить, розумієте?
— Куди? В майбутнє?
— Так.
— Якщо кортить, — весело відповів Гримайло, — то будь ласка!
— От спасибі вам, — зрадів Корінь, важко підводячись з місця. — А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні — не знаю. А тепер, може, побачу?
— Кому ж, як не вам, і заглядати туди, — дружньо сказав Сум. — Все росте з кореня. Навіть майбутнє.
— Сюди, прошу вас, — озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. — Обережно, не зачепіть приладів.
— Ви вже пробачте мене, ведмедя, — ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.
— Нічого, нічого, — підбадьорив його Стьопа. — Отак, приляжте, заплющіть очі.
Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.
— Сто п’ятдесят років, — прошепотіла Надя. — Довго він залишається там.
— Розглядає нові машини — борони, культиватори, — пожартував Малина. — Агротехнік же…
— Тихо! — докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.
І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.
— Що з вами? — тихо запитує Гримайло. — Що ви бачили?
— Я бачив… новий світ, — дивним голосом каже Корінь. — Як це гарно… як дивно…
— Розкажіть нам, — попрохала Таня Райдуга.
— Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!
— Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, — пожартував Сум. — Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.
— Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.
Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.
Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня — в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…
Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.
Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…
(Продовження на наступній сторінці)