— Тут тебе, зрештою, не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі тут начеплю. Ясно? Ти ворог — і це основне. Ти людина інтелігентна, а ні чорта не понімаєш. Зрозумій, що раз ти ворог, то всі статті, які тобі начеплять, абсолютно правильні, хоч найбезглуздіші. І їх зовсім не забагато. "Запрос не б’є в нос", пойняв? Суть в тім, що ти ворог. А раз так — всі статті, до тебе прикладені, будуть правильні. Це раз. А вдруге — раз ти ворог, то в тебе ж є спільники й однодумці? Є! Напевно є! Так от всі спільники й однодумці мусять бути ось тут, — ляпнув він рукою по столу, — ось в цьому й вся справа! І про тих всіх твоїх друзів і однодумців мусить бути твоя щиросердна сповідь, про всю вашу контрреволюційну діяльність, не боючись ніяких перебільшень. Ми потім розберемось.
В Андрія заклекотало всередині, і в той же час думка забилась злорадно:
"Ага, не знаючи правди, їм потрібна гора брехні!? Добре! Позмагаємось же!" Нахмурившись і дивлячись слідчому в очі, Андрій промовив презирливо:
— "Ворог народу", "контрреволюція", "зрада" й "злочин" з погляду мого класу є все поняття трохи інші, аніж...
— Чхать я хотів на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут все й розкажеш... І не бійся ніяких перебільшень! Так треба.
— Гм... Цебто вам потрібні формальні підстави, щоб мене і всіх, на кого я скажу, засудити? Слідчий презирливо:
— Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без твоєї сповіді. Подумаєш! Але йдеться про те, щоб тебе не засудити. Чи ти не віриш у пролетарську великодушність?
— Вірю...
— Іронізуєш?
— Чому ж, я вірю. Я сам пролетар і знаю пролетарську великодушність.
— Те, що ти пролетар — то до лампочки, он до тієї, бачиш? Ха! "Пролетар"! Чи ти думаєш, що тобі буде тут скидка за твоє пролетарське походження? Ні, брат, саме до ворогів пролетарського походження ми є найбільше безпощадні, як до зрадників... звичайно, якщо вони непримиренні.
"Зрадників!!? Ах ти ж!!" а вголос:
— З погляду пролетарського, зрадник є поняття розбіжне... (павза). — Отже, згідно з вашою "пролетарською великодушністю", вам треба мати формальні підстави, щоб мене конче засудити й знищити? — повторив Андрій спокійно запитання, підкреслюючи безглуздість формули.
— Ні. Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам п о т р і б н а! Чи тобі ще треба розжовувати? Правда про твоїх спільників і однодумців. Про всіх— про вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх і про все їхнє кодло, до дітей включно! І про вашу спільну діяльність...
Андрієві не треба "розжовувати". Кров заливає йому мізок. Але він мовчить. А слідчий веде з незрівнянним цинізмом:
— Та правда, зрештою, ось тут вся написана,— ляпнув по течці рукою. — Я тільки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог до кінця, чи…
"Т а к! Д о к і н ц я!.. Я к щ о т а к, т о в о р о г д о к і н ц я! Д о г р о б у! Д о п е р е м о г и!!! Я к щ о т а к, т о д о к і н ц я!!" — Андрій згадав Аслана, згадав всю камеру і всю "брехалівку", все море безглуздя…"Якщо так, то до кінця!" А вголос, відсапнувшись, схвильовано:
— Ну то я щиросердечно признаюсь, що з моєю головою ви можете робить, що хочете! Але що до спільників, то… то для такої комедії в мене їх не числиться.
— Що, що? Як ти сказав? Це щиросердно?
— Так, це щиросердно.
— Ах, ти ж… Цебто про комедію?
— Гм… І про комедію теж.
Слідчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тоді широко позіхає.
— Ні, не буде, я бачу, з тобою діла по-хорошому. Філософствуєш? Ну що ж, побачимо. Мені не к спіху,— і занурився в папери, позіхаючи. По хвилі додав:
— Ти даремно надієшся… На що ти надієшся? Ти згниєш в тюрмі, але ти не вийдеш з наших лап. — Помовчав, листаючи папери, а тоді підвів обличчя і глузливо заскалив око:
— Як там сидиться в камері?
— Добре, дякую.
— А про що ж там говорять арестанти?.. Не бійсь, змовляються, як дурити слідчих? Лають совєтську власть? Виробляють тактику спротиву? Га?
— Приходьте, посидьте, послухайте.
Слідчий зареготався і не став більше розпитувати.
Андрій дивиться, як слідчий листає папери — його "Діло",— і його мучить цікавість: що ж там і ким там понаписувано?
— Гм… Я не знаю, що там понаписувано,— почав він дипломатично, — але все то єрунда, і той, що писав…
— Не квапся, — буркнув слідчий, — взнаєш в свій час. Тут все, брат, понаписувано правильно. — А тоді підвів очі, подивився пильно Андрієві в обличчя, перевів погляд у течку і знову на Андрія й процідив значуще:
— І писали тут, брат, авторитетні люди. Дуже авторитетні люди!
Андрієві неприємно занудило під серцем. Він згадав Миколу, Михайла і третього свого брата Сергія й тяжко зітхнув. Зайшла мовчанка. Слідчий дивиться в папери, низько схилившись, а Андрій дивиться на ті самі папери здалеку. На серце навалився тягар, перед яким померкла всі інші неприємності. Сидів мовчки й дивився на зелену течку в центрі освітленого кола на столі, слухав шамотню, й гомін, та вигуки за дверима і відчував, що його нерви починають тремтіти. Але не від шамотні й гомону за дверима — від іншого. І він їх угамовував упертим і до безглуздя затятим: "Не може, не може, не може бути!"
А слідчий читав щось, ворушив бровами й посміхався значуще.
За вікном, заставленим решетом, була чорна ніч. Там десь сплять мирним сном люди, там десь гуляють по парках і скверах закохані, повертаючись із запізнілих вистав і вечірок, там десь, на якійсь точці планети у тій ночі, може, весело гуляють з дівчатами його брати або сплять і марять про завтрашній день, про веселі зустрічі з свобідними друзями, самі свобідні й щасливі. Там десь світ, до якого вже, може, й немає вороття. За вікном чорна ніч, а в кімнаті сліпуче ясно, тихо, багато повітря. Андрій дивиться на блискучу підлогу, дихає свіжим повітрям і думає про камеру. Йому хочеться назад до камери, туди, до товаришів недолі, в той сморід і бруд. Там ще є близькі люди.
До кімнати увійшла молодесенька й дуже гарна дівчина, в сніжно-білому халаті і з тацею на руці. Вона видалася Андрієві янголом, що спустився несподівано з неба опівночі в цю підозрілу, наповнену тоскною тривогою кімнату. Таця була заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, і крем-соди, наповнена шоколадом і тістечками.
— Вам пива? Вина? Крем-соди? Чи?... — заграсувала дівчина до слідчого ніжним, грудним голосочком, як голубка, кинувши скоса ледве вловимий погляд на Андрія.
Слідчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дівчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дівчина, зашарівшись, вийшла. Пройшла граційно зі своєю тацею повз Андрія.
— Гм... Гм... — замимрив слідчий, запихаючись бутербродом і зиркаючи на Андрія: — Ось це й було те, що ти втратив... Але від тебе залежить його повернути.
— Що?
— Дєвочку...
Андрій нічого не сказав.
— Ну?..—спитав слідчий, скінчивши їсти й занурюючись в папери. Нукнув, ніби на коня, нагадуючи тим "ну", що
Андрієві треба щось говорити, треба "щиросердно" починати "сповідь".
Андрій мовчав.
І слідчий мовчав.
Невідомо було, як довго може тривати оте листання паперів і вичікування, лише відомо було, що якоїсь хвилини все це може скінчитися і тоді... Правду сказати, в серці жевріла іскра надії, що "тоді" все буде добре, все виясниться, і його випустять, звільнять. Авжеж. На те скидається. І слідчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тільки страхає та погрожує, і то якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах.
Але ці думки були явно недоречними й безглуздими, і Андрій відкинув їх. Невідоме лишалося невідомим і тривожним. Очікування скінчиться і тоді...
Цікаво, що ж прийде тоді? Намагався вгадати, що ж прийде за цією прелюдією, й пристосуватися якось заздалегідь. В кожнім разі, він одно вирішив твердо — в і н н е д і р к а в і д б у б л и к а! — і в цьому всі в цій цитаделі "пролетарського правосуддя" мусять переконатися.
(Продовження на наступній сторінці)