І Сашкові тоскно стало на душі. Зітхнув, прислухався, як шерхотить, падаючи, сніг. І тут помітив: за ним ходить собака. Той самий, кривий. Він сів оддалік, піднявши перебиту лапу, й з голодним блиском в очах стежив за людиною. "Ану геть!" — сказав Сашко. І, як учора, махнув рукавом.
Собака відскочив і знову сів, вилупившись на хлопця.
— Чого? — буркнув Сашко, проте глянув уважніше: це був худющий пес, кудлатий, білої масті; живіт йому підтягло, випирали гострі ребра. Руді печальні очі запливали сльозою. "Голодний",— подумав Сашко.
Подався геть від собаки, поплівся бозна-куди, просто так, аби не стояти. Легенько порошило, і хлопець побачив: крізь снігове мерехтіння пробивалося щось темне. А-а, то йшли німці, йшли снігами, по горі, по заметах; сунулась валка машин, і машини тільки вгадувалися — вантажні, криті брезентом, за ними гармати і далі — групи піших. Диви, що це значить?
Німецькі війська Сашко бачив тільки тоді, коли наші відступали, потім усе відкотилося на схід, настала якась порожнеча, в селі порядкували свої ж горлохвати, потім з’явилися зондер-комісари, фельдкомендант, словом, цивільна влада. А солдатів не було. І ось — перша колона в снігах. Гармати. Запахло фронтом.
І згадались Сашкові глухі чутки: німці тікають.
Сніг густішав, біло й світло стало в степу, але за сніговою пеленою нічого не видно попереду. І Сашко подумав: це добре. Можна сходити в село. Зайців нема, зате є кролі. В одного кролі залишилися, в Шавлюги, і падає сніг — нічого не видно.
Пригнувшись, він поплівся за вітром. Нараз йому привиділась хата, сиві візерунки на вікнах, мати, що сидить на кушетці; й защеміло під серцем — десь глибоко ворухнувся сум чи жаль, але Сашко відігнав те видіння, той притаєний щем і сердитіше зачовгав валянками. Йшов балками, провалюючись у замети, видирався на пагорби, де стирчали пеньки вирубаних терновищ і кущів дерези, підбігав старим путівцем, притрушеним соломою, а зверху — сніжком.
Довго місив замети.
І от перед ним знайомий сад, лаврівський, з високими сучкуватими вишнями; із Шавлюжиного двору пахне карбідом.
Сніг, притихле село, але чулося: якийсь галас, перегуки, рев моторів, різкі команди. Німці в селі. Війська. (Може, ті, що валкою сунули через заметену гору?) Прийшла сила й копнула людський зимівник: біла глуха пітьма, і десь там скрикувало й зойкало розворушене село.
Сашко, прислухаючись до тих неясних тривожних звуків, сидів уже в сарайчику, за очеретяною стіною. І держав за пазухою кроля. Ватник грубо віддувався, і в хлопця було таке відчуття, що в нього на грудях міна: стукотіло сполохане серце, наче відлічувало останні секунди, ще якась мить — і вибух. Хтозна, в кого серце билося дужче; в Сашка чи в кроля, мабуть, в обох однаково.
В очереті світилась дірка, сюди залізали сніжини, і через неї Сашко позирав у Шавлюжин двір. Там гупали чоботи, метушилися німці, долинав якийсь гомін, хряскіт дверей. І Сашко побачив, як два німці виводили з сарая, що стояв навпроти крільчатника, Шавлюжину корову — велику рябу, з темними латками на спині. Два солдати тягли за налигач, третій підпихав ззаду.
Німці збуджено джеркотіли, гукали щось своїм камрадам, які підганяли машину до двору, а на порозі розп’ялась простоволоса Фросина і ойкала умліваючи: "Ой боже, ой боже. Що воно робиться? Та не стій, біжи, чоловіче, в поліцію!"
А Шавлюга мовчки підпирав одвірок; він стояв без шапки, без кожуха, сніг падав йому на голову і на сіре, якесь повстяне обличчя, і Шавлюга казав:
— Сволота. Хто їх любитиме? Ти до них з усією душею, а вони у свого ж корову тягнуть...
"Ясно,— подумав Сашко.— Вступили війська і добувають собі їжу". І ще він подумав: у кого ж їм брати? Від здачі худоби увільнили тільки двох — старосту і Шавлюгу. Староста привселюдно заявив: здаю добровільно — і здав. Шавлюга промовчав, і от забрали силою.
Стежачи за німцями, Сашко на якусь мить забув і про себе, про те, що в нього за пазухою кріль. Та коли німці потягли корову на вулицю і Шавлюга хряпнув за ними хвірткою, а тоді вовчим кроком попрямував до сарая, серце в Сашка обірвалося: зараз... зараз угледить...
Кріль зашкрібся, засмикався під ватником, і хлопець тихо, але міцно притиснув його: "Тс-с! Мовчи!" А як тільки Шавлюга зайшов у сарай, Сашко виприснув з крільчатника та за купу гною, та за хату. Шмигнув попід сніговою загорожею і на город, у балку. Біг, падав, повз майже на колінах по крутих заметах...
Добре, що мело: ніхто із села не побачить полум’я.
Тут же, під скиртою, Сашко й розклався з вогнищем. Правда, згайнував півдня, поки розгріб сніг, наскуб сухішої соломи, а головне, поки дістав жару. Довелося знов брести в село, до крайніх хат, злодійкувато вичікувати, поки поцюкала патерицею, почовгала кудись стара, вдвоє згорблена баба Марчиха. У неї Сашко і прихопив ножа, щоб потрошити кроля, і нагріб у каструлю жару. Це, звичайно, грабіж, проте хлопець втішав себе думкою: оддасть їй усе. А може, ще й в’язку соломи підкине.
Коли спалахнуло вогнище, а над полум’ям завирував сніг, коли зашипіла й хлібним духом запахла мокра солома, Сашко пригадав річку, літній вечір, кострище на березі і те, як батько умів пекти рибу. Не смажити, а саме пекти. Щуку чи окуня він загортав у мокрий папір, у газету, загортав у кілька шарів, а перед тим посипав сіллю, перчиком і клав у жар. Риба умлівала в спокійному жару, і це була така смакота, що й німцям такого не снилося.
Ні солі, ні перцю в Сашка не було, однак він вирішив теж підпекти кроля. Взяв його за вуха й за ноги і спочатку обсмалив над вогнем, як смалять курей, а потім почистив і пригорнув жаром.
Вогнище куріло, і сірий гіркуватий дим змішувався зі снігом; теплі струмені закручували й відносили геть білі охвістя пороші.
Сашко підкидав солому, грів руки над вогнем, але спиною відчув: хтось за ним стежить. Стривожений, озирнувся... Собака. Бродячий. Сидить неподалік і голодним поглядом дивиться на Сашка, на вогонь. І труситься від холоду. Світла, з рудою підпалиною шерсть на ньому злиплась, узялась дрібними бурульками. Мабуть, собака десь намок, а потім — на свіжому повітрі — обмерз.
"Дурний, іди грітися",— кивнув Сашко.
Собака сидів не ворушачись.
Передня лапа у нього, зламана чи перебита, висіла якось безсило, мов зайва.
"Звідки він узявся?" — знов подумав Сашко. І йому привиділось, як сунуть снігами німецькі війська, сунуть до фронту і женуть перед себе собаку, може, аж із вінницьких лісів, і той, зацькований, здичавілий, тікає полями, балками, перелісками, крутиться між фронтами, між стріляниною, як, до речі, шастають на прифронтовій смузі і гурти одурілих від страху зайців.
Запахло смаженим м’ясом, сніг кружеляв над вогнем, і полум’я злизувало сніжини й ганялось за ними, вкручуючи їх у сувої диму. Запах крутішав, подразнював хлопцеві все нутро, і Сашко ковтав слину, а п’явки ссали йому за душу й просили: дай!
І собака навсидячки тихо підтягувався до вогню і теж облизувався.
Може, треба було ще підсмажувати кроля, та Сашко не втерпів. Похапцем розгріб жар, і ось у попелі, як зотлілий сучок,— лапа. Сашко хапнув її і, обпікаючись, витяг з вогню кроля — гарячого, з підсмаженим бочком, у сажі.
Теплий клубок став Сашкові поперед горла, і він, тремтячи всім тілом, уп’явся зубами в м’ясо. Пісна сирувата кролятина обпікала йому рот, а Сашко гриз, ковтав поживу, і руки трусилися від голоду.
За спиною тихо заскімлив собака.
"На!" — сказав Сашко і кинув назад себе кістку.
Ззаду хляснуло. Видно, собака піймав кістку на льоту.
А Сашко викручував друге стегно і чув, як за спиною нетерпляче дише зголоднілий пес.
Та коли Сашко встав, сп’янілий не так від їжі, як від крутого запаху м’яса, і заточився, собака ошкірився, але якось винувато й принижено, і відскочив геть.
Сашко поплівся до скирти і тільки просунув голову в своє кубло, одразу впав і заснув. Навіть не встиг затулити соломою вхід.
Він заснув, а проте відчував, як до нього в нору проліз собака, примостився поруч, десь під грудьми, і вдвох їм тепліше. Здичавілий собака, мабуть, згадав ті далекі часи, коли він дружив із людиною і коли по ньому не стріляли і не кидали кийками; він, мабуть, згадав про це, бо мирно поклав голову на шию хлопцеві й теж заснув.
"Вдвох краще",— крізь сон подумав Сашко.
8
Якось уранці здалека докотився глухий грім. Це був і не грім, а наче його далеке відлуння.
Сашко сидів під скиртою, коло своєї нори, і вискубував остюки. Чуб у нього відріс, скуйовдився, у кучми набилося повно остюків. Та й під одяг до лиха набралося солом’яної потерті, і вона роз’їдала хлопцеві тіло. Сашко саме чепурився, коли й почув той далекий протяжний гул — з перегуками й перекотами. Гул трохи скидався на вибухи в кар’єрі. Але звук був інший: спочатку наче гук, а через якийсь інтервал — відгук. Так, наскільки знав Сашко, озиваються гармати.
"Невже наступають наші?.."
(Продовження на наступній сторінці)