Де капнули розкаяння сльозини,
Не тільки той вогонь жахливий згас,
А й відросли згорілі вже рослини,
Крізь сльози посміхнулися до нас.
І раптом – що це? Як з мішечка груші,
Два Гриці покотились у траву.
І треба ж так, признатися тут мушу,
Що втрапили в жалючу кропиву!
А мавка на галяві розкладає
Духмяні ягоди і розлива компот.
Які ліси прекрасні в нашім краї,
І скільки в них для нас усіх щедрот!
Їх берегти слід, як зіницю ока,
Бо це ж легені нашої землі!
Домівка мишки, їжачка, сороки,
Ще й павучата в нім живуть малі!
Це зрозуміли добре горе-Гриці.
У ліс тепер ідуть, неначе в храм,
Вслухаючись у пісеньку синиці,
Вклоняючись деревам і вітрам.
І люди, і звірята – щире братство,
Щоб ліс, немов домівку, берегти.
Не кидай папірця тут – святотатство
Смітити в лісі, в храмі чистоти!
Тож бережімо квітку, і травинку,
І лісу безконечну далину.
Ось клен кленочку тихо мовить:
– Синку,
Люби наш ліс, домівку осяйну!
Насаджуймо ліси! Їх поливати
Ми будемо старатися щораз.
А мавка лісова виходить з хати
І дружньо посміхається до нас!
БЕРІЗКА І ПЛАТАН
Берізка в платті із парчі,
Що виткали небесні феї
Для неї, любої, вночі,
Неначе снігова лілея –
Окраса нашого двора,
Струнка, висока, тонкостанна!
Під нею наша дітвора
На гірку витягала сани.
Всім люба, бо ж яка краса!
На гілочки її тоненькі
Ще й іній сиплють небеса,
Плетуть мережива легенькі.
Минають вражені вітри,
Щоб не струсить ниток сріблястих.
Скажу, і не повіриш ти,
Від чого їй прийшлось пропасти!
Почувся вантажівки рик.
Відповідальні роботяги –
До всього кожен, мабуть, звик,
Бо вистачило в них відваги –
Спиляли дерево гінке,
Що п’ятий поверх вже минало.
Стріпнулося гілля тонке,
І так берізоньки не стало.
Її забрали в той же день –
Для шашликів, мов, пригодиться.
А у дворі лишився пень
І сліз струмки на наших лицях!
А нещодавно довелось
Таку побачити картину:
Я, щоб купить собі чогось,
Зайшла в Криму до магазину.
Посеред зали ріс платан –
Гілками уже поза дахом!
Пишався, як татарський хан,
А з двору видавався птахом,
Якому зберегли життя
І не підрізали крилята.
Тож не зазнають каяття
Ані дорослі, ні малята!
ЛОБОДА
Літа метелик у пороші цвіту,
Тріпоче крильцями – колібрі-птах
В поезії Сосюриного літа,
Що маревом над травами в степах.
Пилку із лободи йому достатньо
У цей блакитно-золотистий день,
Такий прозоро-світлий, благодатний
Для радості, польоту і пісень!
Легенький вітер, волошкове небо,
І стільки цвіту у блакитній млі!
Чого ж іще метеликові треба?
Лиш пахло б лободою на землі!
БЕРЕЖІМО ЛІСИ
Немов коріатида, храм лісів
Плечима я натужно підпираю.
За зростом флори кілька ярусів
Несуть до неба ці ліси безкраї.
Тримають сонце в кронах золотих
І ловлять зорі в них, немов у сітку.
Зірвався вітер, але в лісі стих.
Тому дерева – безсловесні свідки,
Що навіть урагани гасять гнів,
Зустрівши лісу грізну оборону,
Де павучок для гілки клена сплів
Сріблясту, наче з інею, корону,
Де мишка має нірку під листком,
Де птахи мостять між гілок гніздечка.
Простує білочка хистким містком
Із віт від мене зовсім недалечко.
Ось зайчик умивається в росі
Та дивиться, чи все навкруг безпечно.
І знають оці мешканці усі,
Що ліс – їхня домівка, безперечно.
Тож, бережімо ліс, цей храм життя,
Оці дуби, берізоньки веселі,
Бо він – то наше спільне майбуття,
Всього живого лагідна оселя!
БАРБАРИС
Довкола осінь, ранньо— й пізньотемна,
Вже погасила скрізь свої вогні.
Пташки повідлітали недаремно –
Такі похмуро-темні нині дні.
Але маленький кущик барбарису
Яріє листям з плетива кайми.
То осінь малювала! Кожну риску
Осипала гарячими слізьми.
Вгорі заплакала й зоря вечірня,
Рожева, як і теплої пори,
Над хмарами, немов високогірна!
І зайнялись вогнями явори.
Душа співає радості осанну!
Не згасне світло у осінній тьмі,
І барбарису вогнище рум’яне,
І полум’яне серце, і самі
Багрянці сходу й заходу гарячі,
Що не підвладні холоду ніяк.
Хоча сльота і мрякою заплаче,
Та все вогнисте – то життя маяк!
Вже пізня осінь погасила ватри.
За барвою одержав перший приз
В декорі темно-сірого театру
Малиново-червоний барбарис!
БОРИ ПІД ОСТРОГОМ
Сосновий бір Острожчини – як море,
Що вже давно плеснуло з берегів
І розлилось смарагдом неозоро
Поміж ясних березових гаїв.
Зимою – між снігів, що мов оправа
Вічнозелених безконечних хвиль.
Це ж Рівненщини і краса, і слава,
І особливий незрівнянний стиль.
Під соснами притрушений травою
Пісок, неначе на морському дні.
Виношу з лісу часто із собою,
Як скарб, ще не написані пісні.
А сосни височіють так, неначе
То щогли велетенських кораблів!
Ліси, ліси! Ви нас усіх пробачте,
Бо ж хтось сокиру принести посмів
Вам на біду та й людям не на щастя:
Всі ж летимо на кораблі "Земля"!
І нам його уберегти удасться,
Як знатимем, що ми одна сім’я:
І дерево, і квітка, і людина,
Амеб родина в крапельці води,
Верба у лузі, в березі калина.
Тож сосну на узліссі посади!
СВІТ РОСЛИН
Ми в древнім краї ліліпутів.
Ось папороть, плаун, хвощі –
Їм велетнями вже не бути,
Хоч поливають їх дощі.
Колись же, на світанку ери
Життя на матінці Землі,
Були дерева-піонери,
Гіганти, а тепер малі
Ростуть собі попід кущами
Та сіють спори, як колись.
Не затоптати їх ногами –
Гаметами вони злились
І виростили спорофіти
Та спороносні колоски.
Тепер рослини ці – як діти,
На рідкість мудрі малюки.
Могутніх предків настанови
Для них – святиня повсякчас.
І хоч вони малі, як гноми,
Та дорогі ж які для нас!
Ці вищі спорові рослини –
Джерела кисню для людини!
ВДЯЧНІСТЬ
Підняла з-під кущика дволисник,
Що край клумби зірваний упав,
І в посудину з водою, в мисник,
Я поставила не для забав.
Може, знайда за якусь-то днину
Відживеться – посаджу тоді
У земельку стебельце-дитину,
Як корінчик пустить у воді.
А на ранок бачу – що за диво! –
Квітконос піднявся з-під листків!
Посміхалося маля щасливе
Квіточкою вдячною без слів.
Я до клумби – і вона квітчаста!
Що ж, таке трапляється не часто.
ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ СЕРЕД ПУСТЕЛЬ КОСМІЧНИХ
Кольорова казка
Кружля метелик біля хризантеми.
Сам білий, а вона як сонця схід!
Отак розпочинаю я поему
Про наш барвистий кольоровий світ.
І Блакить
Живе в небесній сині королева –
Володарка всього блакитного.
До її послуг замок кришталевий
І фарби всіх відтінків синього.
Бо тільки синім володіє пані,
Ясну блакить малює на світанні.
А вдень світлішає небесна баня –
Вже не така, яка була зарані.
Художниці ж турбот іще доволі:
Налити синню волошки у полі,
Пофарбувати цвіт дзвіночків синім,
Покрапати на незабудки милі.
А квіти, які звуться "синє небо"?
Для них ледь-ледь темнішу барву треба.
Нехай плетуться, прагнуть високості –
До королеви завітають в гості.
Палац небесний спуститься низенько,
І королева – синьоцвіту ненька –
Вже пестить квіти ніжною рукою –
Здається ж, вітрові нема спокою!
Ось і в Марійки сині оченята,
І в Петрика – як волошкове свято.
Мов крапельки небесної блакиті,
Всіх веселять у кольоровім світі!
А в королеви вистача роботи –
Пофарбувати волошковим води,
Щоб струмували у відтінках сині
На радість квітам, звірам і людині!
ІІ Рожеве
Де сонечко вкладається поспати,
Червона барва – йому рідна мати.
Щоранку сонце світиться рожево –
Цілує його ненька-королева.
І розсипає світлі променятка,
І рум’яніють щічки у дитятка,
Що спить іще і бачить милі сни –
Рожево-ніжні у малят вони.
ІІІ Смарагдове
Весна дарує щедро зелень світу
І залишає все це потім літу:
Смарагдами виблискує трава,
І для дерев ця барва не нова.
Тож зелень розливається, як море,
Виблискує на сонці неозоро!
У кожному зеленому листочку,
У хлорофілом звитому віночку
Для атмосфери кисню є доволі –
В садах, лісах і у широкім полі!
Отож, без зелені немає цвіту.
Хвала ж смарагдовим весні і літу!
IV Золотаве
Настане осінь, і смарагд отави
Вбирає в себе барви золотаві.
(Продовження на наступній сторінці)