Тільки москалики ніяк не відійдуть од зимової сплячки. Задивився Вовка, як вони сидять рядком на камінці. Спинки у них червонясті з темними крапками. Справжні тобі вояки — при погонах та бойових відзнаках. Їх так і називають: москалики або солдатики. Але щось недужі вони. Застигли на місці, ні живі ні мертві. Наче цвіркнула на камінь кров і захолола.
Оцей рядок солдатиків нагадує Вовці рідне село. Он воно, Криничувате, на правому березі Інгулу. Як ті солдатики, низкою розтяглись землянки вздовж кам’янистого берега. Гріються проти сонця, немов очунюють після січневої холоднечі.
Людське око до всього звикає. Вже не день і не два, випасаючи кіз, позирає Вовка на спалене село. Уже звик бачити сліди згарищ на тому березі. Дмухне вітерець — покотить хмари попелу. Де-не-де на попелищах біліють обвалені стіни та комини. Кров’яними деснами шкіряться розкидані печі. Пнуться до неба голі почорнілі димарі. Оце й усе, що лишилося від Криничуватого.
А було ж село! Ви тільки погляньте, людоньки, в якому місці вгніздилися славні прадіди степовиків. По праву руку — висока скеля Мартин, що схилила круте чоло над Інгулом. По ліву руку — ще вища скеля Купець з малими Купченятами, що обсіли батька. А між скелями, по широкій улоговині, з півночі на південь бігли за течією веселі хатки, як дівчата в білих кофтинах, що кидають вінки в ріку.
З Мартинівки на Купівщину в’юнилась дорога між плескатими кам’яними валунами. Наче хтось розкидав самоцвіти понад Інгулом. Ці кам’яні головешки — і сірі, й рожеві, й жовтогарячі з золотими блискітками — визирали із-за хат, з буйної городини, з кучерявих садів. А з-під каміння била холодна джерельна вода. Мабуть, тому й назвали степівчани своє село Криничуватим.
Про ці валуни цікаву історію розповідав Вовці дід Оврам. Їхав, каже, з поля дядько, віз гарбузи. Їхав поволеньки, люльку смалив. А колеса риплять, полудрабок торохтить, і не чує дядько, як гарбузи додолу падають. Одні, репнувши, так і остались при дорозі, інші на городи закотилися, а деякі аж до Інгулу.
— Та які ж то гарбузи? — дивувався Вовка. — Ану, цюкніть сокирою, іскри бризнуть.
— Е-е! То не прості гарбузи — зачаровані.
— А чого ж вони такі здоровецькі?
— Бо виросли. Камінь, щоб ти знав, росте. Коли я був ще парубком, так Мартин, — дід показував на крутолобу скелю, — був мені по пупа — отакенький. Стану, бувало, коло нього і даю щигля по тім’ячку. А зараз піди — спробуй…
І почне Оврам Диня розказувати, як вони колись парубкували. Та що дідові балачки? Вовка й сам пам’ятає довоєнну житуху. Село пахне яблуками, крамниця бубликами; спітнілі коні, що біжать до водопою, пахнуть ячменем… По мосту підводи гуркочуть, одні в Бобринець на базар, другі за лісом на Долинську. А під мостом дітлашні, як комашні: той пірнає, той у воді плещеться, той карася цупить. Ох, які ж карасі ловилися! А соми!.. Тепер немає риби — бомбами та снарядами поглушили бідолашну, і попливла вона мертва у Чорне море.
І село війною приглушило. Зарилося воно в землю, принишкло. Наспіх вириті ями, як бурякові кагати, сяк-так глиною та бадиллям покриті. Не вікнами (бо їх немає), а шибками-проваллями, немов сліпці, мрижуть землянки на весняне сонце. Он за мостом перша на Купівській вулиці — Вовчина халупа. За нею — кілька пустих садиб. Значить, немає живих. Кого вбило, кого спалило, кого голодом заморило… Далі Ольга-переселенка, ще рядок землянок і трохи більша хатинка Дениса Яценка, бо в нього чималенька сім’я… І на Мартинівці жменя людей. Через дорогу-траншею — дід Оврам, знов пусті городи, Яшка Деркач із матір’ю, ще три-чотири халупи і ген, на відшибі, аж під Мартином, єдина уціліла хата старого Кудима (тьпху за недобру згадку! Вовка у нього вроді наймитує)…
Мертва тиша над гробками-землянками. Ніхто не пройде, не проїде. Ні корова не зареве у хліву, ні собака не гавкне на цепу. Як на цвинтарі. Скільки вимерлих сіл таких над Інгулом! Скільки по всій Україні!
…А в степу, розбурханому теплими вітрами, бурунить життя. Ховрах повзком побіг до сусіда в гості. Крикливе гайвороння кружляє над підбитими танками. Кози дрібний шпоришок пощипують. Між окопами — жовтки кульбаб, волохаті голівки сон-трави, димчасті вінички полину. Все до сонця спинається. І Мишко Циганчук трохи оклигав. Сорочечка розлізлась на плечах, ласкаве проміння спину йому вигріває, а він сидить на перекинутій гільзі снаряда, як на денці відра, і мережить ножем пужално.
Вовка тихенько обходить Мишка ззаду, шапку на потилицю, витягує шию. В його великих чорних очах з голубими тінями від довгих вій — трепетна цікавість до всього. Зачудовано дивиться Вовка на Мишкову роботу. Гарно вирізує! Очистив старе вишневе пужално від кори, намітив клітинки і кожну клітинку по-різному оживляє: одну — дзвіночками, другу — морськими хвильками, третю — хитрим плетивом ліній. Не пужално — мережана сопілка виходить.
"І в кого він перейняв?" — заздрить-дивується Вовка, хоч знає, у кого навчився різьбі тихий Мишко. Був колись у нього за батька-приймака циган. Здоровий, красивий циган і такий ледачий, що ні за холодну воду. Пив та гуляв, та пісень співав. Але Мишкова мати любила його. За веселу вдачу любила. За те, що коли був тверезий, — хоч це траплялося рідко, — то брався за випилювання та різьбу. Проспиться, для бадьорості пограє собі на гармошці, гопака ушкварить і тоді — за інструмент. Над однією ложкою чи підставкою, бувало, місяцями з передихом мудрує. Зате як зробить — вся Мартинівка охає і ахає. Позбігаються жінки, б’ють руками в приполи:
— Ой, гляньте ж, тіточки! Та це не ополоник — живісінький сом. Осьосьо голова, їй-право, з вусами. А держалко хвостом вороча!..
— А солянка! Прямо на мене очками лупає.
Пожив-погуляв циган у селі та й подався в білий світ, залишивши Мишкові дражливе прізвисько Циганчук та ще невигойну сверблячку в руках, які обмацували кожну тріску, кожний цурпалок, приміряючи: а що з цього можна вирізати?..
— Ну як, виходить? — питає Мишко, примруженим оком дивлячись на пужално; на безкровному обличчі його — тиха радість, прихована гордість митця, що от узяв суху вишничину, помудрував, і вона сяйнула дивовижним візерунком.
— Виходить, — змочує Вовка язиком зашерхлі губи (жарко йому з нетерплячки: таке пужално матиме!). — Виходить, Михо, лучче не треба.
— Хочеш, я тобі й шаблю зроблю?.. Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. Лев із кущів полює, ноги під себе, присів, от-от стрибне… На картинці бачив.
Мишко замислюється, немов переносить полюючого лева на різьблення, сивий жмутик волосся спадає на лоб, сонце вимило кожну борозенку на лиці, і воно вже не сонно-похмуре, а по-дитинному ясне.
Ця спокійна зосередженість передається й Вовці. Він мовчить; у теплій тиші стигнуть зворушливі слова, які він, по хлопчачій соромливості, ніколи не скаже.
— Михо, — зважується Вовка, шурхотить брезентом, дістає свій трофей — механічний ліхтарик. — Візьми ліхтарик, Михо. В бліндажі знайшов. Ти один у землянці, може, присвітити коли треба…
Циганчук лякливо тріпнув віями:
— Га? Це ти мені? — І рукою відгородився, мовляв, за що така честь? — Пожди, зроблю шаблю кленову — обміняємо…
Холодок зніяковілості хутенько розвіявся, і Вовка полегшено зітхнув. Показав Мишкові на мигах: "Ти хочеш їсти?" — і вголос, наче той може почути:
— Давай щавлю пошукаємо. Така музика в животі, хоч навприсядки… Ти куди, відьма? — пригрозив батогом Чирві, що саме намірилась гайнути до Інгулу. — Одлушпарю, як Сидорову козу!
Чирва ліниво посунула до гурту.
За окопом надибали хлопці щавель. Він витикав із землі перші листочки, кволі, блідо-зелені, з рубчиками по краях. Листочки танули в роті, як прозорі крижинки. "Наче мерзла калина", — скривився Вовка.
— Он хтось іде, — кивнув Мишко в степ. — Солдат, чи що?
Попід траншеєю не кваплячись прямував до пастухів дядько. Розвівались на вітрі поли шинелі. Ні, не солдат…
Заяча шапка. В руках патериця. Човгає постолами. До колін — білі онучі, засупонені мотуззям. Сухенький дідок.
— Доброго здоров’я, божії люди, — зняв шапку.
— Здрастуйте.
— Скотинку доглядаєте?
— Еге ж. Кози… А ви здалеку?
— Воно як сказати. З тридев’ятого царства.
— Що воно в світі робиться? Далеко німців прогнали?
— Дозвольте присісти. Охо-хо!.. — дідок підняв поли старенької шинелі, присідаючи на вогке бадилиння. — Колотнеча у світі. Так звір звіра не вбиває, як люди людей.
— Не сідайте на купу, — Вовка підкотив гільзу. — Краще осьдечки, бо гадюки водяться… Мишкові під сорочку залізла.
— А що, сину, так воно, так. — Дід пригладив сиву борідку, гострими очками зміряв хлопців. — Оце йду степом, страх що діється. Ховрашні тої, як черви. У балках лисиці брешуть, у байраках вовки виють. Де була яка скирдочка, миші на січку перетрубили. Щури, пацюки, сарана — гаспидська нечисть на землю суне…
Вовків та лисиць хлопці в степу не бачили. Але в цю мить, окинувши поглядом бур’янисті горби, Вовка злякано прищулився: темні кущі ворушились, блискали з окопів хижі світляки. Вовка підсунувся ближче до говіркого діда.
— Що ж його робити?
(Продовження на наступній сторінці)