Дарія Олександрівна всилу на ногах стоїть; от-от голова їй закрутиться і світ, стемнівши, пропаде з очей: "Мабуть, смерть моя близько, — хоч би не на вулиці!" Пішла вона з сином від тієї черги, не знаючи що далі робити.
— Може, поїдем додому? — питає Андрія. — В черзі не буде щастя для нас.
Андрій зрадів: скоріш додому!.. Там десь можна ховрахів ловити, а тут і самої землі не видно — тільки асфальт і камінь.
На вокзалі люди юрмляться, ніби в мурашнику. Обстали будинок довкруги і полягали на бруковиках — по всій площі і в скверику з кволими деревами і розламаною загородкою. Скрізь повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який ворушиться при сонці.
Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а він спізнюється надовго. Сидить мати з сином під стіною і, зовсім знесилена, знов куняє.
Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко доступитися. Відпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до дверей, бо для кожного вони були входом до порятунку, нехай і тимчасового, від смерті на мокрому камінні — серед тисяч, які конали.
Натовп навкруг засотує, відтягаючи від дверей і треба відриватися від нього рукавами і торбою; так само роблять сусіди в загальному вирі. Лізуть через плечі і кричать. Потяг рідко приходить! Кожен, хто смертно змучився, днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить двері, то зостанеться на площі труп для мертвецької тягарівки, і божеволів, продираючися крізь юрму. Від того в двері вривався вир з гамором, стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: він затягнув Дарію Олександрівну і сина, покружив і здавив так, що ребра тріщали, а з одежі, яка поролась, відскакували ґудзики. Раптом чує мати, що вона з сином розділена, і їх відносить на протилежні сторони, — шарпнулася вона, закричала з відчаю до Андрійка, але її голос потонув серед несвітського лементу. Ще дужче їх віддалено в різних течіях товпища. Пручалася вона, як спіймана рибина, але її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг, здавлюючи до втрати віддиху і відкидаючи далі від дверей. Ось потяг рушив, і вона зосталася! Почала тікати геть з гущини, бо, коли син десь тут, він її шукає — треба до нього поспішити. Вже пробиратися легше крізь натовп, який після відходу потяга знесилів, мов розмагнічений; рідів і розточувався.
Побігла вона між людьми, кличучи: "Андрійку! Де ти? Я тут, Андрійку!" Обдивляється скрізь, але немає сина ніде; певно, його внесло з старшими в двері і він поїхав. Застигла на місці з страху, при одній думці, що він же дороги не знає і тепер вони з ним надовго розлучені, можливо, назавжди! Була в невиразимому розпачі. Тоді майнула думка: "Він спитається в людей, як їхати, і йому скажуть". Втішає себе мати і вже тільки одне поривання в її душі — скоріше додому!.. Спекти корж і нагодувати сина, бо в хаті ж нема нічого їсти.
Ніколи не ждала потягів так нетерпеливо, як тепер! Здавалося їй: кожна секунда нарочито затримується і збирає в собі велику вагу, поки стане завбільшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим часом наступна ледве починає рости. Мабуть, і сама вічність, наче скресла річка в крижинах-скелях, з мертвою повільністю повзла мимо вокзального будинку.
Прибув потяг; Дарія Олександрівна з раптовою і таємничою видючістю горя і безвинною хитрістю материнської турботи супроти всіх промкнулася на перон, коли тільки починали впускати. Поспішила до вагонних дверей і таки вбігла всередину; сіла при вікні: щоб бачити людей на стрічних станціях, чи там немає Андрія.
Тільки тепер відчула, як смертельно змучена — до гіркоти незносимої і тихого плачу. В очах їй темніє. Скоро заснула, але скоро і прокинулась від постійного і горючого неспокою.
25
Близько додому: переходять степові приміти перед очима. Сили зосталося — тільки прибути до порога, спекти корж для найменшої дитини, так прикро загубленої, і впасти в останній недужості.
Коли потяг пробігав крізь тунель, під мостом горішньої дороги, селянка побачила свій відбиток в чорноті шибки: подобизна черепа і годі! — черепа, запнутого в хустку, на шиї тонкій, як висохла гілка берези...
" Вже чую, — думає собі, — не виживу!.. Аби скоріше до хати".
Дрімає знов; і слухає крізь півсоння, то збуджуючись, то туманіючи, про що розмовляють сусіди: стиха, але виразно. Вже їм нема чого боятися, все кажуть на відчай душі, бо однаково перед ними тільки болючий край життя.
Нижчий голос — в тітки, засмаглої, мов сушена слива: хрипкий і з задишкою. Друга сусідка, молодша, з рідким волоссям, що нависло на очі, і дивно бліднюща, як сніг, має голос чистий, хоч слабий, і вривчасто говорить.
— Це через нечисте наведення викорінюють людей, — сказала старша.
— Отак і є! Пропали ми...
— І дивіться ж, нарочито напаковують північ бідолашними: це з листів, що назад приходять, показаної Аби мучити! Пишуть люди, як послідніми жилами вклали залізницю; трудивсь тяжко сердешний народ — третина перемерла, а остача трохи обживається, провівши лінію. Зачепилась трохи за землю: дихає. Хоч би дали очуняти, на небо глянути. Ні, знов гонять — далі. Так і з заводом: построять, помираючи, і декотрі ждуть просвітку. А їм спокою ніякого. Всіх зганяють з місця, щоб до людської тями не прийшли. Від залізниці турять на завод, а з завода на залізницю, а тоді знов назад, коли того не треба. Женуть і мучать, мучать і женуть. Взяли звичку: заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше. Все так підстроєно — тільки мучити і зганяти з світу. Головарі для цього ж поставлені чортівською рукою; вишукані на підбір!
Жінки мовчали, коли потяг пробігав проз черговий роз'їзд.
Старша зітхнула і згадує:
— От і наші сусіди, — сім'ю їхню розділено; сина взяли в армію і служив, поки прийшло повідомлення, що батько арештований. Бо, випивши, сказав дещо не таке при гурті; до слова необережного придрались і згадали — в нього був наймит колись. А то тільки родич його: жив одно літо і помагав. Так проголосили куркулем і вислали на лісорозробки.
Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть дурноробами. І послано десь залізницею ї вшивати на диких місцях. Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи від усіх. А через рік від чоловіка вже — ні слова. Тоді взялась клопотатися, щоб дали до нього пропуск. Чоловік її так занепав, що ледве рухався. Робота страшна — надсильна; люди падають мертві, а нових все гонять і кричать: роби швидше! Роби більше! Вони вже зачали мішатися розумом,— ходили мовчки і губили пам'ять про себе. Одного і разу той чоловік пішов до річки, де сплавляли зрубане дерево, і там повісився; його зняли, та вже було пізно. Якраз тоді приїхала до нього жінка, здобувши пропуск, — приїхала, а назустріч несуть їй мертвого.
"От добре! — кажуть їй ті, що несли. — Є кому поплакать над бідним чоловіком. А над нами ніхто не пожуриться, як пропадем".
— Горе всім. І вислані мучаться, і дома не краще,— Промовила молодша.
— Бо це перед пожежею світу.
— Авжеж гак! — згодилась молодша.— Мучать, як чорти. От і в нас: комісія з Москви насіла. Всіх тягнуть на допит. Одну вхопили і душу вимотують: скажи, де хліб! Зв'язали її руки за спину, посеред сарая підвісили за коси: вузлом коси скрутили і скріпили з вірьовкою, тоді підтягнули через перекладину. Довго висіла жінка, з болю аж отерпла. На босі ноги їй зачали хлюпати морозну воду. Шкіра схолодніла, і вода задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов, раз у раз, від того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях. Вода, стікаючи, так і позоставляла внизу шпичаки крижані, схожі на бурульки під стріхами.
"Де хліб сховано?" — все кричав їй в обличчя мучитель.
Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ятає, що під нивкою в ямі сховано мішечок зерна — дітей нагодувати; помруть, коли віддати його. І через те мовчить. А вже ось їй стало так недобре! Вона чує: смерть приходить до неї; що тоді з дітьми станеться?.. Пропадуть без неї. Тепер їй — аби жити, врятує дітей і без того схованого зерна.
"Пустіть! — вже не казала, а харчала жінка. — Я скажу".
"Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! — посміхаючись, проговорив допитувач. — Одв'яжіть! Кажи тепер, а то знов підвішу!" — накидається він з погрозою.
"На нашій нивці, що над яругою коло горбка, третього від межі: під озиминою", — шепотіла жінка ледве жива. "Роззуй її!" — командує допитувач своєму помічникові; і той ломакою розбиває крижані чоботи, тяжко, до крові, ранячи ноги своїй жертві. А вона болісно зітхнула і затихла навіки.
— Не жаліють же нікого, — зауважила старша.
— Нікого! Розсобачилися...
— Ні малих, ні великих не жаліють, — продовжує старша. — До нас насунули якісь двадцятитисячні, чи що, з тієї ж Москви, розгніздилися в не своїх хатах і давай викидати хліборобів на вулицю. Викидають з дворів кожного, і дорослого, дитину, прямо в грязь і на холод, бо вже настала осінь. Ідуть в один двір. Там самі діти в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли. Кричить партієць на них: "Забирайтесь геть із хати!"
Діти не рушаться — тільки глядять запалими очима на чужих людей.
Лаються тисячники і, покликавши сусіда, наказують йому: "Викидай дітей!"
"Не можу. Що хочете робіть зо мною, я згоден загинути, а дітей викидати не можу".
(Продовження на наступній сторінці)