— Алло, — говорить Гаркавка неголосно і навіть з ноткою печалі. — Алло, я Дубечня, я Дубечня. Як ви мене чуєте? Я вас прекрасно чую, — потроху оживає, веселішає голос у коменданта. — Да, да, да, це я, Гаркавка. Здрастуйте, здрастуйте, дорогенька Зоєчко! Як ваше здоров’я? В Kpиму були, загоріли, молодчинка! Кхем, аеродром готовий! Дорожки сухі, сухі дорожки. А погода? Ну, ви ж бачите — золото, а не погода. Видимість сто процентів. Ні, ні, все приготовлено. Так що — буде? Буде рейс? Чудесно, київський торт за мною! Значить, сьогодні на шістнадцяту годину? Спасибі! Встигнемо, аякже, встигнемо, все зробимо.
Гаркавка поклав трубку, а на обличчі у нього все ще жевріла усмішка. Він, мабуть, бачив перед собою і якусь таємничу Зою, і величезний, з гулом літаків, аеродром під Києвом, і навіть той пошарпаний, притулений десь у куточку за льотним полем Ан-2, якого зараз вистукували і вислухували механіки, готуючи до першого польоту на місцевих лініях.
"Сьогодні!" — зрадів і трохи завагався Гаркавка. Глянув на годинник: до прийому "Ана" залишалося не менше чотирьох годин. Часу, отож, досить, навіть щоб збігати додому — на гарячий борщ.
Витяг із сумки бувалу в бувальцях план-карту, схему свого аеродрому. Карта пом’ялася і потерлася так, що аж світилася дірочками, а проте на ній добре було видно весь острів Гаркавки. З одного боку, північно-східного (норд-ост-ост), піщаний острів омивала Десна; берег там був крутий і високий, часто саме над ним, над кручею, завмирали літаки, закінчуючи своє гальмування, бо посадочна доріжка на острові була коротка. Та й де серед лісів, озер і боліт можна було знайти краще місце для аеродрому? Словом, з одного боку Десна, а від селища широкий рукав (його називали "стариком", "старицею") оточували острів великою дугою-підковою; вода в рукаві темніла глибока, і риби водилося чимало. Береги понад рукавом-старицею були низькі й рівнинні, і звідси, як правило, літаки заходили на посадку, бо вітри дули тут найчастіше північні або східні, із-за деснянських відкритих просторів.
Комендант кинув оком на карту, на своє аеродромне господарство. Здається, все в порядку. Та щоб нічого не забути, Гаркавка за давньою звичкою вирішив перевірити все, як то кажуть, за табельним розписом.
Ну от перше — "зебра". Є! Показує вона легенький східний вітер.
Друге — МПЛ, місце посадки літаків. Воно викладено на землі буквою "Т" і сяє, блищить у небо так, що його бачать пілоти ще з висоти. На сільських аеродромах, так уже заведено, викладають "Т" із білого полотна. А Гаркавка розчистив квадрати землі і висипав чистим-чистим білим піском. Мабуть, його біле "Т" видно аж у стратосферу, видно космонавтам — салютує "Т", нагадує: "Якщо треба — до нас, на запасний наш, на маленький деснянський Байконур! Ласкаво просимо! Де вас так зустрінуть, де вгостять так — і рибою, і хлоп’ячим сміхом, і золотим борщем!"
Та рушимо далі. Щогли з громовідводом — є! Протипожежна техніка — готова. (Небо, знаєте, все-таки небо, а літаки є літаки. Хіба не доводилося Гаркавці садити "Ана" на воду і рятувати пасажирів з вогню, коли спалахнув на стоянці мотор?)
— Алло, — викликає Гаркавка, на цей раз начальника польотів. — Доповідаю: все геть-чисто перевірив. Так, так, на шістнадцяту годину. Музика? Буде, буде музика!
Гаркавка виходить з диспетчерської, задоволено осмикує картуз. Настрій у нього кращий, груди самі розправилися. Він дивиться на лагідне сонце, на білі хмаринки в небі. Ну що ж, можна сходити додому, переобідати спокійно, а після того — сюди.
— Оркестр! — кидає назад Гаркавка.
Та що це? Музики нема. Тихо й глухо над островом, шелестить пісок під ногами.
Гаркавка буркнув на себе і з тишею в вухах попрямував до містка. На лиці його застигла та ж неприступна, поважна міна, але ні — зовсім не та, нудніша, без прихованого, ледь-ледь помітного живого вогню в очах.
Стежка привела його до рукава. Свіжою золотою сосною запах йому новий місточок. І от…
Сердито нахмурився Гаркавка. Бач, не послухали його босоногі анциболоти. Сидять унизу під берегом, вмостилися на товстих лапах-коріннях верби і лупають на воду.
— Я кому сказав: марш звідси! — зіпнувся над берегом Гаркавка, але в голосі його не було комендантської влади й суворості.
Він побачив, що відерце вже стримить у руках Санька Білововка і той з неабиякою цікавістю прислухається до шарудіння й чмихання на дні.
— Гурію Івановичу, — підхопився хитріший і тонший своїм гнучким розумом Санько. — Скажіть, а чого його назвали зінським щеням? Ну, хай щеня, на щеня він трохи скидається. А зінське? Може, була колись Зінка?
Любив, страшенно любив Гаркавка, щоб його питали, щоб з ним радилися, щоб його кликали до себе сусіди і з ним гомоніли-совітувалися, де краще копати погріб, як утеплювати на зиму веранду, як протягувати труби до парничка. Гаркавка тоді приходив до вас, закурював і з висоти свого метрового росту все вам діловито й спокійно розтлумачував, показував на пальцях, учив, навіть почутий од вірних людей секрет відкривав для вас, як вигравати — без промаху! — на лотерейні білети "Спортлото", хоч сам Гаркавка за все життя не виграв ані копійки.
І от Санько поцілив у точку — спитав про щеня.
— Кхем, — сказав на те Гаркавка і закурив. Прижмурені очі його дивилися далеко, мовби до Аляски, а може, й далі. Мову свою він повів неквапливо і поважливо. — Ну, як вам сказати? Літаки приносили мені всякого люду, білого й чорного, з усіх світів. Був тут, пив нашу цілющу воду кривий на обидві ноги шейх з Оману Абу-син. Гостював японець, син дипломата, а дехто казав — син мотогонщика Кава-досі. А то відпочивали тут польські харцери з Лодзі, страшенно веселі розбишаки: спіймали одного разу — це я сам бачив — так от, спіймали свого товариша і за якусь провину давай товкти його головою з пісок і кричати: "Земське щеня! Земське щеня!.." Тобто, що він — земляне щеня. Так, мабуть, крота у них називають: земське щеня.
— Ти диви!
Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Гаркавку. Ну й комендант, ну й Гаркавка у них! Все він знає, все на світі він бачив, з усіма за ручку здоровкався, навіть з шейхами і з японськими дипломатами!
— Підземне щеня, точно! — вигукнув Санько. — І я так думав, та тільки якось не додумався!
— Хитро в тебе виходить: думав, та не додумався. Це як у мудрого Сірка: вкусив би себе за хвоста, та не дістану.
Хлопці легенько осміхнулися. А Гаркавка дозволив собі присісти до гурту, правда, трохи осторонь, на пеньку.
Ось тепер, коли серце в Гаркавки відтануло, трішечки розм’якло, Майко Голованчик шепнув собі: "Давай — жми! На всі педалі!" Наче не по землі, а по самому повітрі він швидко і непомітно під’їхав, підсунувся до коменданта.
— Давайте так, серйозно, — почав гарячково Майко. — Мені ваш човен треба, ну просто до зарізу. Я про старий кажу, про довбанку. Скільки візьмете за нього?
Гаркавка пускав дим кільцями, не ворухнувся, оком не повів на Майка. Ніби й не чув його. Тільки потім, і то кудись у сторону, глухо мовив:
— А на кий біс Голованчику човен? Рибу лякати і малих перекидать у воду?
— Ви що? Хіба я такий, хіба ви не знаєте мене! Ну, сіно перевезти з того берега, ну, в Сухолітки зганяти по нову камеру для велосипеда та з хлопцями коли покататися… Це не я, це батько вас просив. Без човна, ви ж самі знаєте, як без рук на Десні.
— Воно так, — буркнув Гаркавка, дивлячись замисленим поглядом у небо, а може, в глибини своєї душі.
— То скільки ви хочете? Кажіть.
— Купив я човен за півсотні. Два роки на ньому поплавав. Ну, мабуть, рублів за тридцять віддам.
— Та ви що? За оцю стару, малосильну довбанку — тридцять? Низька, без бортів, та я в неї і п’ятьох гавриків своїх не посаджу. А в нас їх аж одинадцятеро, гляньте! — І Майко красномовним жестом обвів замурзаних патлатеньких голованчиків, які майже всі, циганською купкою, сиділи тут і тулилися до старшого брата.
— Ну, як знаєш, Майко. Я не нав’язуюся.
— Ви діло кажіть: скільки?
Відчувалося, що Майко вміє, любить торгуватися і не поступиться. (Мав добру практику на дикому базарчику коло дубків, де торгували зеленню і куди раненько літом збігалися всі курортники).
— За двадцять віддасте?
— Одчепись, ти як циган!
— Давайте за п'ятнадцять! Вдаримо по руках — і зараз я побіжу і принесу гроші. Буде у нас своя, гуртова джонка. Для всіх, для всіх наших хлопців, разом кататимемося. Своя — на весь гурт!
— Гурію Івановичу! Для нас, гуртова! Віддайте? — заворушилися всі, бо їм така папуаська тубільна воля відкривалася в отому Майковому — "гуртова джонка"!
Гаркавка з деяким оторопінням глянув на босу ватагу: так їм кортіло кататися, стрибати з бортів, штовхатися плавати, та ще на своєму, на законно купленому човні!
— Ну хіба що для гурту… Добре, уступлю вам, тільки ж дивіться…
Не встиг він закінчити й слово, як гримнуло "Ура!", хлопці підскочили й застрибали, наче діти гвінейців довкруг вогню, а хтось вигукував:
— Тамтами! Оркест! Музику!
(Продовження на наступній сторінці)