– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!
– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!
– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.
Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.
Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.
Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколисувати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.
– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.
– Час до дитсадка!
Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:
Татко звично жартує, називаючи мене лисичкою.
А насправді – дівчинка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.
КОЛИ МРIЇ ЗДIЙСНЮЮТЬСЯ
Кажуть, що колись давно газети були птахами. Розносили новини по всіх усюдах. А як гарно співали!
Та згодом новин стало так багато, що пернаті вже не могли впоратися з ними. І на зміну їм прийшли паперові птахи – газети. Пташині ж новини й понині розносить, як помітили спостережливі жартівники, сорока на хвості.
А коли наша Україна, в якій це все й діялося, здобула незалежність, тобто стала незалежною державою, новин з’явилося стільки, що газет ставало все більше й більше!
Тож, вечорами, після роботи, дорослі бралися до газет, а діти заздрісно поглядали на батьків, прислухаючись до оповідок, які нашіптував під вікном казковий вечір, закутавшись у чарівний зоряний плащ.
– От нам би дитячу газету, – замріяно мовив Петрусь-школярик до своєї сестрички Настусі–дошколярочки, – та щоб у ній були цікаві казки!
Я читав би їх тобі.
– Хочу казкову газету! – заплескала в долоньки дівчинка.
Минав час. Дошколярики та й школярчата частенько вередували перед сном без вечірньої казки. Газети співчували дітям, але ніяк не могли цьому зарадити.
І ось одного разу вночі, коли вже всі спали, стурбовані паперові птахи – українські газети злетілися на таємну раду. Що тут зчинилося! Усі хотіли висловитися і так шурхотіли сторінками – хоч вуха затикай! Тільки й чулося:
– Бідні діти! Чудові казки… Що ж робити?
– Я знаю! – виділився з гамору тоненький голосок невеличкої нової газетки, у якій описувалися фантастичні події.
Усі притихли й недовірливо поглянули на неї:
– Чула я, продовжувала газета, – що є казкова країна, де живуть усі казки світу. Править нею вічно юна красуня-королева, яка славиться своєю добротою. Вона допоможе дітям.
– Але ж, – зашелестіли схвильовано крилаті, – чи можна потрапити в казкову країну?
– Вона міститься в позачасовому просторі, який обминають потоки часу, тобто казкова країна належить вічності.
Усі задумалися: вічність – це те, що було, є і завжди буде! Але ж як сягнути її? Учасники таємної ради з надією обернулися до оповідачки.
Але любителька фантастики згорнула свої крильця–сторіночки й замовкла – вона не знала дороги в казкові краї.
Знову знявся лемент:
– Що робити? Як бути?
Тут почувся радісний голос газети, в якій друкувалися різні винаходи:
– Здається, збулася моя мрія, і я, нарешті, зробила власний винахід! Нам потрібна машина часу, а зробити її можемо з матеріалів, вміщених на наших сторінках. Тільки слід відбирати те, що стосується минулого чи май-бутнього. Так ми, газети, зможемо мандрувати в часі!
Який тут зчинився шум, шелест, шурхіт сторінок! І як тільки роботу було зроблено, ніби хтось раптово увімкнув яскраву електричну лампу. Сяяв літній день, виблискували сонячними зайчиками краплинки роси на квітках. Довкола мирно спілкувалися між собою герої різних казок, казок з усього світу!
Ось Вовк розповідає Червоній Шапочці смішинку, і казкова дівчинка весело сміється. Усі дружать між собою, зігріті любов’ю Великої Королеви Казок. З високого трону вона вже помітила мандрівників і лагідно запитала:
– Чим я можу допомогти вам, шановні газети?
А коли дізналася, в чому річ, пообіцяла:
– Буде казкова газета для юних читачиків! Обов’язково буде!
Зраділи мандрівники і тільки встигли подякувати та попрощатися, як яскраве світло згасло, ніби хтось його вимкнув. Газети були знову дома. Займався світанок. Починалося свято дев’ятої річниці незалежності України. Його відзначали всі – і дорослі, й малеча.
У дітей же було ще одне свято – день народження довгоочікуваної газети "Казковий вечір"!
– Вона схожа на чарівну пташку-чарівницю з яскравими паперовими крильцями-сторінками, на яких стільки чудових казок! – з любов’ю погладила свою газету Настуся і нетерпляче смикнула братика за рукав: – Читай же швидше!
– Почекай хвилинку, мене захопив цей цікавий кросворд, – радів хлопчик.
З того часу щороку в День незалежності відзначаємо ще й іменини "Казкового вечора". Це чарівний день, коли казки збуваються.
ЧАРIВНА МIЦЬ
В одній чарівній країні казки жили, як зайченята, під кущиками. Добре там, затишно, а забажається прогулятися, то мандрують у гаї та поля чи в дитсадки, школи, домівки... На те вони й цікаві оповіді, щоб до читачів горнутися та вільно світом подорожувати.
Якось хлопчик, на ймення Марко, пас корівку Марушку в лузі край лану стиглої пшениці. Туди позліталося чимало казочок – бавиться з непосидами малий. Раптом насунула чорна, як нічка, хмара й затулила сонце. Роззирнувся пастушок:
– Біда! Град або злива понівечить стиглу пшеницю й пооббиває золоте зерно.
На щастя, за мить з’явився рятівник казковий Вітер:
– Сідай, Марку, на крила – полетимо відганяти хмару.
– Чи до снаги це нам? – тамувало острах хлоп’я.
– Разом здолаємо потвору! Тільки нашіптуй чарівні історії, аби сила зростала – я ж із казки! Тож, уперед!
Хлопчик погладив корівку:
– Марушко, не бійся й чекай на мене!
Малий умостився на спину казковому гостеві, вхопився за кучеряву гриву, і сміливці полинули аж до неба. Пастушок про домовленість не забуває – чарівні історії розповідає, одну цікавішу від іншої. Могут-ньою силою наливаються Вітрові крила.
Але тут відчайдух озирнувся навсібіч: хмарі кінця-краю не видно! І страховисько поряд – блискавками виграє та громами забавляється!
Від остраху занімів казкар – і почали вони з Вітром падати. Ось уже чути, як під ними поле шелестить колосом.
– Допоможи, Марку! – у відчаї заблагав крилатий.
Неначе прокинувся хлопчик, схилився до знесиленого казкового товариша і таку історію розповів, що той миттєво налився небаченою міццю та й зринув у піднебесся. Вітер дмухнув на потвору, змахнув крилами – і хмара неохоче позадкувала, невдоволено гуркочучи громами та метаючи з-під набурмосеного чола блискавками.
– Му-у-у-у! – долинуло з осяяного сонечком лугу.
– Ти справжній козак, Марку! – привітали пастушка казки, а пшеничка вдячно вклонилася сміливцям.
Вітер усміхнувся хлопчику та його вірним товаришам:
– Нехай щастить! А мені вже час повертатися додому!
– Це куди, друже?
– У Карпати. На Говерлі моя домівка, Марку. Ще поба-чи-мось!
НОВОРIЧНА ПАЛЬМА
У будиночку було тепло й затишно. Поруч потріскували дрова в каміні, й тіні від вогника витанцьовували на чистенькій підлозі. У кутку красувалася пишно вбрана ялинка, а поруч на канапі сиділа білява дівчинка з кішечкою на руках. Марго – так величала любу внучку бабуся – зробила невеличку паузу в оповіді своєї нової казки й зазирнула у вікно, де починала передноворічний танок хуртовина. Дівчинка завжди розповідала магічні історії пухнастій улюблениці Риті.
Річ у тім, що вони приходили уві сні, і щоб брати участь у нових захопливих пригодах, потрібно переповідати комусь попередні. Ось тільки цей "хтось" повинен уміти зберігати таємниці. Саме такою й була Рита.
Кішечка уважно слухала, мружачи сяючі зелені очі, й тихенько муркотіла:
– Яка хор-р-р-роша істор-р-р-рія... Хор-р-роша...
– Трава там смарагдова, як твої очі, Рито, – всміхаючись пухнастій, продовжувала Марґо. – А море – наче величезна волошка!
Цієї миті за вікном заспівала хурделиця, вибілюючи все навколо до Нового року.
– Бачиш, Рито, завірюха – справжня Попелюшка: прибираючи, танцює і співає, – замилувалася дівчинка й, підхопивши кішечку, закружляла кімнатою.
– Ля-ля-ля...
– Мур-мур-мур...
Раптом казкарка замружилася, наче від сліпучого сяйва: вона знову опинилась у яскравому сні... Аж ген веселка розкинулася над дивовижними заростями.
– Марґо, де ми? – почула дівчинка, здивовано зиркнула на свою пухнасту супутницю і поцікавилася:
– Рито, ти вмієш розмовляти?! Оце сюрприз!
– Виявляється, що так... Може, ми у твоєму сні? – замуркотіла кішечка.
(Продовження на наступній сторінці)