Хлопцеві вся душа болить від згадки про самітню маму, що шукає його. Вночі він прокидається. Якась темна тривога надходить: ніби передчуття пожежі. Після того вдень, як півсонний, він дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора сказав дядькові Никифорові:
— Я до мами поїду. Може, вмирає.
— Не хотів би тебе пускати, бо часто так бува — всі в хаті пропадають. Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирішив, їдь! Коли схочеш, тоді й вертайся сюди. Візьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вірно, бо я розпитував.
Дав гроші і торбинку з харчами. Провів до станції, прощаючи; подивився вслід, прошепотів собі:
— Таке бідне хлопча!
І повагом, схиливши чоло, вернувся в табір.
27
Зароблені і подаровані гроші беріг хлопець для мами: на комерційний хліб. Їхав "зайцем", ховаючись від залізничних доглядачів, що ловили з суворою ретельністю. Тому забарився; торбинка спорожніла: тільки ложка, ніж, кухоль, сіль та півхлібини обважнюють її. Крім старого часопису як паперу на розпал, також сірники — про всякий випадок.
На старому вокзалі, де потяг став надовго, Андрій виліз із-під вагонного черева: роздивитися навкруги. Від темного кооперативного кіоска, що за кількома сусідніми домиками, на порожнині, люди щось несуть, тримаючи в папірцях. Черга всього на два десятки.
Стрічний дідок з кругласто підстриженою борідкою, ніби крейдяною, ставши коло вокзальної стіни, розгорнув папірець і почав їсти якийсь кусник; їв, їв, а тоді враз спинився — не може далі!.. Раптом зблід і вхопився за підгруддя, аж захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з'їв. Поглянув він на Андрія і, крізь сльози від спазм, промовив:
— Не купуй, хлопче! Це — людятина, дешева і солодкава; по державній ціні, а м'ясо, як смерть. Згрішив я навіки. Вернись, не підходь туди!
Андрій почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло кіоску: чорно там, ніби в пеклі. Скоро черга розпалася і хтось голосно промовив — для всіх:
— Розібрано!
Нишпорив скрізь на станції Андрій; нічого споживного, крім перестояної води. А недалеко — розложисті схили і рівнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок, схожі на околиці села, де з батьком полювали ховрахів. Хіба спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.
Поряд сміттярки валялася бляшаниця, як збан, стара і дірява. Хлопець позабивав просвітлини чопиками з гілочок і ганчір'я; заліпив смолою, набираючи від шпал, складених на відгоні. Дроту багато навкруги, іржавого і поскручуваного, — з нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кілочками, ломакою.
Ховрашиних нірок на полі багато: обсипаних і зарослих. Коли натрапив на свіжий вхід, то, готуючись до наступу, позавалював сусідні печерки, щоб нікуди було вижитому ховрахові вбігти. Заливав нору — звірика ж немає... "Він — як качка, чи що?" — досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли відпочивав, щось метнулося і вскочило в одну з незабитих нірок, геть далі. Зразу ж мисливець загородив її двома кілочками, а всі входи навкруги позасипав.
Знов виливає відра води, одно по одному, від ховраха ж — ні знаку! Хлопець думає: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною і її закрючкою, підтягає звірика нагору. Той піддається: вилазить; от-от — вискочить і побіжить. Тоді вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землі, стрибнути готовий.
Влучено звірика, коли вибігав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов підплигнув і побіг шукати вільного сховища. Мисливець — за ним. Б'є і ніяк не поцілить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним і зробленим наосліп, попав звірика по спині — хряснуло в ній... і тоді ховрак поволі поліз, припадаючи до ґрунту. Самому мисливцеві судома настала в нервах від прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, він добив тваринку, що декілька разів сіпнулася, конаючи, і околіла.
Захеканий стояв хлопець і вражений болісно, і збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в діючу силу, він був би на місці вбитий, мов блискавкою. Він притих і порається коло здобичі: дикий голод, розбуджений від клопітливого дня, приспішує рухи і ніби закриває очі млистою смугою, крізь яку вже не видно нічого страшного і огидного. Розрізано ховрахові живіт і викинуто тельбухи; голову теж — геть! Зідрано шкіру і, разом з відпадами, впущено в нору і засипано.
На вибалках руділи сухі бур'янці — ними хлопець розвів огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротині, в димку принадливому, з теплою пригірклістю.
Поклавши смаженину на часописний папір, здобутий з торбинки, відрізає кусень і жує швидко, навіть хрумкає, ніби то — огірок. От, вже думає: "Досить!" — спиняє свою хижість, і знов жує.
Але відчуває дивну ніяковість; підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть. Непорушна. Ніби стовпик. Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдувався в думці, мовляв, тепер "кожен — собі". Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла — не зрушилася з місця. І не гукає; не просить. Лише дивиться, як снохода.
Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці:
— Тітко, візьміть!
Вона трохи ворухнулась і знов застигла.
"...Боїться мене, бо маю ніж, — вирішив хлопець, — така перелякана". Поклав ховрашатину коло багаття і попростував до станції; коли ж оглянувся знов — жінка сиділа, схилившись коло голубуватого слабіючого диму, і їла.
З допомогою креслення, що склав після всіх розпитів дядько Никифор, легко було знайти свою станцію. Околиці ж видалися чужими. Бур'яни вподовж дороги — як нетрі; і її саму вкривають, височіючи над коліями. Обстали село і двори затопили. Стежок немає до хат, що, стемнівши, хиляться в зарості. Скрізь пустка!
Андрій узяв ключ під стріхою і відімкнув двері — холодною вогкістю потягнуло в обличчя. Оглянувся по хаті; прочитав лист від мами: "Андрійку, як прийдеш і мене не буде, не тікай нікуди, а жди..." Так жаль маму! — ніякими словами не міг би висловити.
Знайшов корж, надломаний і торкнутий плямками цвілі по нерівній поверхні. Шматок з'їв, а решту, разом з половиною хлібини, в торбинці поклав під мамину подушку. Він тільки і мріяв принести зароблений хліб. Карбованці сховав до підпіччя, серед ганчірок: в селі вони були простими папірцями голодного. Пішов по садибі. Могалки почали заростати після недавнього полоття.
В сарайчику все припало пилом, де не затекло від дощу. Вулиця — як річечка бур'яну: пливла, стрічаючися з подібними їй, поки дохлюпнула до площі, недалеко від якої, під рештками тину, сиділа жінка з дитиною на руках. Зривала зелену кропиву і їла: пожувавши, давала дитині.
Рідко сновигали люди, схожі на нецьогосвітні тіні. Підходили до сільради подивитися, а там приклеєно газету, звідки літерами чорніє: "...стало веселіше", і з фотографії надимається товстовусий вид посередині; зиркають по боках дрібніші панки з орденами.
Також — оголошення, що під страхом найвищої кари треба хоронити померлих.
Хлопець, прочитавши, сів біля стіни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей виступив обтеклий височинець і ладнається курити. А два старші вимандрували крізь бур'яни — читати наказ: обмірковують його.
— Звісно, покійників треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тоді пропали послідні.
— Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Ніхто руки з лопатою не зведе. Гірко сказати, скільки лягло.
— Скільки набереться?
— Ну, та скільки: кажуть, із наших тисячі семисот по цілому селу, вже є вісімсот тридцять, про яких знають, що готові на місці — по списку. Половина живих розбрелась. На стороні попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого під руки води, і мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась. Хлопче, ти чий?
— Катранників...
— Чого ждеш?
— Дома нікого нема — я один. Там страшно.
— Біда тобі, хлопче! Держись, може, виживеш. Ми всі, як кажуть, поганяєм до ями.
Озвався тоді одутлий, тяжко хмурячись і прихриплюючи:
— Таке й скажете! В нас тимчасові труднощі будівництва, а вам все — як ніч, все — до ями.
Один старший мружився, слухаючи, і відповів з посиленою байдужністю:
— Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти!
Задишкуватий, що напоготові тримав цигарку, обурено скинувся всім виглядом, але не сказав нічого. Помовчав; потім махнув рукою, з виразом крайньої досади, і пішов.
— Чого ви йому про курча? — цікавиться співбесідник.
(Продовження на наступній сторінці)