Та найбільше в ту зиму ходило чуток про відчайдушного Калашника. Мабуть, не було над Інгулом такої хати, де б його не чекали з таємним трепетом, де б діти не ловили, не прислухалися до кожного скрадливого стуку в двері чи в шибку: а раптом то він, Калашник! Його ніби бачили скрізь, в усіх наших селах. Він ходив у німецькій шинелі, в формі польового офіцера, з хрестом на грудях. Тітка з нашого кутка, Пирожиха, якось прибігла до нас під вечір і сплеснула в долоні: "Був! Був у мене Калашник! Сидів, підобідував з німцями за столом". А далі про те, як у неї одразу тьохнуло серце, бо вона примітила: не такий він чоловік, як усі. Мовби чимось запечалений. Він сидів, тоненько нарізав собі сир, клав поверх якусь не нашу, заграничну рибу, без кісток, золотавеньку. Та не їлося йому. Так сумно, потайки, щоб інші німці не бачили, поглядав на її дочку, а мале її дівчатко сиділо за грубою, зелене й голодне, та тільки лупало оченятами на стіл. Німці добре наїлися, перегрілися в хаті і встали, гуртом потовпилися в двері. І тоді якось швидко й непомітно він підійшов до дитини і погладив малу по голівці. Тітка й не отямилася, як він козирнув їй, як німці сіли разом у машину й поїхали. Вона повернулась в куток, глядь, а в руках її дочки — аж заплакала, не повірила — лежить ціла паляничка білого хліба, кружечок сиру і записка. В тій записці було: "Ще прийду. Днів через два. Калашник".
Таку ж записку знайшли і в сусідньому селі, в Бузовій Балці. Мололи там у млині фураж для німецьких коней, ячмінь і овес на обмішку. Була й охорона. Так от, в одну заметільну ніч охорону наче язиком злизало; хтось позбивав замки, зламав двері в млині і все зерно роздав жінкам у селі. А на дверях повісив записку: "Кому мололося, а кому ще скрутиться. Калашник".
Розказували, що той же Калашник,— а він їздив нібито на німецькому лімузині,— запрошував до себе в кабіну старост і поліцаїв, тих, на кого вказували люди, вивозив їх за село, в сніги, і там судив їх скорим і праведним судом. В усіх тих чутках Калашник з'являвся тут і там, в селах і в німецьких казармах, і завжди несподівано, наче виростав з-під землі, а бувало, що в одну й ту ж ніч його бачили люди в двох, а то й трьох зовсім різних місцях, хто на Сугоклеї, хто в Красновершці. І був Калашник невловимий для фашистів і навіть, казали, невидимий для них, щось знав таке од вражого ока. Скільки фашисти не ганялися за ним, не могли спіймати, вислизав просто з-під рук, тільки залишав на гарячих слідах записки: "Був і нема. А де буду — куля вам скаже. Калашник".
В ту зиму, голодні, засипані снігом, ми ловили ці чутки, ми їх спрагло слухали, ми гріли їх коло свого серця, переказували іншим людям, своїм і чужим, а ті несли їх далі разом з торбами і каліцтвом своїм, і знов ці чутки-історії поверталися до нас, тільки тепер виходило, що Калашник не просто був у Пирогів, погладив дівчинку по голові і дав їм хлібину, а так було: коли він виходив, то ніби ненароком розстебнув шинель, і вони побачили: під шинеллю в нього радянський кітель, і орден горить на грудях, теж наш, радянський. І ніби ще раз він заходив до них вночі, розгорнув карту і сказав: "Одкрию вам великий секрет. Наші війська стоять уже тут, на Орелі, а партизани — в Чорному лісі. І визволення вам буде скоро, на стрічення". Бідні, убогі наші сільські історії, вирвавшись у світ, поверталися до нас назад, у глухе село, як багаті невістки: десь їх на далеких дорогах люди так рясно розквітчували, увивали такими пишними подробицями, що ми їх не впізнавали, не знали самі, де тут правда, а де вигадка. Та ми вірили їм, навіть більше не собі, а історіям із сторони. Так хотілося вірити в Калашника, в його невловимість, в те, що він знає щось від ворожого ока і що визволення нам буде скоро. Інакше, мабуть, і не вижили б ми в ту холодну зиму.
Вже відгула буря, сніг біло і впокоєно влігся в садах і переярках, затихло в степу, коли в'їхала в село висока міцна підвода. Попросилися до нас на ночівлю два спокійні, статечні степовики — батько й син. Обоє в кожухах, дебелі й вусаті. В батька вуса руді й обкурені димом, у сина ніби світліші, але теж з помітною рудизною. Внесли вони в хату чималий клумак, потерли, почовгали долонями з морозу, покрякали добряче і сіли підвечерювати салом і хлібом. Поки їли, спинами затулили стіл, з хазяйською солідністю попорядкували, підмели все, крихти кинули в рот. І тоді повернулись до нас. Видно, балакати не любили, та все ж сказали, що їдуть не з близьких країв, з-за Дону, і дорога у них далека — в Голландію, а може, й далі. Ми слухали, дивувалися з матір'ю їхньою міцною донською говіркою. А мене муляло одне: у вікно я бачив, що до воза у них причеплено велику двоколісну бочку. В таких бочках у нас возять у степ воду. А що в них там? Не воду ж тягнуть степами-заметами з свого далекого Дону ці хазяйновиті мужики.
Я таки влучив хвилинку (коли старший, батько, присів до плити, щоб роздмухати вогонь і прикурити цигарку), вискочив босий у двір і спрожогу зіп'явся на колесо. І рукою — в бочку, в оту горловину з шапликом. Зачерпнув щось у жменю. Ти диви — зерно! Чиста ярова пшениця, повнісінька бочка насипана. І заткнута жмутком клоччя. Ми потім довго з матір'ю дивувалися, знизували плечима, пересміхалися й думали: для чого вони везуть зерно? І куди? Десь на край світу? А далі що? Будуть сіяти свою, привезену з дому пшеницю в Альпах, десь під Парижами й Брюсселями? І хто їм вділить там латку поля? І хіба на чужій землі виросте наша золота ярова, хіба вродить, хіба проллються над нею теплі благодатні степові дощі, хіба світитиме сонце так, як на Дону? Видно, оці два дядьки, батько й син, що везли в Європу бочку з яровою, теж були ЯКОГОСЬ дивного розуму люди або й зовсім пропащі, хоч вони зараз солідно покрякували та покурювали, в глибині душі, мабуть, вважаючи, що обдурили весь світ і війну.
Ми їх не розпитували. Ми лише бачили у вікно, як неприкаяно стримить у снігу бочка, задерши вгору довгі тесані голоблі, і нам здавалося, що хтось простягує з криком в холодне небо руки.
Покуривши, батько й син вклалися на соломі, а скоро, в два голоси, натруджено захропли. Та перед сном старий докинув нам слово про те, що чув од людей в дорозі, за Долинською, таку, не проти ночі й згадувати, пригоду. Жив там в одному селі підліток, а вірніше — хлопчина, з дитинства він розбився — йому ноги одірвало. Покривдивши, доля, видно, схаменулася і вділила йому страшну віщу силу: він вгадував, а дехто казав, і наврочував, що кому буде в скорому часі., Селяни, свої, місцеві, обминали його, боялися, бо зараз життя таке, що гадай не гадай, а від горя й біди не втечеш. Але дехто з приїжджих заглядав до того хлопчини, і, що малий казав, те їм і сповнялося не пізніше сьомого чи п'ятого дня. Одному — вербова повістка в Германію, другому — казьонні гості в хату, третьому — погана дорога й печальні вісті. Видно, і німці прочули про того хлопчину. І якось ввалився в хату не простий солдат, а офіцер, командир танка чи гармати. Причепився до хлопця: скажи, провісти, що буде мені в бою, ось ми своїми екіпажами на фронт відправляємося. Хлопець, отой недужий, глянув на німця й одвернувся: щось він побачив таке в його лиці. А говорити не хотів, зціпив зуби. Німець затупав ногами: говори, а то за петельки і в сніг, на мороз викину! Хлопець тоді й каже: пригніться, пане фашист. Німець пригнув голову. І малий пальцем показав: ось сюди, в лоб, осколком, в цю точечку над бровою. І день сказав — післязавтра. Офіцер нахмурився, а тоді осміхнувся й махнув рукою: мовляв, бреше малий. Післязавтра вони, німці, будуть ще в дорозі, до фронту — тисяча верст глухими тилами, а тут приплели бозна-що, якийсь осколок.
Та все збулося, і збулося точнісінько так, як сказав хлопчина. Минуло оте "післязавтра", і от влетіла в село легка танкетка, на гусеницях, та, що й в снігу не грузне. І просто в двір до хлопчини-бідолахи. Троє чи п'ятеро німчаків витягли малого у двір, приткнули його до стіни, між колодками, і на очах всього люду — плі! Кажуть: за командира нашого! За убієнного Ганса! За те, що ваш малий ворожбит був зв'язаний, мабуть, не так з віщим духом, як з партизанами: хто б то передав їм наш маршрут! їхали вони чистим полем, ніде ні душі, білі сніги кругом; а командир стояв, висунувшись з люка, покурював сигаретку. І раптом з ярка, з-під лісочка — гарматою! Прямою наводкою в гусениці, снарядами по одному, по другому танкові. І осколком хряснуло Ганса, якраз над бровою, вивалився горопаха в сніг. І кров цівочкою...
А півні? Як вони стрибали, безголові, в заметах, як били крилами, а з окривавлених ший — гарячі, густо-червоні бризки. Я згадав, і чомусь холодно, страшно стало від одного гибельного збігу: це було в той же день, в той самий день, виходить, що й з Гансом. Фріц і півні на снігу, я їх побачив рядом, в одному заметі.
Наші нічліжники, батько з сином, погомоніли до нас, переказали одне й друге, почуте в дорозі, та й захропли солодко на соломі. А я довго не міг заснути, стояв перед моїми очима двір, танкетка в снігу і той хлопчина, якого приткнули до стіни, і мати, яка кричала, плакала, кидалася, щоб затулити нещасного сина... Заснув я пізно, а коли прокинувся, холодно сірів день, шибки намерзли памороззю ще дужче, а дядьків нема. Поїхали. Привезли нам свою дорожню історію та й покотили далі з бочкою...
(Продовження на наступній сторінці)