Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.
— Якраз і треба було полити,— сказав Максим,— зелень візьметься.
— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.
Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.
Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.
Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.
— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась.— Роботу знайдем,— пояснив він.— Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: "Максиме, ти?" — питає він і дивиться не своїм поглядом.
"Мабуть, вам прикрість або голова болить",— кажу йому. А він:
"Не болить, уже завертається".
"Чого ж?"
Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.
"Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів".
Як приглушений, стоїть; протягає гірко:
"Та-а-ак..."
Жаль стало його, я і раджу:
"Відхиліться думками від клопоту!"
"Куди? — питає він.— Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки".
Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довiрили,— ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?
— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.
Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.
Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.
— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. I сам би пішов, так прив'язь.
Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:
"Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись".
"Ні! Порадію..."
Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:
"Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?"
"Злі духи; без личин, як їх малюють".
"Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?"
"Без казанів і кухні".
"Гляди, що так! — сказав він.— А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж,— силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова".
"Там і без казанів, огонь завжди,— кажу йому.— Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься".
"Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує".
"Не знаю,— признався я,— там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок,— нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу".
"Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець.— І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть,— мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!"
Вартимець пішов; а я не знаю, що думати,— чудний він...
— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна,— в нього серце прокинулось: при біді.
— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.
— І я чую,— зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.
— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.
— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.
Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.
9
Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.
Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!" Намірявся сказати, а змовчав: "Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає".
Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.
Бригадник гукнув під вікно:
— Виходь, опис буряків буде!..
Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.
Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.
Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:
. — Їсти!..
— Цить, люба дитино,— терпи!
Мирон Данилович вирішив: "Навідаюся в магазин"; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.
"...Бідне моє,— тужить він,— ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас".
Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.
Черга! — привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:
— Що?..
— Аж дивно,— відказує дідок,— дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.
— Чого ж беруть?
— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.
Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю... нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.
Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.
Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.
Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.
От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний...
"Темнувата, як на рижієву"! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.
(Продовження на наступній сторінці)