Слідчий зареготався. Сміявся несамовито. А тоді урвав, визвірився й процідив крізь зуби:
— Не вдавай з себе розумнішого за московського архієрея. — І вихопив папірець з рук. — Ти хочеш легко відбути — "двохсотку" йому. Ні, брат, постривай. Ще поки дійде до "двохсотки", в тебе волосся вилізе на голові. — І знову сміявся: — "Діло" йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха! У нас, брат, діло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати буде трибунал. Це його прерогатива.
Андрій примружився й дивився на слідчого презирливо, нарешті процідив:
— Я й читати не стану цієї купи шпаргалля. Це не "діло", а купа сміття. Приведіть його раніше до порядку...
Слідчий перестав сміятись:
— Галло! Ви не забувайтесь, де ви є і хто перед вами! —— а тоді, карбуючи долонею поволі кожне слово:
— Даю вам для роздуми на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Сергєєв — то був всього тільки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке — слідство! Ясно? — і збавив тон до тихого, єхидного, глумливого:
— Коли б ви знали, що в цім "ділі" — ви б на колінах поповзли. І не корчили б з себе героя. Ви б зрозуміли, що тут є повна підстава вас роздушити, як... як... як...
В цей час увійшов вартовий і щось муркнув, слідчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов.
Як прихилилися двері, Андрій шарпнувся до розкритого "діла" — і враз його наче хто довбнею стукнув — перед ним був аркуш паперу, записаний дрібним жіночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Під самим низом стояв виразний підпис — "Катерина Бойко". Здається, перед тим написано — "Секретар Н-ського райвідділу НКВД", здається. Андрій шарпнувся оком вгору, а тоді перелистав — їх було кілька, таких аркушів. На першому стояло: "В справі громадянина Чумака Андрія" і ще щось. В очах Андрієві все стрибало, серце калатало шалено, і він не міг опанувати себе, хотів прочитати щось і не міг, страшенно квапився, в віччю рябіло. Він з одчаєм опустив підняті сторінки й уперся хоробливим зором у підпис —
"Катерина Бойко".
А нижче другою рукою було підписано:
"Начальник Н-ського райвідділу НКВД, майор О. Сафигін". І ще щось...
Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки й Андрій відслонився від столу. У віччю крутився підпис "Катерина Бойко". Такий знайомий підпис, такий знайомий почерк! І, здається, перед тим "Секретар райвідділу НКВД". Здається. Тільки тепер Андрій збагнув, що не роздивився, як не роздивився, якою саме рукою написано на самім початку "В справі громадянина Андрія Чумака". Він би хотів, щоб не тією! Все-таки якась щілина для серця. Але, здається, тією ж. А може, не тією. Лише однаковими чорнилами. Ні, не тією! Ах, чом він не роздивився! Так от чому такий певний Сафигін! От що він мав на увазі й тоді показував!..
За стіл зайшов Донець і, хитро мружачись, сів і наставився на Андрія. Здається, дивився й намагався вгадати "Читав чи не читав?" "Читав," — зробив висновок і тонко посміхався.
— Ну, як? — запитав Донець Андрія. — Що ви скажете на мої останні слова?
В горлі Андрієві пересохло. Він нічого не міг вимовити та й не хотів говорити, щоб не зрадити свого хвилювання.
Донець стукав задумливо олівцем по столу, а Андрій помалу приходив до пам’яті.
— Слухайте, — видавив Андрій хрипко, намагаючись бути цілком байдужим:
— Я підпишу "двохсотку", лиш дайте на підставі закону ознайомитися з "Ділом".
Донець нічого не відповів, склав, позіхаючи, "діло" й засунув його в портфель. Одягнув шинелю, що висіла на бильці стільця. Застебнувся на всі гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало:
— Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з ділом, треба жити зі мною в дружбі. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, — затримався слідчий на хвильку в дверях. — Ви зараз підете до камери. Але не надовго. Чуєте? Н е н а д о в г о. Думайте і добре думайте. І пам’ятайте — чим ви будете упертіші, тим гірше буде для вас. Адьє... Гм, вам, здається, там добре сидиться і ніколи думати? — додав він іронічно, — ножики та люлечки робите... Ха-ха-ха... Ну, робіть, робіть... На свою біду...
І щез.
Увійшло двоє вартових і забрали Андрія. Останніх слів слідчого він так і не чув до пуття.
Ах, що б він дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те "Діло". Хоч ті аркуші самі! Ще раз роздивитися той підпис — "Катерина Бойко".
"Катерина Бойко!"
"Так от до чого був той сон!"
В камері Андрій лежав цілими годинами й все те саме повертав у мізку — "Так от до чого був той сон!" — "Катерина Бойко!" Та все не міг прийти до пам’яті. І помалу в нім підіймалася божевільна хвиля. Повертаючись знов і знов до того імені, він дедалі більше починав несамовитіти. І по крихті, по цеглиночці, по краплі в ньому наростав і оформлювався дикий план. Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою честь і про честь братів, про матір, про сестру, про всіх оцих, що в камері, в тюрмі, в усіх тюрмах. Він все питав себе, чи має він право, і відповідав, зціплюючи зуби: "Так!" Він вирішив її завербувати. Завербувати. Це найвірніший спосіб паралізувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мізку! Він його повертає крізь пекучі сльози — "провокатора". Це Катерина? Це про Катерину?! Господи! Але він зціплює зуби й іде далі, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тоді "пише", і хай тоді оцінить, що таке дружба, що таке страждання, хай тоді зійде кров’ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилі Ворскли, й місячні ночі, і мрії, й акорди Бетховена заливають душу всуміш із сльозами, і він геть руйнує весь свій несамовитий план... Але згадує про братів і знову по цеглині збирає той план, уперто, понуро. По цеглині він складається все чіткіший, все логічніший, все викінченіший. Диявольський план. Але вірний. Єдино вірний. З провокатором, як з провокатором, — найкраще його паралізувати — це переставити з однієї площини в другу, вирівняти шанси, обтяти йому крила й підставити його під іспит, якого він не витримає й зламається — і сам все почне заперечувати або сконає геть. Туди йому й дорога...
Час летить, але Андрій його не відчуває. Він "думає". Слідчий радив думати, і от він думає. Втратив апетит і сон. "Думає". Закинув свої лекції й дівочу голівку геть, не грає в шахи, не чує розмов — кипить серцем, аж-но воно йому починає боліти, немов напухло, й думає.
Так минає день і другий, і він уже не кипить серцем, він понуро й методично розробляє план. І той план вже оформився, лиш, не кваплячись, він переробляє деякі деталі в ньому. І він його здійснить у першу ж зустріч із своїми варварами. Він складе свідчення, єдине своє свідчення, після якого... І він вже злобно сміявся. "Пише". От подивимось. Він все наново проаналізовував, як могло потрапити Катеринине ім’я під ті шпаргали, й доходив висновку знов і знов, що воно потрапило туди з доброї волі й охоти, коли під ним стоїть ще й підпис начальника райвідділу, того делікатного аматора мисливства Сафигіна.
Андрієвим настроєм особливо переймався Сашко. Він був теж понурий. Другого дня увечері вони лежали з Миколою й штурманом біля своєї стіни, і Микола задихався від браку повітря. Надворі вже було холодно, й вікна весь час були зачинені, бо ті, що під ними лежали, вважали ті вікна своєю власністю й не зважали ні на чиї благання, щоб відчинити вікна й впустити повітря. З них самих буде цілком досить того повітря, що просотувалось крізь щілини й спадало їм на голови струмками, але деякі й ті щілини намагалися позатикати — "холодно", а відійти від вікна на час, поки провітриться камера, вони не хотіли. Насупроти сидів Іщук і вважав вікно за таку ж свою власність, як і тридцять сантиметрів одміряної йому підлоги. Задихаючись, Микола просив відчинити вікно. Де там. Компанія біля протилежної стіни не хотіла про те й чути. Тоді Микола запропонував помінятися місцями. Знову спротив, бо ж вікна дуже вигідні тим, що на них можна класти в грати речі, чіпляти торбинки й торби, ставити кухлики. На причину, що Микола має хоре горло, ніхто не звертав ніякої уваги, а Іщук, той загигикав саркастично: "Як ти хворий, то не сідай в тюрму". "Ще від повітря ніхто не вмер, а від великого розуму... ги, інтелігент!"
— Слухайте, Миколо Володимировичу, — озвався Сашко понуро. — Кого ви просите? Ви попросіть мене. По тих словах взяв чийсь черевик і спокійно та з усього плеча запустив ним в шибу вікна. Шиба розсипалася на скалки, і в камеру бурхнуло колюче, свіже повітря. Зчинився галас, хтось репетував про карцер, Іщук і Петров зібралися бігти до наглядача, шипіли, захлиналися погрозами, тоді Сашко, лежучи, промовив печально й спокійно, так само, як спокійно запустив черевика:
— В карцері сидітиму я. Але ви там запам’ятайте добре, в якому кутку стоїть параша! — викликавши тим сміх в Андрія й штурмана.
(Продовження на наступній сторінці)