Пускаючи до зір набій, немов ракету.
1931
ТІНЬ
Над Кодаком
нависла ніч в задумі,
І в клекоті води розбився срібний диск...
То ґвалт?.. Чи крик?..
То лиш повстання шуми.
А на горі — перетинає луни —
Маячить сірий палець-обеліск.
Написано
на давньому граніті,
Написано... Лиш дата і слова.
А серце так щемить щеням побитим —
Чаїний крик йому — маленькі діти,
А череп місяця — безм'яза голова.
Одрубані, одсічені долоні,
Бліді такі — сюди... сюди...—
Пливуть і крутяться в шаленім перегоні...
Династія расєйських фараонів
Вельможним пальцем шикає на заколот води.
Слова нікчемні! О слова руді, мідяні! —
Оджили ви, у чому ж сила та,
Що очі виїда і ятрить давні рани?!
Сіренький обеліск такий поганий.
І — серце виверта!
Вінець мого терплячого народу!
Когось отут висвячувано в "чин",
По "чину" ж — причепили нагороду
Гранітову
на кряж.
Насподі ж
Поховано...
Насподі не мечі.
Не жаль мечів,— поховано століття!
Століття канули —
лишилися "хахли"!..
Одні дурні ростили іншим діти —
Прожили вік і — наче не були;
Другі — за батька чина заробили
В підлизах десь. Яка краса!!.
Хай гнулися. Хай витерпіли силу.
Зате ж, зате на всесвіт прогриміла
"Малорасєйська ковбаса"!
Ридає вал і піниться під кряжем.
Яка пустеля! Ніч мовчить.
Лиш десь... То розпачі?
Чи то далекі мажі?
Чи хтось силкується-силкується й не скаже?!
Чи Ярославна
плаче на мечі?!.
Пройшли віки — такі віки булані...
Обкрадені, запльовані, німі,
Все мовчимо (лиш зойк чайок порану!) —
Такі покірні, чемні і — самі.
А по містах — тріщать мечі картонні.
Який хаос!.. Хто свій? І хто чужий? —
І всі б вести, вести "в незнані гони"...
Чому ж мовчиш?
Чому і досі стогнеш?!
За ким підеш?! — Кажи.
Чи, може, то — лиш забавка дитяча,
А ти, понурий, як стихійний вал,
Пройдеш,
не глянеш,
не про тебе наче,—
І лише плюнеш щиро, замість здачі,
В папірний карнавал.
Над обрієм
десь миготять зірниці
І крапає роса на залізняк...
Ой, наді мною птиці!
Грізні птиці! —
Широким помахом в захмарену дзвіницю
Б'ють!!.
і на обрії не здіймуться ніяк.
На чорнім обрії
не здіймуться ніяк...
О Україно! Краю мій химерний!
Країно крови, злиднів і пісень!
Яка ти будеш, як свої нові знамена
До краю донесеш? В який-то день?..
Що слава тут, твоє минуле всяке —
І Переяслав,
Жовті Води
й Чигирин? —
Сторінки слави чи позорищ — все однако
Сьогодні всі судили на загин.
Судили всі...
Гей, хутори злиденні!
Понурий степе, латаний, рудий! —
В пилу твої потріпані імена
І слава, мов опале листя клена,
У м'ятежі води...
Дарма, дарма,— десь буде нова слава,
І прогримиш на всесвіт! Вірю я.
І їсть Тебе,
і їсть Тебе оця іржа кривава,
І сходить потом молодість Твоя.
Дарма, дарма!..
Таж вдарить грім шалений!
І змиє злива цю іржу і піт.
Під сонцем загудуть Твої знамена!
І пройдуть легіони ще за мене
На південь,
північ,
захід і на схід.
Тим часом...
Десь гризуть зумбела коні.
Ридає вал під кряжем. Ніч мовчить.
Мертвецьки сплять — чи причаїлись сонні
І слухають,
і слухають невидні легіони,
Як Ярославна плаче на мечі.
1927
ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ
І
В орбіті сонця Альма Матер
Маршрутом зоряних фрегатів
В етері з гуготом летить
Крізь цілий ряд тисячоліть…
Ані на мить,
Ані на цаль
Не схибивши, невтомно ходить —
Космічний еліпсис виводить
І разом з сонцем гне в безодні
Непередбачену спіраль.
З яких же воль? Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,
без дат
Параболить, летить фрегат,
Параболить
серед нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель —
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.
Але де падати й куди?
Нема понять "сюди" й "туди",
Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —
лиш зустріч двох, —
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому фіналу
Життям вантажен корабель —
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить,
Через пустелі миготить
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й світить
Стомившись, стало погасати —
В орбіті сонця Альма Матер…
ІІ
Холодні глетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі —
Пливуть по круглій оболонці
І повертаються під сонцем…
І повертаються в імлі
Рухливі контури землі.
ІІІ
Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус —
Портретик капосний Землі —
Перед ясним дитячим оком
Стає то тим, то іншим боком
Пливе…
Ах лихо! Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе .
Невдалий твір митця-невдахи
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів, —
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній, —
Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає отій
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий зір
Грайливих радісних озір —
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі, нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.
IV
Через етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки ,
Без компаса і без стерна… —
Оце-о Мати! Це вона!
Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.
Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і острівці
З нічних холодних манівців
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать. Пливуть,
пройшовши тінь,
Під зливу соняшних промінь.
І гріє сонце їх і ллє
Снагу через мільйони льє, —
Свій живодайний вогнецвіт
Без обміру і без контролю
Потопою злива в юдолю —
В живий, ним витворений світ, —
Нехай буя! Нехай живе!
Нехай лишень за ним пливе.
І радо назирці здаля
Не відстає, спішить Земля.
Попід зеніт притьмом проходить,
Під зливу кожну цаль виводить,
Живе! — і плодить, плодить, плодить, —
Мільйонам форм життя нове
Дає
Й безоднями пливе.
Колиска. Фарма . Корабель!!.
Мара безоднь. Мара пустель.
V
Благословенний світ — Едем!
Скарбів незлічених юдоля,
Доробок безлічі віків,
На золотих шнурах гондола —
Земля п’ятьох материків.
Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву ночі
Жене, мов радости юла, —
Стримить через усенькі сфери
В серпанку ніжнім атмосфери…
Дитина Сонця і Тепла.
Колиска людськости — Земля.
VI
Земля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни .
На двох суцільних брилах льоду
Лише й немає там народу,
Бо не бува, либонь, весни.
Там не сягає сонця промінь.
Там не буває злив і грому.
Там прирекли вже так — "не жить".
Бігун не йде, бігун стоїть.
Між бігунами ж, між льодами,
Між бігунами буйний цвіт.
Між бігунами барви-плями…
Між бігунами рух і гамір…
Між ними казка, казка — світ!
Світ в веселках, у гомоні,
Світ в радіснім поломені.
Там кожна чверть і кожна цаль
Під зливу соняшну виходить, —
Живе
І плодить, плодить, плодить…
І тче в них соняшний рискаль
В мільйонах форм, як дивні міти,
Життя окремішніх світів,
Щоб кожен жив,
Щоб кожен цвів,
Родився сам і вмів родити.
Благословенний світ — Едем!
VII
Так в буйнім патосі цвітіння,
Покірна воля рискаля,
Пливе й гойдається над синню
Колиска людськости — Земля.
Колиска безлічі народів,
Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу —
Земля п’ятьох материків.
Буяє. Миготить. Тріпоче.
До млосних любощів охоча.
У діадемі променів,
У веселках, у гомоні,
Серед пітьми, серед пустелі —
Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
(Продовження на наступній сторінці)