— Заспокойся. Хто там був? — спитав директор, хоча з "почерку" і знав, чия це робота.
— Бен! — кинула Цибулько й глянула Бенові просто у вічі, а той першу мить відбувався смішечком, ніби не дочув або не зрозумів, про кого мова. (А перед тим кидав на неї винуваті й ласкаві погляди: "Ти свій хлоп’яга, я тобі вірю! Не продаси й не видаси"). Проте награна посмішка швидко гасла, ось промайнула тінь тривоги, і Бен уже сердито заковзав на парті: "Зрадниця!"
— Бен це зробив! — докинула Женя. — І капела його! Хай сам розкаже!
— Так-так-так… — промовив директор, і його слова пролунали у напруженій тиші класу, як удари маятника.
Дід Андрон ошелешено глипав то на Бена, то на Петра Максимовича і, як риба на піску, хапав пересохлим ротом повітря. "Мати-богородиця! — защеміло йому під серцем. — Валідол! Забув дома валідол!.."
А за спиною Цибулько прошелестіло тихе й повзуче:
— Ябеда.
І знов:
— Ябеда ти…
Хтось штовхнув шептуна під бік, на задній парті засопіли й завовтузились хлопці. Почулося: "А ти встань і вголос, не шепчи!" І тоді — не дуже охоче — підніс руку Костя Панченко. Директор кивнув йому головою, — говори, мовляв.
Костя Панченко натрусив собі на чоло побільше волосся, нахмурився й забурмотів:
— Розумієте, от… Вона шпигунка. Вона грає разом з нами, а після того йде додому або в школу і, той…
— А що, — перебив директор, — Цибулько була на стадіоні разом з вами?
— Ні, не була… Тобто ні — була!.. Не була, а тоді, той… прийшла, а ми всі на неї, щоб не те… — замолов Костя, уже геть заплутуючись.
Бен зрозумів, що цей тріпло може остаточно видати їх (бо вже, по суті, підтвердив слова Цибулько) й кинувся рятувати:
— Я зараз все розкажу, Петре Максимовичу! — Він втупився в директора щирим відвертим зором і заговорив без найменшого зніяковіння. — Було так, чесне слово. Ми прийшли на стадіон, коли глядь: а дерева лежать зрубані. Ну, не зрубані, а той… повикручувані… Це, видно, хтось до нас їх, чесне слово, порубав чи, точніше поламав. Ми їх не чіпали, ну, не чіпали, чесне слово, ми тільки той… взяли, котрі на землі валялись, і тоді я сказав хлопцям: давайте, кажу, пограємось, і цей…
Бен почав бадьоро, але скоро збився, як і Костя Панченко, на "той" і "цей". Мабуть, відчув холодну тишу в класі, дідове гнівне сопіння і коротке директорове: "Досить!"
Петро Максимович сидів, затулившись долонею. Хтозна, чи він прислухався до нерівних стуків свого хворого серця, чи йому соромно й боляче було за Бена: де, від кого навчився цей хлоп’як кривити душею?
— Бене! — трохи різкіше, ніж звичайно, промовив директор. — Я вже мав з тобою розмову щодо куріння. Я просив тебе — давай без фальші, без лицемірства. І знову повторюю: невже ти думаєш, що я, що Цибулько, що всі ми в класі настільки примітивні, настільки по-дурному наївні, що не можемо зрозуміти, як ти брешеш. Та в тебе ж на фізіономії написано: неправда… От що, друже! — запалився директор й заговорив схвильовано. — Не страшні хлоп’ячі дурощі, ваші хлоп’ячі витівки. Не страшні! І навіть шкода, яку ви заподіяли, не так страшна. Але це при тій умові, якби ви самі прийшли й чесно призналися. Страшне, голубчику, знаєш що, — брехня! Брехня, Бене! Ота маленька, невинна брехня, що веде до великої, що, як іржа, все глибше й глибше роз’їдає душу. Туї можна посадити, вибите вікно вставити. А совість? Її не вставиш!
Фальш роз’їдає людину наскрізь і часом — безповоротно. Ніщо вже не врятує тоді пропащого. Схаменись, Бене! Схаменіться, хлопці! Поки не пізно…
Дід Андрон сидів приголомшений, білий як стіна. Він сам передчував, коли сказали, що хтось із 5-А знищив туї, — передчував, що тут не обійшлося, мабуть, без Бена. Але не чекав, не сподівався дід, що коханий онук так осоромить його перед класом.
— Господи! — бурмотів про себе Андрон. — Нема вже сил у мене упоратись з ним. Я його виняньчив, вигодував, тепер хай батьки виховують. Хай вони беруть його в руки, наставляють на розум. Нема вже в мене терпцю!
Коли пролунав дзвінок, дід попрощався з директором. Подав йому довгу клешнювату руку й гаряче запевнив, що негайно вдарить телеграми, одну в Європу, другу в Азію, скличе додому зятя й дочку, які застряли десь за границею, нехай вони їдуть і займаються своїм сином.
Бо куди це годиться — одна дитина, і та росте сиротою при живих батьках!
Андрон Касянович важко потупав коридором, несучи додому невтішні думи, а директор спустився на перший поверх в учительську і там з’ясував, що не прийшов учитель праці, збори у нього на заводі. Отже, у 5-А через один урок буде "вікно" — вільна година. Петро Максимович постояв перед розкладом, помугикав (а з голови не виходила Бенова історія) і сказав собі: "Піду. Ще раз потрушу їх. Ці хлопчики легко від мене не відкараскаються".
5-А здивовано притих, коли через урок знову з’явився до них Петро Максимович. Видно було, що він охолонув, пом’якшав і зараз мав не такий похмурий вигляд.
— Хоч ви й стомилися, хоч і набрид я вам сьогодні, — сказав директор, збираючи коло очей добродушні зморщечки, — але я все-таки нагрянув до вас ще раз. Не можу заспокоїтись. Є деякі речі, які я хочу з’ясувати — для себе і для вас.
Петро Максимович глянув на Бена і строго:
— Андрію, іди сюди! І швидше, не мнись!
Проте Бен довго й шумно вставав, довго всовував руки в кишені й так, недбало згорбившись, похилитався до дошки. Став перед класом і напустив на очі русяві нестрижені патли. Тільки раз бликнув на Женю з німою погрозою: стережись!
— От що я, старий, хотів би второпати. Ні разу в житті не доводилось мені ламати дерев. Не те, що я ангел, а просто само виходило так, що жодне дерево не ставало мені поперек дороги. І я хотів би зрозуміти: як ти ламав туї? Як? Виривав із корінням? Чи брав за стовбур і гнув? Покажи! Я бачив, як ти виривав ручку із класних дверей. Ти упирався ногами в стіну й смикав. Це в тебе виходило геніально. А тут? Мабуть, треба ж розізлити себе, роздратувати, щоб ухопити гарне зелене деревце й викрутити його. Покажи старому, як ти вправлявся.
Бен скривився, наче йому попав на зуб лимонний сік.
— Говори! Май крихту мужності відповідати за свої вчинки.
— Та!.. — буркнув Бен. — Просто. Брали дерево і так… викручували.
— За стовбур?
— За стовбур.
— І Панченко був?
— Був.
— То його козирок?
— Його.
— А ще хто з вами?
— Зінчук.
— Ага. Це той Зінчук, що тут привселюдно заявляв: три дні я лежав з грипом, можете у матері спитати? Той Зінчук?
Бен тільки важко зітхнув і нижче опустив голову.
— Хороша компанія! — похитав головою Петро Максимович. — І яка однодушність! Всі троє викручувались, думали — обдурять своїх товаришів і мене, їхнього вчителя. Кого ви обдурите, хлопчики?.. Я тільки в клас ступив, глянув на ваші обличчя і вже побачив, у кого ніс у пушку. Так що ви себе дурили, голубчики. І добре, що Бен, хоч із запізненням, а щиросердо признався. Сідай, Андрію. Я з більшим задоволенням погомоню зараз із Колею Максюшком. — Директор тепло всміхнувся, у нього аж посвітліло покопане ямками сірувате обличчя, й лагідно промовив: — Встань, Колю. Можеш відповідати з місця.
Зніяковілий Максюшко підвівся, не розуміючи, навіщо його викликають. Він взагалі червонів і губився перед класом, бо навчався в 301-й школі недавно, з весни цього року, а друге, — мав таку звичку: хто б і про що його не питав — м’явся і невиразно мугикав. Мабуть, у глибині душі він страждав від того, що такий удався (йому здавалося — некрасивий): рудий, найдовший у класі, а ніс — ота розплескана кирпа, над якою люблять сміятися дівчатка. Одне слово, тримався він за спинами інших і не любив, щоб його викликали. А якщо це й траплялось, як зараз, то незграбно ставав коло дошки й кам’янів, і слова з нього треба було витягувати силою.
— Розкажи нам, Максюшко, — звернувся до Миколи директор, — як ви з батьком розводили сад на Березняках.
Хлопець переступив з ноги на ногу, знизав плечима: а про що, мовляв, тут розказувати?
— Ви знаєте, Максюшко не з балакучих людей. Я за нього буду говорити. — Директор добродушно покахикав й розгладив долонею усмішку. — Так от. Батько у Максюшка відомий нейрохірург, перевели його весною на роботу в обласну лікарню, на Лук’янівку, і тут дали квартиру. А до того вони жили на Березняках, це — ви знаєте — за мостом Патона, на тому березі Дніпра. І жили вони над самою водою. А там товща прибережного піску — п’ять метрів. Так я кажу, Максюшко?
Той мугикнув, неохоче кивнув головою: мовляв, так.
— Чистий пісок там, як пересіяний. Намитий з Дніпра. Ніколи й нічого на такому піску не росте — навіть лоза. Уявляєте: виріс на березі новий багатоквартирний будинок, облицьований білою плиткою. Гарний будинок, чудові квартири, а тільки біда — голо кругом, самі кучугури піску. І зелені ані кущика. А тепер, якби ви побачили, що там за рай: на піску — фруктовий сад, бузкова алея, розарій, повно квітів. Правильно я кажу, Максюшко?
(Продовження на наступній сторінці)