Бен стулив докупи свого кулінарного виродка, добре намазав гірчицею, покропив лимонною кислотою і тільки взяв на язик, як сльози самі пробились з очей, і Бен подумав, що треба сходити в лікарню до діда, бо старий і ноги протягне, а його ніхто не провідає. Бо, власне, крім тирана й грабіжника Бена, немає в діда тут нікого з рідних.
Після борошна усі їстівні запаси в квартирі закінчились.
Ще два дні протримався Бен на телепередачах і на сирій воді. Й забредали йому в голову різні дивацькі думки: чи не краще було відправитись за Вадькою в колонію? Там хоч мав би гарантований пайок, це раз, а друге — оте "шкури!" висіло б зараз на комусь іншому, а не на ньому.
На п’ятий день, під ранок, приснився страшний і безглуздий сон: пустеля, Бена присипало гарячим піском, Бен умирає, а перед ним — ну перед самим носом, тільки руку простягти! — проїжджає свіжий рум’яний пиріжок на автоколесах, а за кермом сидить вона ж таки, Цибулько. Бен крикнув: "Жень!" — прокинувся і зрозумів: треба шукати щось їсти.
Насилу підвівся і, похитуючись від голодного шуму в голові, побрів на кухню. Ще раз понишпорив у тумбі. У верхньому ящику, де дідок складав свіжий хліб, булочки, батони, сайки, тепер вільно й просто лежала газета-підстилка. Витрусив газету, а тоді витяг і витрусив увесь ящик на стіл. Випало рівно сім крихт, сухих і твердих, як застиглий цемент. Відразу ж кинув їх у рот, і вони, продираючи горло, повільно і врочисто попливли в глибини голодного єства.
Бен став на коліна й, постогнуючи, облазив усю кухню — заглядав під стіл, під холодильник, умивальник, батарею. його пошуки виявились не марними: із-за плити викотив три пляшки з-під кефіру. Три пляшки — це капітал! Сорок п’ять копійок!
Так! Але щоб мати ці сорок п’ять копійок в натурі, треба плуганитись у молочний магазин. Більше того — треба помити запліснявілу склотару. Понюхав одну пляшку, другу: шпигнуло у ніздрі таким різким прокислим духом, що він аж чхнув. Нема дурних, подумав Бен. Щоб голодний чоловік тратив останні сили на чортзна-що? Може, й так вдасться підсунути.
Склав брудні пляшки у сітку і з нудною неохотою пошкутильгав у магазин, не уявляючи собі, які прокляття обрушить на його голову продавщиця, перш ніж прийняти оті нещасні три пляшки.
З магазину Бен вискочив як ошпарений, навіть не глянув, що за товар всучили йому взамін на склотару. Вже дома, коли вилив молоко у склянку, побачив: стоїть стовпчик прозорої синенької води, а зверху плаває якась біла, мікроскопічна флора — чи то інфузорії, чи туфельки. "Ну, аферистка! — вилаявся Бен. — Видно, позавчорашнє підсунула!"
А втім, голод не тітка, перебирати добром не випадало. От тільки проблема: з чим пити прозору водичку? Ще раз обнишпорив тумбу і в найдальшому кутку знайшов дві трубочки макаронів. Глянув на них проти сонця — трубочки ясно просвічувались. А коли пожував їх, то здивовано хмикнув: ні солоне, ні солодке, навіть тістом не пахне. Наче пластмаса.
Він уявив, як зараз сидить за столом Цибулька, щоки з рожевими ямками, і ніс аж світиться, сидить обласкана батьками і наминає… котлети або борщ із пампушками.
Гірка сирітська образа здушила йому горло: "Ну де батьки? Чого вони застряли в Карпатах? Є у них син чи нема? Є у них совість?" Він жував схожі на скло макарони, запивав водою з інфузоріями і не здогадувався, що через п’ять хвилин, як тигр, кидатиметься по кімнаті, хапаючись за живіт. А потім до самого вечора не матиме змоги навіть виглянути на балкон — не до того буде.
А пізно ввечері, в темряві, сидячи на тахті, Бен пригадуватиме, які бутерброди він роздавав у дворі своїм підлабузникам. Ні, ви тільки уявіть собі: дід тонесенько нарізав хліба, а тоді — знов тоненько — намазував його маслом, а зверху клав кружечки ковбаси, а тоді ще хліб і ще ковбаси або голландського сиру. Чуєте? Збожеволіти можна! І ці делікатеси Бен роздавав кому? Панченкові і Родьці Зінчуку! На своїх харчах, можна сказати, вигодував донощиків і зрадників. Так, зрадників, бо тепер, після розвалу Бенової армії, вони перекинулися до запеклого суперника, до отамана з сусіднього двору — заїкуватого курця й гітаріста Шурика, до того самого Шурика, з ким Бен вів постійні війни. З’їсти центнер бутербродів, лащитись, зазирати тоді у вічі, а потім зрадити — ні, на таке здатні лише духовні пігмеї! "Шкури!" — сказав презирливо Бен, чомусь зовсім забувши, що цей ярлик і на нього був повісив Кадуха. Таким нехитрим способом Бен зняв із себе мерзенне тавро і перекинув його на своїх дружків.
Зрадили…
Бен умирав у гордій самотності й бачив картину, якою він приголомшить не тільки свій двір, а й увесь Київ. Серед білого дня, коли найбільше збереться народу перед будинком, Бен вийде з парадного, хитаючись від голоду й страждань, стане під стіною, заплющить очі і прямо в груди націлить дуло автомата. Замруть люди, захолонуть. Не встигнуть навіть ойкнути…
А Бен спокійно (але так, щоб чули всі) скаже:
— Хай знають зрадники, як умирають герої!
І випустить чергу в груди. Зойк, гам, натовпи людей, похоронна процесія до Байкового кладовища, Цибулька йтиме й розмазуватиме сльози, а всі ті, що колись образили, обдурили чи оббрехали Бена, хай тепер терзаються і згоряють від сорому.
Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику "Спідоли". А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли дитячі лавки й сірів розтовчений пісок. Там, невидимий для світу, Бен сідав, прислухався до гулу величезного міста і думав про те, який неосяжний світ, населений лісами, тиграми, ягуарами, індійцями; і в цьому світі крізь тундри, пустелі й савани пробиваються напівдикі племена, і їм не стачає справжнього вождя, полководця, який сидить тут, на дитячому майданчику, всіма забутий і покинутий, майже при смерті.
В стані крайнього виснаження й душевного занепаду і знайшла його Женя Цибулько. — Бен сидів у темряві сам, зігнувшись, і над похиленою головою, в траурі, дзвеніли комарі.
— Бен, — сказала Женя, — Йди до нас. Мама кличе.
— Чого?
— Не знаю. Послала, щоб я знайшла тебе.
Женя знала, чого мати кличе Бена, але промовчала, та й взагалі намагалась говорити якомога спокійним і байдужішим тоном. Мовляв, мене послано, от я й кличу тебе.
Бен тяжко й скорбно зітхнув, тим самим ніби промовив: "Ходять тут усякі! Не дають людині спокійно і вмерти". А проте встав і, оглядаючись по двору (чи нема близько нікого, бо неприємно йти під конвоєм жіноцтва), поплівся за Женею.
А незабаром на кухні Цибульків можна було побачити сцену: Бен уплітав уже другу тарілку гарячого супу, лице у нього розпалилось, чуб звисав над очима й прилипав до спітнілих скронь. А за спиною Бена стояла Галина Степанівна, вона з жалем і якимсь острахом дивилась на Бена, на його розтріпаний змокрілий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски. Мати доливала супу, підкладала хліба й поглядала на чоловіка: "Що це за батьки, га? Кинути дитину напризволяще і поїхати — та у мене б серце розірвалося!" Цибулько спирався плечем на одвірок, хмурився, кінчиками пальців поправляв окуляри: він розумів жінчин гнів, але розумів, на жаль, і те, що хлопця можна нагоду-вату супом, а от що зробиш з батьками?..
А в Жені були свої міркування: ну, скільки можна з цими погонами, з шаблями, пістолями? Цяцьки! Аби щось серйозніше (шостий же клас!). Коли б у неї був старший брат, щоб разом… ось літом поїхати в Пущу… І тут щось таке несподіване спало їй на думку, що Женя застигла, швидко закліпала очима, сама не повірила собі. А потім з гострим напруженням, з хвилюванням подивилась на Бена: чи можливе таке… щоб з ним, з Беном, поїхати на озеро в Пущу-Водицю?
Бен і не підозрював, які думки схрещувались над його нечесаною головою. Зараз він нічого не бачив, крім тарілки з димком гарячої пари та скибочок пахучого хліба.
Вже через силу доїдав суп з фрикадельками.
Все повільніше й повільніше тягав ложку, очі його заволокло туманцем, сизою млостю, голова схилилась нижче, тіло розм’якло, розслабилось. І ось, цюкнувши ложкою по столу, Бен поклав чуба на лікоть, глибоко замислився, і в кухні почули мирне тоненьке сопіння.
— Диви, — тихо проказала Галина Степанівна. — Заснув. Намучився бідний.
Удвох із батьком вони обережно взяли Бена попід руки (а він був тяжкенький, наче зовсім і не схуд) і, волочачи його ногами по долівці, потягли в кімнату, вклали на диван. А мати підсунула під голову м’якеньку подушку.
Бен заплямкав губами, повернувся до стіни. І, підім’явши під себе генеральські еполети, солодко заснув.
А Женя постояла, ще якусь мить з доброю, трохи спантеличеною усмішкою покліпала на Бена і подумала: їй давно здавалось — так воно й буде… Сваряться, сваряться люди в класі, в дворі, а як трапиться біда — то разом…
АВІАКВИТОК НА МАНЬКІВКУ
Якось раптово — без телеграми, без попередження — приїхали Кущолоби і забрали Бена. Ні, не з собою забрали, а взяли його від Цибульків та й відправили у піонерський табір.
(Продовження на наступній сторінці)