І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що — й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все — в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,
з воску — мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі: — ключами.
їм, як свідок, місяць перемірить —
в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно — євангелик,
розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров’ю на трихресній стежі —
побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець — мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми — чи простимо, громада братня:
всю! в непам’ять, кожну кривду?
Рідні духом полум’я з розп’яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми — чи в звіт готові? крильня сіра, —
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.
III
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна —
звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! —
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір’їв кріпких…
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
IV
Сиплються листки — в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик — смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче камінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим’я! тоскні,
кліплять каганечно душі…
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертний.
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук. берези
піднесли на празник східній.