«Діти Безмежжя» Олесь Бердник — сторінка 15

Читати онлайн романфеєрію Олеся Бердника «Діти Безмежжя»

A

    Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:

    — Пора!

    Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.

    Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.

    Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.

    Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:

    — Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!

    Я тихо промовив слова подяки.

    — З богом! — востаннє озвався шеф.

    Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.

    Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.

    Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.

    Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.

    Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…

    — Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.

    Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:

    — Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…

    — Який?

    — Атомні бомби!

    Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: "А що я вам казав?"

    Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:

    — Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…

    — Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!

    — Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.

    — Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…

    Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.

    Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…

    — Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?

    — Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…

    — Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.

    — Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!

    Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:

    — Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, — ніжно звернувся він до Мані, — ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.

    — А чого ж ви морочили нас? — засміявся Сум, потираючи сухі руки.

    — Звичка репортера! — підхопив американець.

    — Але ж… до чого тоді атомні бомби? — здивовано запитав Ананій.

    — Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб — плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних — перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.

    — І про війну не чути було там… у майбутньому? — схвильовано запитав академік.

    — Ну звичайно ж ні! — ясно усміхнувся Нойс. — Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.

    Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:

    — Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?

    Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.

    — Прошу! Машина до ваших послуг!

    Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.

    — Я не вмію говорити, — сказала вона. — Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас — і народилися знову. Спасибі всім вам!

    Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.

    А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…

    НІЧ ТРЕТЯ

    І знову настав вечір.

    Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.

    Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:

    — Можна прохання?

    — Що таке, Павле Свиридовичу? — здивувався академік. — Чому ви так несміливо?

    — Мені дуже кортить, розумієте?

    — Куди? В майбутнє?

    — Так.

    — Якщо кортить, — весело відповів Гримайло, — то будь ласка!

    — От спасибі вам, — зрадів Корінь, важко підводячись з місця. — А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні — не знаю. А тепер, може, побачу?

    — Кому ж, як не вам, і заглядати туди, — дружньо сказав Сум. — Все росте з кореня. Навіть майбутнє.

    — Сюди, прошу вас, — озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. — Обережно, не зачепіть приладів.

    — Ви вже пробачте мене, ведмедя, — ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.

    — Нічого, нічого, — підбадьорив його Стьопа. — Отак, приляжте, заплющіть очі.

    Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.

    — Сто п’ятдесят років, — прошепотіла Надя. — Довго він залишається там.

    — Розглядає нові машини — борони, культиватори, — пожартував Малина. — Агротехнік же…

    — Тихо! — докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.

    І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.

    — Що з вами? — тихо запитує Гримайло. — Що ви бачили?

    — Я бачив… новий світ, — дивним голосом каже Корінь. — Як це гарно… як дивно…

    — Розкажіть нам, — попрохала Таня Райдуга.

    — Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!

    — Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, — пожартував Сум. — Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.

    — Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.

    Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.

    Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня — в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…

    Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.

    Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора