Ольга усміхнулась через силу: мовляв, пусте! Хіба довго дівчатам до сліз? І в горі плачемо, і в радості плачемо. Така вже натура наша. А яке ж то горе чи радість у тебе, свашко? Било, недобило мене, ожила трохи — от і радію. Та годі про мене. Краще скажіть, діду, як ваше здоров’я… Ольга спитала про це, хоч і сама побачила, що справи у діда кепські: ноги стали товсті, мов колоди, і руки розпухли. Старий ще більше округлився — як міх, налитий водою. Він незграбно сидів на землі, важко дихав, руда полотняна сорочка набралася потом, хоч викрути, велика лиса голова, що скидалась на білий гриб, мокро блищала. Та Диня був Диня, невгамовний балакун-жартівник; і поки жевріла в ньому хоч крихта життя, він не міг сумувати. А тим більше зараз, коли завітала до нього свашка — біла косинка, білі туфлики, зубки рівненькі, брови шнурочком, очі — як дві намистини.
— Ex! — солодко прижмурився Диня. — Прикотить осінь на золотому возі, на золотому возі стане при порозі: ось вам, орачі, свіжі калачі; вам, молодиці, пишні паляниці, вам, женці, сметана й млинці! Свадьбу тобі справимо, Ольго, — село гримітиме. Уже надивилась собі молодого? — Диня лукаво підморгнув. — Часом не Яшку Деркачівського? Гвардійський хлопець!
Худеньке Ольжине личко зашарілося, в очах спалахнули іскринки. А Диня підливав і підливав масла у вогонь.
— А може, пощастить на старість Овраму, і прилетять восени Павло з Марусиною, та дві свадьби одним рипом. Отам на толоці столи дубові поставимо, гостей накличемо, ще й музиків запросимо. Ех, і наспівається моя душа!
По той бік гора,
По цей бік гора,
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря.
Диня махнув обтріпаними рукавами, наче справді збирався у танок. І якби слухались ноги, він утнув би таки гопака прямо отут серед двору. Та ноги були як свинцем налиті, і Диня сидів, мов безкрилий птах, серед мотлоху, утішався своїми вигадками і, співаючи, поплескував набряклими руками по ослінчику.
— Так воно і буде, еге ж, свашко?
— Так чи не так, якось буде.
— Е, ні! Саме так, як Диня каже, — дід нахмурив білі надбрівки і раптом серйозно: — А що від Марусини чувати?
Ольга здригнулася — не ждала, що так круто повернеться розмова. Вогнем її пік отой клаптик паперу, який сховала вона за пазуху.
— Від Марусі? А хіба що?.. Не знаю, — зіщулилась Ольга.
— По тобі видко… Дивись, нічого не приховуй від мене.
— Їй-бо, нічого.
— Ну добре. Раз нічого, то нічого.
Диня переклав з місця на місце старі розполосовані покришки. Зітхнув:
— Засидівся я, дочко, коло своїх чунів, хай їм решето. Засидівся, ото мене й розганяє. Може, проведеш старого до Ониськи? Їдуча вона, як дим від кураю, та в неї люди збираються, хоч послухаю, про що балакають.
— Які люди?
— А ходім, побачиш… Ну, підважуй, дочко, трухлу колоду.
Ольга плечем підважила Диню, обхопила його рукою за поперек. Круглий, обм’яклий, він насилу підвівся, сп’явся на ноги, довго, з болем розправляв спину і, не розправившись, так і пошкутильгав старече з двору. Йшов як по камінцях, обережно переставляв товсті, мов подушки, ступні. І всю дорогу кепкував над собою: "Докотився Диня… до дєцтва. Рачки лазить. Ото й кажуть: старе що мале — няньку треба… А був же парубком, таким парубком — не віриш? — дівки роєм за мною літали…"
З жартами та смішками дійшли вони до Ониськи. Ольга ні разу не заходила до Деркачів. І зараз їй боязко було потикатись туди, де живе Яшка. Чомусь згадалися слова, мовлені хлопцем у степу: "Виходь, Ольго, вечерком"… Він такий смішний, рудобровий Яшечка, так проводжав чемно: босий ішов по колючках, а її — на стежку. "Ой, а якщо він дома!" — з острахом подумала Ольга і сказала Овраму:
— Ось і довела вас. Тепер — самі…
— Ні-ні! — запротестував дід. — Хочеш осрамити кавалера? Пропхай мене в хату, бо ще вистягнусь на порозі.
Вузький похилий рівчак вів до землянки, і не те що вдвох, а й одному тут було тісно. Ольга, як мураха, силоміць пропихала вниз товстенького Диню.
— Ней гості до мене? — зустріла їх Деркачиха. — А-а-а, це ти, Овраме, стара торохтілка! І невісточка, вража кісточка. Заходьте.
— Здоров, беззуба сорока! — віддячив Диня. — Дай поцілую в гарячі вуста.
— Куди вже тобі, ломаччя! — Ониська підхопила Диню, затягла в куток, всадовила, немов квочку, в плетену корзину з сіном.
Ольга не знала, що їй робити: чи йти собі геть, чи залишатися. Стояла коло дверей спантеличена, зиркала несміло по чужих стінах. Вона вже чула, що Яшка по-своєму обладнав житло. Викопав глибокий і вузький погрібець — справжній бойовий окоп. У бокових стінах видовбав ніші. В одну з таких заглибин було втиснуто щось подібне до лежака — два ящики з-під артилерійських снарядів, дошки, зверху — плащ-палатка. На цю солдатську постіль можна було залізти тільки боком і лежати правцем, бо над самою головою — земляна товща. "Як він тут, бідний, спить!" — подумала Ольга про Яшку.
В другій ніші, казали люди, в тій, що заслонена ряденцем, Яшка зберігає боєприпаси. Кляте "оружіє" було причиною постійних сімейних чвар. З шумом, з тарарамом викидала Ониська гемонські стрельки на вулицю, а Яшка, відбивши атаку, знов підбирав трофеї і клав на місце. Ониська нарешті здалась, тільки затулила рядном страхітливий склад, щоб душа не терпла, щоб очі не виділи оту причаяну смерть під самісіньким боком, бо не раз їй здавалося: от-от гахне, рознесе в друзки хатину, і полетить вона, необачна Ониська, прямо в обійми лукавого… свят, свят, свят!
— Чого стоїш, як засватана? — свекрушиним тоном спитала Деркачиха Ольгу, пошукала вільного місця й кивнула на плитку. — Вмощуйся. Не підгориш, бо забула, коли й топилося.
Ольга притулилася на краєчку плити. В землянці було напівтемно, немовби з чорних немазаних стін сочився морок і люди, що сиділи хто на лаві, хто на долівці, нагадували тіні. Якось холодно й незатишно було тут Ользі. Можливо тому, що вона відчувала на собі пронизливий погляд незнайомця — сухенького дідка в шинелі наопашку, в облізлій заячій шапці. Цього дідка, Гавриїла, як назвав його Вовка, Ольга бачила мигцем у Кудимовому дворі. А ось, поруч Гавриїла, і сам Кудим у кожушку і битих валянках. За ними, на короткій лаві, Василина і її дочка. Василина скидалася на монашку: чорна хустка на лоба, очі смиренно опущені, руки хрестом на грудях. Худенька Надійка, самі тобі кісточки, застигла в тій же покірливій позі. В обох запалі зеленкуваті щоки, гострі плечі, скорботно стулені вуста. "Що в них — моління чи похорони?" — подумала Ольга про Онисьчину компанію.
— Знать, оце та дівка, котру підкосило в степу? — спитав дідок, придивляючись до Ольги.
— Егеж, вона, — підтакнула Деркачиха. — Бог поклав, бог і підняв.
— Ваша правда, сестро, — мовив сухорлявий і по-отечеськи до Ольги: — Добре, дочко, що прийшла до нас. Знать, непорочне серце в тебе, істинний путь воно підказало. А коли, по сліпоті своїй, зблудила була, не за тими пішла, спаситель знак послав: "Вертайся! Не там шукаєш".
— Хай йому решето, такому знакові, — зашелестів у корзині Оврам. — До смерті прибило дівку.
— Брате Овраме! — крутнувся Гавриїл, шпигонув Диню гострим поглядом. — Ви серйозно прийшли чи щоб язиком гріхословить? — Виждав дідок, поки вмоститься вертлявий Диня, і знов розважно до Ольги: — Отець наш, дочко, суров, але й всемилостив. Тяжко карає заблудших та не без вороття. Хто спокутує провину в молитві й смиренні — з радостію приймає в лоно своє…
Ольга сиділа як на вуглинах, хоч і казала Ониська, що давно вже не топила в плиті. Їй було душно, немовби гарячою парою забивало подих. Вона поривалася встати, кинути: "Бувайте здорові!" — і шмигонути на вулицю, та якось незручно. "І понесло ж мене сюди!" — лаяла Ольга себе, дивуючись з того, як ловлять кожне слово гостроокого старця Деркачиха і всі Кудимівські. Ониська, та роззявила беззубий рот, щоки провалилися, не обличчя, а тільки два гачки — ніс і підборіддя. Василина з Надійкою — то погаслі свічки, приліплені до ослона. Лише дід Оврам раз у раз скрипів корзиною, веселенько блискав на свого балакучого суперника. А Гавриїл не вгавав:
— Дочко! Ось послухай мудру заповідь, послухай і вникни. "Світ лежить во злі, — сказано в заповіді, — шукайте царства небесного і правди його".
— Те-те-те! — підхопив Диня. — А я й сам збирався шукати. Думаю, візьму торбу за плечі та й у дорогу. Подибаю аж у Донбас до Павлуші. Там, кажуть, табаку-у-у… море. Як руб, так і пригоршня.
— А щоб ти язик проковтнув! — зірвалась Ониська. — Вижив з ума, деренчить, як розбитий казан.
— Кахи-ках, — пробухтів у рукав Кудим. — Воно, знаця, недарма йому ноги одібрало…
Диня не стерпів такої образи. Заборсався в корзині, силкуючись устати. Гукнув Ользі:
— Гайда, свашко, звідси! Їх після бринзи, бач, у небо тягне, а ми натщесерце й по землі рачкуємо.
Ольга зраділа (саме нагода тікати), хутенько підвела діда Оврама, і вони почовгали з темного погрібця. На вулиці Ольга легко зітхнула. Вечір хлюпнув їм в обличчя запашним, медово-солодким повітрям із степу.
12
(Продовження на наступній сторінці)