Відкриваймо їх! Вдихаймо цей грозовий озон свободи: він очистить нашу кров від залишків рабства — перепалить їх. Щоб ми були готові і не проспали час визволення. Щоб вороги знов не обікрали вітчизну з її права на свободу, приспавши і потім збудивши в пожежі, яку розведуть на погибель.
СВОБОДА ОСОБИ В "КОБЗАРЬ
Число "снотворців" та "будителів" в огні велике; хочуть переконати, що Шевченко, бачте, не хотів ні національного визволення України з імперії, ні особистої свободи кожного громадянина для свого часу.
Дивоглядно? — еге ж!
Дотулили новий міт, клепаний з бронзи і червоно
барвований, в склад личини, якою закрито постать поета.
Л. Новиченко в статті "Шевченко і вони" ("Літе-ретурна газета", 17 березня 1961 року) повів доказ від американської печі:
"... конгресмени і журналісти, втягнуті в "буму" з Шевченком, в один голос твердять, що він був "європейським борцем за свободу в сучасному розумінні", ,,співцем свободи в європейському стилі", що його поезія "співзвучна ідеям сучасного Заходу" (ми знаємо, що під цими ідеями маються на увазі антикомуністичні "ідеї" сучасної буржуазної реакції)".
"... звично спекулюючи абстрактним поняттям "свободи", реакційні американські пропагандисти намагаються приписати Шевченкові таке розуміння цього поняття, яке є безмежно чужим і просто ворожим реальному ідейному змістові творчости поета-революціонера".
Л. Новиченко твердить, що американці "незграбно" намагаються "підкинути" Шевченкові "ідею особистої свободи людини", як найвищий (мотив, коли він сам прагнув найбільш до революційного визволення "народної маси від соціяльного гніту, від ярма кріпосників і самодержавства". Далі теоретик з "Літературної газети" проголошує: Шевченко тільки "зазираючи в омріяне майбутнє", бачив "вільний розвиток особистосте" і "твердо знав: шлях до цього лежав через ..сокиру".
Скільки в статті мовних кругоскоків, щоб відвести очі читача від простої, як хліб, правди про особисту свободу людини, про право особи на свободу — в сучасності, тепер! Навіть стежку до правди приметено швидкими деркачами лайки: і в клямрах і поза ними, і в лапках і без них.
Розберемося докладно, почавши з питання про свободу в "європейському стилі". Відразу видно: заходи автора становлять собою прикметні вжитки червоного напасництва — знеславити навіть поняття про особисту свободу. Почав чоловік з американської резолюції і брошури про свободу в "європейському стилі", і зразу звів мову на оцінку згаданих "ідей сучасного Заходу", оглянувши з пташиного лету і оцінивши всі, як ніби то "антикомуністичні ідеї сучасної буржуазної реакції".
Але в згаданій резолюції та брошурі "маються на увазі" ідеї особистої свободи, які живуть на Заході, — і немає поділу, з погляду "реакційності!" чи "прогресивносте", чи "невтральности". Бо вони "маються на увазі" властивими для Заходу, і тією мірою, якою виражають дух його свободи, входять в розгляд і зіставлення з творчістю нашого Кобзаря.
Критик з "Літературної газети", замісто всіх тих ідей, підставив самі тільки "ідеї буржуазної реакції".
Відчуваючи, що негаразд, він зразу промовив за клямрою: "ми знаємо..."
Бо озброївся магічним шкельцем, що вставляв собі в око герой повісти Гофмана, і всі таємні думки резолюції стали відкриті, навіть ті, які невідомі її авторам.
Замісто вчиненої підміни, теоретик міг би вжити один аргумент: мовляв, на Заході тепер домінують ідеї "буржуазної реакції", і хоч в резолюції та брошурі згадано взагалі ідеї особистої свободи, але насправді відгукнуться реакційні ідеї, які панують.
Він сам під клямрою запевнив, ніби то — ідеї "антикомуністичні".
Пригляньмося! Ідеї англійського математика і філософа Бертрана Рассела, який виступає на велелюдних вічах співзвучно з "прогресистами", милими для Кремля, поширюються в такому численному накладі всіх книг, чудово друкованих і шанобливо рецензійованих, що кожен "реакціонер" міг би позаздрити. Кажучи правду, той "проґресизм" філософа, з рекламованою антихристиянськістю, належить до перестарілої моди від XIX століття. А знавцеві з "Літературної газети" досить близький, хоч суперечить його твердженню — якраз своєю повсюдною присутністю і популярністю своїх ідей, вільно розповсюджуваних і почасти домінуючих на поверхні мінливого духовного життя в країнах Заходу.
Для ідей "реакційної буржуазії" Б. Рассел, як мислитель, — фігура протиставна. Це чудова нагода: вільно друкувати його "прогресивні" книги: ("Історія західної філософії", "Мій філософський розвиток" та інші) в Україні і всьому СРСР — так вільно, як на Заході.
А що за дивовижа! Його твори в СРСР заборонені. От тобі й на... виходить т. з. "загадкова картина" з запитанням: де реакція?
Можна б друкувати пречудові, незрівняні щодо глибини думки, справді прогресивні есеї Олдоса Гакслі, які недавно вийшли збіркою; він — один з найкращих письменників сучасносте. Капітальна праця Едмунда Вільсона: "Літературна хроніка: 1920-1950", допомогла б радянським читачам зорієнтуватися серед літературного життя Заходу; і вони з великим інтересом прочитали б етюд цього автора: "В честь Пушкіна". Книги найвизначнішого з новочасних знавців ренесансного мистецтва (він надавно помер), Бернарда Беренсона, зокрема його "Естетика та історія", відкрили б для читачів в СРСР дорогоцінну скарбницю прогресивних ідей в ділянці філософії та історії мистецтва. Фундаментальний (XII великих томів) твір Арнольда Тойнбі: "Вивчення історії", що в колосалітеті фактичного матеріялу, бджолиною працею зібраного з усіх цивілізацій на землі, розкриває, в справжнім сенсі слова, прогресивну концепцію для коленої з них, — був би багатством для читача в СРСР.
Знані в цілому світі "Есеї про науку", "батька атомової доби", великого діяча прогресу, А. Айнштайна, заборонені в СРСР, як і щойно названі твори. Як і книги Д. Джінса, найбільшого з модерних астрофізиків. Також — твори А. Швайцера, найвизначнішого з гуманістів XX століття; його "Філософія цивілізації" — один з осередніх творів на Заході: становить вираз світогляду справжнього подвижника, що працею всього життя вкріпив ідею нових відносин між народами світу, цілковито протилежних до КОЛОНІАЛЬНОЇ доби. Покинув в Европі найвищі можливості для вченого світової слави, знавця творчости Ґете, Баха, Бетговена, і переселився в джунглі Африки: там як лікар посвятив довгі роки життя для страждущих братів з іншим кольором шкіри.
Заборонено в СРСР!
Хіба — тому, що, скажім, Айнштайн був віруючою людиною, як і Джінс?
Ні! Бо книга прогресиста Б. Раоссела, "Чому я не є християнин", теж заборонена.
Така ж доля — для творчости всіх визначних мислителів Заходу: Кіркеґора, Ясперса, Кроче, Юнга та інших. Вже не кажучи про філософів, що зробили спробу звільнити діялектику від зв'язаности в матеріялізмі Маркса і відновити високу духовну могутність, яку вона мала в її творця: Ге-ґеля. Таких заочно і різко критикують (Спавента, Мек-Таґґарт), але їх праць не пускають до читачів. Ще грізніше ставлення до діялектиків релігійного напрямку (Кронер, Гамелен, Сесма, Бозанкетт).
Прикладів сотні і тисячі, з усіх ділянок людського знання і духовної творчости.
Найкращі здобутки світової прогресивної дужки, що вільно поширюються на Заході, — якраз в СРСР заборонені (без офіційного проголошення).
Одночасно на демократичному Заході всі новинки друкуються вільно, навіть твори комуністів з найгострішими нападами на весь стрій життя і культуру країн. Вільно оббігає червона преса — скрізь продають її в кіосках, поруч з іншою: всіх політичних кольорів і відтінків.
Свобода думки людської особистости і взагалі особиста свобода на Заході, це — конкретна і дійсна річ: неуявима при світогляд овій диктатурі ЦК КПРС, який вважає кожну вільну і свіжу думку в філософії "трафною" для своїх ідеологічних кріпаків.
Тепер перевіримо, чи справді, як твердить Д. Новиченко, поняття особистої свободи, такої як на Заході, було "безмежно чуже і просто вороже" змістові творчости Шевченка?
Звертаємось до поета по відповідь; і читаємо в "Кобзарі", в ясних, мов зоря, віршах, що особиста свобода людини і передусім свобода її думки повинна бути невід'ємною вартістю кожного. Володіючи нею, можна, як вчить поет, послати к лихій годині всякого, хто накидається з лайкою на твої погляди. Зрештою, можна замкнутися в самоту чи удавано потурати, аби одв'язалися од живої душі. І відійти можна в степ — сісти на могилі і, розмовляючи з Богом, радіти святою радістю: така неомірна цінність особистої свободи в Шевченка, — найвища цінність і йому найлюбіша.
Напроти того, авторам з "Літературної газети" в Києві та їх начальству ця ідея "безмежно чужа і просто ворожа", і вони, руїнники її, "підкидають" своє почування Шевченкові.
Хто має очі, нехай бачить, як перебендя в "Кобзарі" втішається волею особистої думки:
(Продовження на наступній сторінці)