— Анхіна… Нарив у хорлі… Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок… чхай треба… зхвари… полоскати горло, бо вмхру.
Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась:
— Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал.
Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: "Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!" — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні…
Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!)
Вперше раділа вона, що батько чи мати раніше не повернулися з роботи. Вдягла фартух, для солідності пошкребла за вухом і заходилась порядкувати на кухні: закип’ятила воду, заварила чай із грибків, подумала і всипала туди ложку солі. Ще подумала і всипала ложку соди — мама так завжди робить коли треба полоскати горло. Правда, скільки й що саме кладе мати для полоскання — не знала, але маслом каші не зіпсуєш, це теж мамин рецепт!
На вікні остудила чашку, попробувала чай на язик і скривилась: м-м-м! отрута! Гірке, солоне — аж у ніс шпигає. На колір густо-зелене, з чорнотою на дні. Може, долити меду? Влила туди й меду, але вже не рискнула ще раз куштувати. Як у ресторані, на блюдечці, з рушником через плече внесла чай у кімнату.
Малий дрімав у подушках, звісивши голову, і хрипко, натужно дихав — з булькотінням, зі свистом у горлі.
— Пий, — лагідно, як і треба звертатись до хворого, сказала Женя й подала йому чай на блюдечку.
Він потягся до навару, заплющив очі, понюхав і стиха промурмотів: "мнру-у…" Видно, зілля йому сподобалось. Він кумедно, по-котячому захлептав із блюдечка. Пив швидко-швидко, тільки мелькав його довгий червоний язичок.
Вилизав блюдечко, розморено заплющив очі й знову задрімав, схилившись на подушку. Дівчинка всміхнулася: "Чортик! Спить! Дрібненький кумедний чоловічок, не більший від кошеняти".
— Видужуй, — сказала Женя, поправила подушку і тут спохватилась: ох, треба ж бігти в молочний магазин, бо скоро зачинять!
Гроші, бідончик у руки — і наче вітром понесло її на вулицю. Повернулась із пляшкою кефіру, з бідончиком розливного молока, з пакетом масла. Поставила все в холодильник, а сама навшпиньках пішла у свою кімнату.
Сутінки густішали. За вікном у високих коробках будинків на Полтавській спалахнули жовто-синьо-оранжеві вогні; вулиця гримкотіла. Через підлогу було чути, як на першому поверсі награє джазова музика (мабуть, пенсіонер Жупленко розпочав свою вечірню зарядку під магнітофон). У кімнаті снували сизі волокнисті пасма — то закрадалась темрява, укладаючись на ніч у кутках. Женя прислухалась: чоловічок тихо й спокійно похропував, вже не чмихав і не кашляв. "Невже грибки йому справді допомогли? Цікаво! Спить, наче скупаний". Але тільки Женя скрипнула стільцем, як чоловічок прокинувся, полупав гострими зеленкуватими очима і вже ясніше, з м’яким хрипінням пробурмотів:
— Прорхвало.
— Що прорвало?
— Нарихв. Тепер лехше дихать.
Женя здивувалася: таке маленьке, а говорить шепеляво, як старий дідок, у якого немає зубів. Очевидно, він шепелявить завжди, не тільки зараз, коли хворий. І знову подумала, звідки міг узятись оцей ліліпутик? Може, туристи завезли з Америки або з Бразилії? Але ж він говорить по-нашому… І Женя почала хитро випитувати:
— Ти не боявсь у підвалі? Там стра-а-шно, темно.
— Ні, — одказав чоловічок. — Я люблю, коли темно. Вночі веселіше.
— А чого ти туди заліз? Внизу холодно. Бач — простудився.
"Чхортик" зморщив гостру волохатеньку мордочку, видно, йому неприємно було згадувати, як і чого він захворів.
— Не зараз. Колись розкажу. Добре?
— Добре. А все ж: звідки ти втік? Із цирку?
Чоловічок пирхнув собі в долоню й захихикав. Потім закряхтів, як дідок, поліз із-під ковдри до Жені, притулився, потерся, як це робить кожна тваринка, коли хоче, щоб її прилащили, погладили.
Женя взяла його на руки. Він зручніше всівся, підібгав під себе ноги й відкашлявся.
— Так що? Сказати, хто я такий? — І знов захихикав, лукаво потираючи долоньки. — Скажу, тільки не повіриш.
— А може, й повірю.
— Ну, тоді по секрету. Тільки дивись: нікому-нікому. Чуєш?
— Нікому не скажу! Чесне піонерське!
Він поманив пальцем, примружився, — мовляв, нагнись ближче, вухо підстав. І коли Женя пригнулася, таємничо прошепелявив:
— Я хатній хортик. Чула?
— Хто-хто?
— Хатній хортик. О!
— Та ну! — ляснула його Женя по зашийку. — Знайшов дурненьку. Чортів у нас нема, це й діти знають. То, може, колись давно-давно щось таке водилося — карлики, відьми, гноми. А тепер нема.
— Воно-то так. Нема. Але чому б тобі не повірити, що й зараз є? Хіба я такий поганий? Ось попробуй, які в мене ріжки.
Женя помацала у нього над вушками: диви, справді ріжки, заховані в кучериках. Тверді, темно-коричневі, як два жолудьки… "От бомба! Ніяк не розкусиш, що воно за птиця!"
— А де ж ти народився? І коли?
— Я ще маленький, — по-дитячому скривився "хортик". — Мені тільки два літа, одна зима і ще дві зими.
— Ага… нічого не второпала. А чого в тебе голос, як у діда, і зуби чорненькі та ще й пощерблені?
— Бо я народився від діда.
— Від кого, від кого?
— Від діда. Мого діда звали Синько, і мене звуть Синько. Е-е-е! — Він глянув на Женю, що скептично скривилася, й махнув лапкою. — Ви, люди, нічого не тямите. У нас може син народитися від баби або від дядька і бути схожим на них, як дві краплі води: і голосом, і очима, і бородою, і жубами.
— От не брешкай! І який ти Синько, коли очі в тебе зелені-зелені, як сигналики в таксі, а сам ти…
Женя покрутила Синька — оглянула його мордочку, спинку, хвостик.
— А сам ти рудий, волохатий, ось тільки борідка зелена. І грибами від тебе пахне! А ще в тебе кирпа смішна. — І дівчинка пальцем придавила йому широкий приплюснутий ніс, що визирав із кущиків шерсті.
— Не бхадуйся, — засопів Синько й одвернувся.
— Ну, не сердься. Скажи, а де ж твій батько, де родичі?
— Бхатько, — по-старечому закректав Синько. — Ти їй брите, а вона тобі стрижене. Від діда я народився, чхула! А в діда був прадід Зелена Борода, водяний чхорт. Золотий чоловік! — Голос у Синька потеплішав. — А який жартівник, щоб ти знала, який веселун, довіку такого не буде! Це ж він, коли дівчхата купалися у річці, лоскотав їм п’яти, а вони реготали. Хіба ти не чхула, як регочуть дівчата у воді?
— Чула! На Десні.
— Отож. Красивий був дід. Сам зелений, борода до колін, ще й на лікоть закручена; як пливе у воді — тягнеться бородисько, довгим віялом розвівається. Страшно любив над дачниками, над міськими рибалками потішатися. Тільки дачник закине вудочку, а дід мій пірне й записочку вішає: "Кльову нема. Обідня перерва". А то зв’яже в воді місіни (якщо на спінінг ловлять). І от дачник з одного берега тягне дачника, що на другому березі сидить.
— Ну, і де твій дід?
Малий замовк, хрипло відкашлявся й показав на горло: болить, важко йому говорити. Та, видно, був охочий до розмов, бо знов хоч і приглушено, а почав:
— Кажу, нема діда. Помер.
— А скільки ж йому років було?
(Женя й забула, що розмовляє з чоловічком, який назвав себе чхортиком. Вона всадовила Синька на коліна, і їй здавалося, що говорить з лялькою або з отим Мотею, що завжди виглядає її під кочегаркою).
— Скільки років? — перепитав Синько. — Дідок рано помер. Прожив триста два літа, дві зими і ще одну весну. А наш прадід, Чорно-Зелена Борода, той ходив ще з бурлаками на Азов і загинув ось недавно, в сорок третьому, коли бомба у воду впала…
— Ох ти і брешкаєш!
— Не віриш, піду від тебе, — ображено засопів Синько, заворушився, випростав ніжки, збираючись іти.
— Ну, куди ти! Посидь. У тебе ж горло болить. Давай я тебе закутаю, ось так, а ти мені ще щось розкажеш. Добре?
— Розкажу, — пробурмотів Синько і вже привітніше зиркнув на Женю; ще раз блиснув оченятами і лапкою обережно погладив її м’який коротенький чубчик.
— А ти вмієш, — раптом спитала Женя, — ворушити вухами? Дивись!
(Продовження на наступній сторінці)