Микола-танкіст розмотав сталевий трос, накинув його петлею на гак, що був у задку машини, до кінців троса жінки примотузили плуги. Бригадирка стала за перший плуг і так налягла на чепіги, аж леміш вгруз у тверду землю. Яценко поплював у руки, як це робить кожний орач, покахикав і врочисто махнув істиком — готові! І вони уже рушили б, але баба Ониська раптом заголосила, заметляла довгими руками, звертаючись до танкіста:
— Ой синочку, зніми оту стрельку. Зніми й кинь у траву, бо душа терпне — воно ж, окате, чигає на мене. І як це орати, коли такенна гирлига перед самим носом?
З відкритого люка позирало на бабу здивоване обличчя танкіста, чорне від мазуту й диму. Тільки світилась білозуба посмішка. Танкіст скрушно замотав головою: зняти "стрельку", бабо, не можу, хіба що розверну башту. Заревів мотор, гайвороння з криком піднялось над степом, окате жерло, що страхало Ониську, махнуло над головами людей і заховалося за танком. "Т-34" здригнувся, брязнули гусениці, і плуги врізались у кам’янисту твердь. Заряботіла земля перед очима Троянихи, падала трава на блискучий леміш, з хрумкотом виверталось коріння, і масний шар чорнозему пригортав бур’яни. Яценко йшов услід за бригадиркою, по свіжій борозні, клав другу, ще крутішу хвилю веснооранки. І потяглась до обрію тоненька, як струна, сталева смужка. Вона розділила навпіл широкий заінгульський степ.
Жінки стояли мовчазні, схвильовані, святково просвітлені. Не одривали очей від гуркотливої точечки, що все меншала, даленіла.
— Оце робота. А ми копирсались, як ті жуки.
— І хто придумав? Вовка. Хазяйська дитина.
— Рости, хлопче, головою тебе назначимо. Щоб завжди понімав матерів.
А Вовка притискав до грудей хлібинку, досі відчував на шиї тепло материнських рук, і серце малого топилось від радості. Весняне сонце хлюпнуло в його душу цілу пригоршню доброти й ніжності.
10
На обідній перекур (так, не без гіркої іронії, називали вдовиці і свої короткі перепочинки) влаштувались жінки за танком, де була тінь. Старші сіли одною купкою, простеливши під ноги куфайки й піджачки; дівчата вмостились окремо, перетягли до свого гурту соромливого Миколу. Всі тільки од роботи, ще не улігся пил над степом, руки гудуть від утоми, а на дівчат як найшло: то переморгуються, то раптом залящать, аж луна розляжеться, то штурхають одна одну, щоб якось зачепити Миколу. А він, чорний, мазутом пропахлий, знічено усміхається: "От попав!.. під перехресний вогонь!" Тільки Яшка, здається, розуміє скрутне становище солдата, з усіх боків оточеного дівоцтвом; Деркач насунув пілотку на лоб, блиснув трасуючими по розпашілих кирпах: "Тьпху! — сплюнув презирливо. — Хі-хі, ха-ха — весь розум бабський, — і до Миколи, — не дивуйтесь, це в них після бомбйожки".
— Ах ти, рудий! — підкинуло дівчат.
— Ану, сюди його!
— За галіфе!
Дівчата звалили Яшку, з реготом накинулись ("Мала куча, дайте ще!"), товкли його носом у землю, мов шкідливого кота. Не стерпів танкіст — і сам туди ж, у реготливу купу: "Яшко, не здавайся!" — за плечі, за руки став розтягувать дівчат. Сміху, писку, шуму — як на досвітках.
Жінки, що вигрівали на сонці ноги, з материнською поблажливістю дивилися на молодечу забаву, яка нагадала їм і солов’їні вечори, і перегук парубків над Інгулом, і ту потаємну місцинку, де сиділи вони тільки вдвох… "Що то молоде! Війна війною, а погулять їм кортить. Та яка їм радість, дочкам нашим?"
І наче у відповідь матерям зринула з дівочого гурту пісня:
Колись було літечко,
Ой тепер зима,
Колись була з миленьким,
А тепер сама.
Пісню підхопили, вона журливо полилась над ріллею, над бур’янистими окопами, де чорною хмарою кружляло гайвороння.
Колись була з миленьким,
А тепер сама,
До чого проклятая
Война довела.
Мабуть, торкнула пісня найболючіше: дівчата як і не сміялись перед цим — враз притихли, на присмаглі, вітром спиті обличчя лягла холодна тінь. Навіть Яшка, хоч і не заглиблювався він у тонкі порухи людської душі, і той делікатно мовчав, зрозумівши, що ляпать язиком зараз недоречно. Але він зиркнув на дорогу, і слова самі вискочили з рота:
— Хе!.. Кудим плентається.
Справді, до їхнього табору прошкував Кудим. Він ішов поволі, часто зупинявся, щоб відкашляться. Його жовто-бурий, вичовганий об хатні вугли кожух блискотів на сонці; биті валянки м’яко ступали по землі.
Кудим уклонився жінкам, поздоровкався з молоддю.
— Оксано, вас можна? — покосив очима в сторону, мовляв, хочу поговорити наодинці.
Трояниха, спантеличена і його просьбою, і пригніченим виглядом ("Що з ним таке?"), пішла з Кудимом за танк. Вона й не помітила, що Яшці саме в цей момент треба було обмацать подряпини на броні, і саме з того боку, де вони стали.
Кудим довго бухикав, довго й важко віддихувався, кожух на ньому ходив, як міх. Пробивши клубок у горлі, старий хрипко мовив:
— Хочу просити у вас коня.
("Овва! — пальнув Яшка своїми рудими. — Коня йому, поліцайська квочка!")
— Геж, на день мені, знаця, транспорт.
Голос у Кудима був скорботний, вуса опущені, повіки запалені від бессоння чи недуги. "Дати коня?" — бригадирка не знала, що й відказати дідові. Одна конячина, а роботи — як бліх у старця. Он лише волочити скільки…
— Вам щось по хазяйству?
— Де там! — відмахнувся Кудим і ще хрипліше: — Горе в мене… Старшого, знаця, Антона поховав, а Федька… де й могила його, не знаю… Всяке про Федьку казали: і такий, і сякий… Лжі пельку не заткнеш — сторота (Яшці здалось, що Кудим якраз на нього косує, і хлопець бликнув на діда з викликом: "Ну казав! І казатиму!.. Хіба не правда!"). Всяке брехали, — продовжував дід. — Як не судом, знаця, то брудом… А бруд — це бруд, все одно відкисне.
— Щось не пойму вас, діду, — стенула плечима Оксана.
— Зараз, дочко, зараз, — Кудима почало смикать за груди. Це було вступом до кашлю.
Кашляв дід так. Відкидав трохи назад голову, на повний рот хапав повітря, і коли засьорбував його, в горлі на всі лади вигравали пищики. На якусь мить дід завмирав, звівши до неба заплющені очі, а тоді немовби рубав з розгону дрова: кха! кхе! кхи! кхі! Десь у глибині його шкварчало, булькотіло, аж поки не виривалося свистом з грудей.
Набухикавшись, дід витирав кожушиною сльози, а за одно й під носом; од вологи край рукава зашкаруб, збігся в гармошку.
З кашлем, як і з латаним кожухом, дід ніколи, ні за якої погоди не розлучався. Досить було почути десь у березі, в кінці села, або з темряви лунке "кахи-ках!" — люди вже знали: Кудим.
На цей раз, посеред розмови з Оксаною, дід викахкував особливо довго і болісно. Насилу вгамувався, висушив очі й повів далі спокійніше:
— Знаця, стрівся мені чоловік, сам нетутешній, у мене він зараз; я йому про свою печаль, про синів, знаця, й викладую. А він і каже: "Слухайте, — каже, — Федька то чи не Федька, брехати не буду, а чув я за такого страдника. В Гуйцях (село, знаця, під Бобринцем) вбили бузувіри одного чоловіка. І цей убієний, каже, теж тікав до красних із братом своїм і ще одним парубком. Так їх німці зловили, двох зразу — в росход, а того, що на Федьку скидається, зв’язали й повезли на машині. І так мордували, бусурмани, так знущалися — кров’ю вмивався. За те, знаця, що втік із поліції і до красних хотів. Кололи його, нещасного, вогнем палили, а тоді — в колодязь… Я, дочко, як узнав про теє — душа обірвалася. Ну світ мені заступило, не їм, не сплю, місця не нагрію. Федька то, Федька! — як віщує душа. А чоловік, отой сторонній, що в мене, і напутив: "Їдьте, — каже, — в Гуйці, людей попитайте, а раптом — ваше дитя"…"
Оксана слухала Кудима, і недавній страх, незатамований біль пекучою хвилею підступили до серця. Вона сперлась рукою на танк, бо ноги підломлювались, у голові роїлося, а кров шумувала, а кров била в гарячі скроні. Хто б він не був, той Федька, — ну, задурили його, заманули в поліцію — але для батька рідна кров, гіркая втрата…
Кудим пом’явся, побухикав у теплий рукав:
— Я б, знаця, пішки подався. Не донесуть старечі ноги. А верхи потихеньку, полегеньку…
— Що ж, — сказала жінка, — таке нещастя. Беріть.
Яшка чув розмову від початку до кінця. Чув, як спитала бригадирка: "Чого невістка на роботу не виходить?" — "Сухота мучить, злягла Василина", — одказав Кудим і пошкрьобав до коня. Тієї ж миті Яшка гулькнув за танк, під лобовий щиток. Присів. "Хай бере! Хай ловить!.. та щоб мої очі не бачили". Але розпалені очі не слухались Яшки. Вони гнули, гнули хлопця до землі, аж поки під танком, між гусеницями і днищем, не заголубіло віконце. У звабне віконце, як на гріх, було видно те, чого й не хотів бачити Яшка. Ондечки, немов на полотні, вимальовано темний силует коняки, що пасеться недалеко на узбіччі дороги. Кобила задерла голову, нашорошила вуха: до неї сунула бура ведмежа туша. Приблудна скотина, на що вже сумирна й свійська, раптом шарахнулась від дідового кожуха. Але Кудим не проґавив — хапнув рукою за повід.
"Все! Піймав!.. До Федьки бухтій поїде…"
(Продовження на наступній сторінці)