Бен: О'кей!
Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати.
2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?
Бен: Бойовий!
Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура.
3. Чи легко ви плачете?
Бен: Хай плачуть мої вороги!
Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу.
(Примітка науковця. Слова Бена виписати до крилатих виразів).
4. Чи швидко ви забуваєте образи?
Бен: Нікада і нікому!
Женя: Нікому й ніколи! Даю здачі.
5. Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?
Бен: Замість відповіді малюнок чи то собаки, чи то кота, якого він тягне за хвоста.
Женя: Темряви — ні, собак — трішки, грози (тобто директора) — більше.
6. Чи можете ви різати птицю?
Бен: І бегемотів!
Женя: Не пробувала.
7. Чи не боїтесь ви залишитися дома самі?
Бен: Хай бояться мої вороги!
Женя: Ні, не боюсь. А один, що називає себе генералом, тікав, як заєць, від свистка мого Зайчика.
(Примітка науковця. Не по суті та й незрозуміло).
8. Чи хвилює вас вигляд крові?
Бен: Малюнок пістолета, що стріляє в череп.
Женя: По-моєму, дурне запитання.
(Примітка науковця. Ця дівчина надто зарозуміла).
9. Чи дратує вас те, коли скатерка висить на столі трохи нерівно?
Бен: Єрунда! Не в цьому красота жизні, як говорить мій друг.
Женя: У нас такого не буває. Хіба раніше, коли худий наш Хтось ганявся за чортенятами.
(Науковець:?!)
10. Чи важко вам тривалий час залишатися на одному місці?
Бен: Повний вперед! Я не якась Жабуліна, щоб цілісінькі дні убивати над задачами.
Женя: Не люблю дуже кручених, таких як Бен, що не помічають інших. А ще більше не люблю сонних тетер.
11. Чи вірите ви в свої сили, в свої здібності?
Бен: Здібності, як говорить мій друг, хорошо, але солідний папаша краще.
Женя: Я вірю! Я вірю, що виліплю щось… не тільки виноградинку, а щось таке — велике, гарне, як птах…
(Примітка науковця. Вельми туманно і неконкретно).
12. Яке горе чи нещастя перенесли ви у своєму житті?
Бен: Один мій кращий друг (не буду називати його по паспорту) украв у мене семизарядний англійський пістолет. У мене від потрясіння аж вискочив прищ на губі.
Женя: У нас дома траплялось нещастя (далі щось написано й закреслено, можна тільки прочитати слова: трибуна ООН… гості… на сходах…).
13. Чи буває, що ви говорите про речі, в яких гаразд не розбираєтесь?
Бен: Нікада! Будь-яку річ я розберу по кісточках.
Женя: Буває, що говорю. А хіба є люди, які цього не роблять?
14. Чи не тікали ви з дому? Чому?
Бен: Три спроби невдалих. На четвертий раз втечу і навіки. Чому — військова таємниця.
Женя: Так, хочеться втекти, а точніше — кудись податися. Таємно. І далеко-далеко.
(Примітка науковця. Дивна одностайність!)
15. Чи любите ви тварин?
Бен: Люблю їх, паразитів, а вони від мене драпають.
Женя: Це мій секрет!
(Примітка. Незрозуміло: що — секрет? Те, що вона любить, чи те, що не любить тварин?)
16. Коли на вас кричать, чи відповідаєте ви тим самим?
Бен: Ха — ха!
Женя: Насуплюсь і мовчу.
17. Чи заступаєтесь ви за учня, по відношенню до котрого хтось вчинив несправедливо?
Бен: Клянусь — все, що я роблю по відношенню до інших, то справедливо!
Женя: Якщо мене й луплять гаврики, то тільки тоді, коли я заступаюсь за інших.
18. Чи завжди ви берете квитки для проїзду в трамваях і тролейбусах?
Бен: Хі-хі!
Женя:……..
(Примітка науковця: Що означають ці крапочки?)
19. Кинувши листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви і т. д.
Бен: Так! Було раз! Зірвав коло пошти ящика, приніс додому, хотів розламати й перевірити… Батько нам’яв вуха.
Женя: Люблю послухати, як упаде на дно конверт, як просто щось зашарудить.
20. Що вам найчастіше сниться?
Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи.
Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг.
21. Чи пробували ви складити вірші?
Бен: Тільки оці: "Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни…"
(Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!)
Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю.
22. Часто ви мрієте? Про що?
Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено).
Женя: У мене є мрія чи, може, сон… Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок).
Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію:
"Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження".
Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть…
Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.
Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.
— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!
Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.
А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.
— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.
Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. "Ша!" — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. "Порядок!" — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.
— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!
Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.
— Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я!
Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення?
"Ні, не сюди!" — обмираючи від страху, прошепотів патлатий.
Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням.
— Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці.
Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку.
Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?
Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.
(Продовження на наступній сторінці)