А слідчий намагався прозирнути його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи. І вже далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, та ще з таким полтавським "ль", і що ця людина "козацького роду". Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник "органів революційної законності". І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на "ти", а на "ви", надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.
— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.
Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:
— Дозвольте слово мовити.
— Говори.
Андрій подумав про Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно-меланхолійно, з павзами:
— Дозвольте... блощицю.. вбити...
— Га?! Де?
— Ось, виповзла з черевика...
Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що Андрій з нього глузує. Закусив губу.
— Гм, — скривився в саркастичну посмішку Донець. — Я бачу, найшла коса на камінь. Ну що ж, — зітхнув, — тим гірше для тебе. —І враз рубнув долонею по столу:
— Я тобі не Сергєєв! Ти це затям. — І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. —Я не Сергєєв! І вже з-під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? — Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. — Вибирай — або-або; "Не митьєм, так катаньєм". Не схочеш по-доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собі думаєш?
І засміявся злобно, презирливо:
— Революціонера з себе корчиш... Наївний, смішний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. А я реаліст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам’ятай, що твоя доля в моїх руках і та твоя доля — то доля отієї самої блощиці. Чув?
— Чув. (Меланхолійно).
— Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобі скажу. Ти зараз підеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потіхи мати справу, вичухуйся. А потім ми матимемо "разговор". А тим часом ти все добре обміркуй і прикинь. Ти так легко не вискочиш від мене не те що на волю, а навіть в смерть. Я тебе розмотаю, як повісмо ниток, якщо ти не здасишся. "Коли ворог не здається, його знищують", затям! Подумай! приготуйся до "або-або". Цебто, або ти здасишся і ми справу полагодимо по-хорошому, подружньому. Або — я тобі докажу, що я козацького роду.
Андрій дійсно посміхнувся.
— Чого посміхаєшся?
— Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Нічого, — промовив Андрій меланхолійно. — Лише те, що мені б теж випадало довести, що я козацького роду. Таким чином, з вашого "або-або" виходить зачароване коло.
--— Добре. Тоді не буде ніякого "або-або", а лише буде одно — ти здасишся. І я тобі за це ручусь.
Андрій помовчав. Зітхнув.
— Чого зітхаєш?
— Ви мене роздавите, вірю, але... Це буде Піррова перемога, кажучи глибше.
— Як то?
Андрій мовчав.
— Як це розуміти "глибше"? — доскіпувався слідчий.
— Та так, — зітхнув Андрій, ухиляючись. — Мабуть, з того нічого не вийде...
— Гм... Пропащий ти чоловік. Добре. Подивимось. В кожнім разі запам’ятай,— в м о ї й практиці ще не було випадку, щоб хтось взяв гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобі альтернативу — визнати, що ти рідний брат Миколи Романова, і ти визнаєш, не зважаючи на абсурдність такого закиду. Визнаєш і власноручно підпишеш.
"Це вже було". Андрій скривився:
— Уявіть собі — я вже це чув і... це банально... Плагіат...
— Нічого, що чув. Почуй ще раз. Від мене. Отож — ти визнаєш, що ти брат Миколи Романова.
— Аж так?
— Аж так.
І це буде стверджувати, що один з нас козацького роду?
— Так. В кожнім разі це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти.
— Гм...
— Що?
— Починаймо.
— Ти божевільний! — закричав раптом Донець, зірвавшись з презирливого тону. — Ти маніяк!.. Ні, це ти такий тому, що тобі до всього вже байдуже, що тобою володіє відчай безнадії й гнила прострація. Але... Але...
Тут Донець похопився, прибрав себе до рук і вже посміхався презирливо:
— Ти напівтруп! Ти спершу прийди до пам’яті й вернися до людського стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тоді будемо говорити.
Слідчий натис на ґудзик сигнального дзвінка й до кімнати вскочив оперативник. Слідчий написав записку й подав оперативникові — "Одведіть в сорок дев’яту".
— Я тебе спроваджую назад до камери і кожної хвилини можу викликати знову. Ти про це пам’ятай і приготуйся до останнього туру твого божевільного гонору. Думай над цим денно і нощно. Бувай.
— Давай пішли, — буркнув оперативник понуро.
В дверях Андрій обернувся, відчувши пильний погляд слідчого на собі. Донець стояв за столом, і пильно дивився примруженими очима услід, і посміхався.
— Бувай! — буркнув він не в тон посмішці і ту посмішку змазав.
— Бувай, — відповів Андрій, але химерного вражіння від посмішки Донцевої змазати не міг.
Так скінчилася перша зустріч з новим слідчим. Щось в тому Донцеві було для Андрія загадкове. Всі його крики й страхання, його не переконували. Гоштаплер? Ні. Тріпач? Ні. Кат? Рафінований кат?. Можливо. Але, мабуть, ні. Найдивнішою була його посмішка. А ще цікавим було, що він ні звуком не обмовився про братів, ані про Катерину, ані взагалі про справу. Ані не почав вести справу одразу, користуючись з Андрієвої прострації. Скидається на те, що це слідчий окремої школи. Може, хитрий з біса і методист. А який по-чортячому певний себе. Він хоче вирівняти сили, не маючи морального задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. "Вичухуйся". І цікавість і неприємний холодок огортає Андрієву душу. Можливо, за тією посмішкою нічого не криється, крім одного — він хоче не просто задавити свою жертву, він хоче роздушити саме "я", розтягуючи муки до безкінечності, до остаточного заломлення. Це йому потрібне. Оце, мабуть, і вся суть.
При думці, що його будуть за кожним разом відживляти фізично, щоб давити й давити без кінця, аж поки він не обернеться в тварину, на душі ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи не кинутися-таки йому сторч головою десь в прольот межи сходами або отак рвонутися щосили й побігти, божевільно ревучи, та й розбити голову об стіну коридора, як то зробив хтось уже. А може, й не один так зробив. Коли на душі страшна безнадія й тоскний відчай, коли серце тонюнько скімлить у безвихідді, то від такого вчинку стримує лише тонюсінька волосинка, волосинка якоїсь розпачливої безнадійної надії. Парадокс, але виходить, що така безнадійна надія існує. Вона існує в людей, що ходять по сферах цього новітнього пекла. Надто в людей упертих. .
Андрій не побіг з ревом вздовж коридора й не стрибнув униз сторч головою ламати кості... Він пішов до камери сорок дев’ятої "вичухуватися".
Навдивовижу міцний Андріїв організм, скріплений фанатичною жадобою жити й могутньою волею до життя, справді "вичухувався". Кашель і кровотеча припинилися. Ребро заживало. Нерви, завдяки щоденним вправам (а ці речі Андрій робив ще з школярських років) — завдяки обтиранням холодною водою, фізичній гімнастиці, зосередженню волі на якійсь одній думці, незважаючи ні на що, та вправам на уміння абстрагуватися від усього, дисциплінуючи свій розум і волю, — міцніли, гартувалися. Часом, вшнипивши зір в стіну, вкриту плямами роздушених блощиць, він годинами не відривався від тієї стіни — організуючи ті плями в строгий орнамент силою уяви, організуючи ті плями й риски в цілі мистецькі видива, в фантастичні картини, що оживали й вібрували життям, рухом, всіма барвами, існуючими в природі. І ніякі події в камері не в силі були його одірвати від такого заняття. Вже співкамерники думали, чи не з’їжджає він з глузду. Але Андрій не з’їжджав з глузду. В тім же плані абстрагування від дійсності, заповнюючи прогалину після втрати Приходька, він іноді розповідав щось із світової літератури або з історії авіації, — утікаючи сам і допомагаючи людям утікати від кошмару дійсності, рятуючи та скріплюючи їх морально, в подяку за їхню таку товариську опіку над ним.
(Продовження на наступній сторінці)