— Хлопці,—мовив глухо.—Повірте, хлопці, мені наплювати на себе... і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип'ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою... Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу... Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: "Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!.." Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так... як Михайло. То страшні слова...
Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:
— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.
— Льоньчику! — забідкалась Ліда ("Безсовісні ми! Забули про дитину"). — Іди, погрійся, золотко.
Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: "Коли вже бабахнемо... німців?"
— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.
Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.
— Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте мене?
— Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями?
Ти сумніваєшся?
— Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше.
Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього.
Живі привиди
Вже після п'ятої почало смеркатися.
Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум'ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: "Стій!" і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку.
— Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку.
Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. "Що йому треба?" — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту.
— Добривечір, — для годиться кинув незнайомець і хазяйським оком почав оглядати сарайчик та клуню.
Це був чоловік років сорока, він чимось нагадував чорногуза: довгі, наче ходулі, ноги й тонка, вигнута шия; з-під солом'яного капелюха стирчав величезний м'ясистий ніс.
— М-да, — прицмокнув незнайомець, — м-да... Що то значать роки — все змінилося: і сад не той, і річка не та. Грушок зовсім не було, а річка текла не за левадою, а тут, по балочці. М-да...
Він говорив ніби сам до себе, походжаючи по двору. Зупинився, пошкріб п'ятірнею зморшкувату потилицю і до матері:
— То ви хазяйка? Значить так: я Криворотько. М-да, Криворотько Степан Антонович. Не чули? Переселенці ви —
ясне діло. Значить так: оця хата *— мого батька. І хата, і сад, і земля аж до Козацьких могил — батькові. Нас у тридцятому, значить... Прийшли, викинули, загребли нажите... Голодранці... Не, я не про вас! То красні, кажу... Все проковтнуть хотіли. Подавилися...
Якби з'явився в селі індійський слон — і то Поліщуки менше б здивувалися. Дивись — куркуль відкопався! З яких часів, з яких країв? Куркуль... Льонька думав, що це слово тільки в книжці можна вичитати або в казці почути: "Давним-давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи..." І ось перед ними — живісінький куркуль! Чи не з того світу піднявся?!
Криворотько, ніби не помічаючи, як вирячились на нього хазяї, затулив пальцями широку ніздрю і шмарконув — перелякана свиня спросоння підскочила, аж затріщав сарайчик.
— Значить так: вимітайтесь. Не, ви тут при чому! То красні, кажу... За два дні — щоб не було. Аякже, сім'ю привезу.
...Минуло півтижня, і в двір до Поліщуків в'їхало три підводи, на кожній — ціла гора домашніх речей: столи й стільчики, ліжка й відра, рядна й подушки. На передній підводі, звісивши до землі свої ходулі, сидів сам Криворотько в темно-синьому костюмі з нарукавною пов'язкою "Поліцай". Ого, швидко побратався з німцями! А он і поліцайська сімейка: з-за діжки виглядає маленька білоголова жіночка і двоє русявих дівчаток.
— То ви ще тут? — недобрим поглядом пропік Криворотько Поліщучку. — Значить, так, сам викину лахміття...
Мати все ще не вірила, що в білому світі може діятися таке свавілля. Де це видано, щоб її з дітьми викинули на вулицю, викинули з хати, яку вона зліпила своїм потом і мозолями? Коли в тридцять третьому вона з чоловіком приїхала сюди із Полісся, стояли тут голі стіни, на подворищі від бур'яну було чорно. Натомившись за день у ланці, вона вночі місила глину, замазувала в новій хаті кожну щілинку, щоб дітям був затишок... Хіба може якийсь пройдисвіт прийти і сказати: вимітайся?.. Видно, такий час настав, коли правди ніде шукати. Де ти заблукала, наша правдо, і чи скоро повернешся? Де ж ти, мій чоловіче, де ви, наші мужі-охоронці? Відступали, говорили: через місяць чекайте... А вже який то місяць ждемо-виглядаємо, вже який то місяць очі сльозами сушимо...
Мати, чорна від горя, шепнула синові:
— Біжи, Льоню, до дядька Карпа... Хай допоможе зібратися.
Шумило був найкращим другом Поліщуків. Чи то орали город, чи розкидали гній, чи різали кабанця, — дві сім'ї збиралися разом. Ліда казала, що й поселились вони по сусідству з Шумилами не випадково: це була справжня рідня — не по крові, а по братерству душ.
Для Льоньки Карпо Іванович був добрим чародієм із казки. Йдучи з ним до кузні, хлопчак гордовито поглядав навсебіч: дивіться, хто веде мене за руку! Знаменитий коваль,— гармоніст, силач, якому немає рівні у цілому світі! Хто не пам'ятає, як дядько Карпо посадив у калошу приїжджого циркача! Той показував різні штучки: підкидав гирі, лягав на гвіздки, гнув обручі. Тоді коваль подав фокуснику гартовану підкову: на, мовляв, зігни. Циркач і сопів, і тужився, і мало не кусав залізо — куди там куцому до зайця! А Шумило згріб підкову у свою лапу, і вона хруснула, як бублик...
Печальний був Іванович, коли Поліщуки проводжали батька на фронт.
Ех, це б разом повоювати, Арсене! Дрючок не пускає, щоб він згорів, — і дядько із злістю стукнув себе по дерев'яній нозі. — Ну, нічого, бий за двох! Я тут підсоблятиму... і за дітьми пригляну.
...Вранці Льонька вже побував у Шумилів. Тоді дядько Карпо сидів на ослоні і на вербовий кругляк набивав кусок жерсті з дрібною насічкою.
Що це буде? — запитав хлопець.
— Млинок. Своєї конструкції, — Карпо Іванович труснув головою, чорна копиця волосся відкинулася назад, і з-під смоляного пасма глянули на Льоню великі "циганські" очі.— Пуд кукурудзи нашкребли, і того нема де змолоти. Німці ж вітряк зламали. Підлота! Вітряк поперек горла їм став!
Шумило показав молотком на підвіконня, де лежали мідні гільзи, трубочки, коліщатка.
— Бачиш, чим займаюсь? Запальнички майструю,—дядько повернувся, щоб дістати обценьки, і товстий ослін увігнувся під ним. — Хе! Дожився Шумило! Колись в почоті був, у президії сидів, а тепер хто я? Кустар Шумило! Непотріб!
— Всі ми тепер непотріби, — зітхнула тітка Катерина. — Тільки жить почали! Клуб який збудували! А школу, а кузню? І все пішло прахом... Що це за життя? Дома ні голки, ні солі, ні гасу — олією світимо. Як дикуни!..
— Та воно, Катю, до того йдеться. Скоро натягнемо шкуру —. і в печеру.
Обоє невесело засміялися.
— Да! Як у вас з вогнем? — запитав Шумило.
— Валько зробив кресало. А коли й з відром до Хмеля бігаємо — жару візьмемо, а тоді дмухаємо по черзі, доки в очах посоловіє.
— От-от-от! — блиснув чорними вуглинами очей коваль. — Як за кам'яного віку. Німці, либонь, потішаються: "окультурили" азіатів!.. Не піддавайся, Льонько! — дядько Карпо вручив йому гільзу з коліщатком. — Візьми запальничку. Чирк — готово! Бачиш — горить! Вогонь, брате, велика сила. Всяка нечисть вогню боїться...
Одержавши від дядька саморобну запальничку, а від тітки пиріжка з гарбузом, наговорившись досхочу, Льонька весело побіг додому. А тепер, коли мати послала його за поміччю до Шумилів, хлопцеві було не до розмов: поліцай же викидає із хати. Тьотя Катя сплеснула руками:
— Карпе, що ж це робиться?
— А те, що всяка нечисть — чи то воша, чи гнида — на темряву лізе. Це вже другий куркуль у селі. Один — якийсь Березовський — в школі засів; каже, там його двір був. Як поліцая прізвище? — до Льоні. — Криворотько? Невже? Чуєш, Катю? Видно, синок отого кровопивці, якого з села ми прогнали.
Карпо Іванович настовбурчив п'ятірнею смоляну гриву:
(Продовження на наступній сторінці)