Одного дня вранці до камери влетіло п'ятеро людей у білих халатах і звеліли всім піднести руки вгору, обшукали кожного й 'звелівши роздягтися зовсім догола, цебто скинути й труси, вигнали в коридор, а з коридора наглядач і черговий корпусу загнали їх до тієї маленької кімнатки, де була голярня. В цій кімнатці, збиті, як сірники в коробочці, вони мусили чекати кінця трусу. Такий трус вряди-годи нагло отак впадав на ту чи іншу камеру — шукати "заборонених" речей. Причому, те шукання було настирливе й зворушливо пильне: обмацували всі рубці й вузли на одежі, пороли черевики, длубалися в підлозі, часом навіть зривали плінтуси, тих "заборонених речей" шукаючи. До заборонених речей належали: насамперед, голка, яку в’язні називали "господиня", а так як в’язні примудрялися робити "господинь" з цвяшків і навіть із зубчиків гребінця, то цвяшки й гребінці теж були забороненими речами. Але арештантський геній безсмертний і з біса винахідливий — не мавши цвяшків і гребінців, в’язні все-таки робили голки й нитки й шили, латаючи свої попрілі лахи, — голки вони робили з... звичайних сірників! а нитки — розсмикуючи поділ сорочки а чи рушник, а найчастіше — розпускаючи шкарпетку. Це безмежно ускладнювало тюремникам проблему боротьби з "господинею", бо ж ані сірники, ані шкарпетки, ані сорочки поки що ще не входили в номенклатуру заборонених речей, зазначених в правилах тюремного розпорядку (в своєрідній тюремній конституції, в найважливішім документі країни соціалізму, після основної Конституції СССР). Ця конституція номер два, підписана самим начальником УГБ НКВД СССР та "залізним наркомом" Ніколаєм Єжовим, висить на дверях (але не в камері, а чомусь в голярні! Бо в камері, бач, в’язні можуть її скурити!) Але геній тюремників теж настирливий — вони не відбирали шкарпеток і сорочок, ні, вони шукали, саму "господиню", зроблену хай і з сірника, і шматочок нитки, як речовий доказ, а тоді карали винуватця, порушника конституції. Найчастіше ж карали всю камеру, бо винуватець не зголошувався, співкамерники ж його не видавали, а "стукач" проґавив або боявся смерті в параші. До заборонених речей належали ще будь-які шматочки скла, бо ними можна перерізати артерії й утекти в смерть, тим самим уникнути слідства та позбавити втіхи тюремного ката або й слідчого перервати ті артерії жертві власними руками. Також до заборонених речей належать шматочки олівця та клаптики паперу, рівно ж як заборонені не тільки книжки й газети, а взагалі будь-що друковане чи писане, хай це буде просто старий і брудний клапоть газети, а чи лист...
Ось чому шукачі заборонених речей так пильно перемацують рубці й вузлики на одежі та довбуться в підлозі й за плінтусами. Вони шукають зовсім манюсінькі речі, а насамперед — вони шукають голку, арештантську "господиню".
З тих усіх трусів в’язні сміються, бо, попри всю пильність ловців "господині", все ж таки в кожній камері є справжня голка (а часом і не одна), шматочок бритви-"жилєтки", а шматочок осердя олівця то вже напевно. І ніякий геній тюремних аргатів не в силі того осердя знайти.
Там, в камері, аргати в білих халатах потрошили лахи, а тут люди сиділи голяком і нудились. Аж ось відчинилися двері — і всі зітхнули: нарешті їх поведуть назад і вони зможуть повдягати свої труси а чи ганчірки, призначені виконувати роль трусів. Одначе їх не повели нікуди, тільки забрали Андрія: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей і нарешті зупинився оком на ньому:
— Давай за мною!
"От і прийшла нарешті моя черга!"
— Але ж я голий, — сказав Андрій в коридорі черговому.
— Ну й дуже добре, — відповів апатично черговий, позіхаючи. — Менше роботи... Одягатись там ще та роздягатись...
— І то правда. І вони пішли.
Андрій не мав нічого проти того, щоб з’явитися до слідчого в вигляді прапращура Адама. Навіть коли б там була та скажена фурія Нечаєва! Навіть коли б всі фурії (а тут їх, мабуть, не одна!) стояли в усіх коридорах і на сходах і дивилися. Він би зціпив зуби й так матерував, зухвало, презирливо. "Чорт з вами з усіма!!" Складений він добре, горба не мав, клишоногим не був, а головне — він не відповідав за свій вигляд в цім вертепі, то й не соромився його перед прямими винуватцями своєї біди.
Але Андрія на цей раз ще не поведено до слідчого, а заведено до тюремної вартівні, в якій його першого дня обшукувано та стрижено. Тут йому дали в руку перо, підсунули якийсь папірець і сказали — "Розпишись!"
То був стандартний папірець з друкарським надруком, з великими пропусками, а потім ті пропуски хтось записав чорнилом. Андрій став читати, але ті, що сиділи за столом, і ті, що товпилися навколо, підганяли його, квапили — "Давай жівєй! Читаєш ще там... Грамотний!" Одначе Андрій все-таки папірця прочитав, перш ніж його підписувати, не звертаючи уваги на всі підганяння. В тім папірці стояло:
"ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ". А далі під цим заголовком говорилося, що громадянин такий ось (ім’ярек) притягається до карної відповідальності за контрреволюційну, антисовєтську діяльність, а обвинувачується по статті 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, б, 8, 10 і 11, про що йому, громадянинові такому, й доводиться до відома. В кінці стоїть рядок про те, що цей протокол обвинувачення читав — (підпис).
— Слухайте, — сказав той, що папірця пред’являв (мабуть, співробітник головного управління, а не службовець тюремної канцелярії), грубо, але в той же час тоном умовляння: — Не клейте дурня й підписуйте. Це ж тільки пред’явлення вам обвинувачення. Тут же не сказано, що ви згодні, а що тільки ви оце прочитали. Вам дали, а ви прочитали! Ясно? Щоб потім не сказали, що ви не знаєте, за що вас тримають у тюрмі, що вас не повідомили й ви не могли захищатись... Це тільки обвинувачення, а ви будете боронитись...
Останні слова були сказані з ноткою іронії. Взагалі, було видно, що оце умовляння службистові доводиться повторювати дуже часто, бо завчив, як папуга. Напевно, переполохані й геть збиті з пантелику, а надто залякані отакими формулами та пунктами обвинувачення, ув’язнені недуже охоче цей папірець підписують, боячись провокації, і треба на них кричати або умовляти. І от службист хапливо умовляє Андрія, хоча Андрій зовсім і не збирається "клеїти дурня". Він прочитав, не кваплячись, папірця вдруге, кров ударила до голови, товклася в скроні й заважала тверезо думати, вимагаючи того папірця отак подерти геть на дрібні шматочки. Але він не подер, а взяв спокійно ручку й розписався там, де належалось, лиш не так, як належалось, а як вважав за потрібне:
"Це пред’явлене абсурдне обвинувачення читав" — (підпис і точна дата).
— Що ж ви лишите!? — похопився й закричав службист. — Ваше ж діло виправдовуватись "там", а не переробляти обвинувачення "тут"!
— От я й починаю виправдовуватись, — спокійно промовив Андрій, поклавши ручку.
— Таж так не можна! Ви ж не маєте права! Ви мусите не забуватись!..
— Добре, — сказав понуро Андрій. — А тепер ведіть мене до слідчого чи до того, хто це обвинувачення писав.
В цей час задзвонив телефон. Черговий корпусу зняв рурку, послухав, дивлячись на Андрія; а тоді закрив рурку долонею й спитав:
— Як твоя фамилія? Андрій назвав.
— Добре, — сказав черговий у рурку, — в порядку!.. За півгодини?.. Єсть! — послухав ще трохи (в рурці клацало й бубоніло), сказав наостанку з веселою іронією: — "Так точно!" — й почепив рурку. Потім дивився на Андрія якусь мить і напружено щось думав. Те думання закінчилося наказом оперативникові, показавши на Андрія:
— Давай в "брехалівку".
І Андрія поведено в якусь "брехалівку" голісінького. Наскільки Андрій зорієнтувався, це все мало би означати, що його вимагав слідчий привести за півгодини, а черговий в своєму вічному пориві, згідно з наказом начальства, кожну справу засекречувати, вирішив за недоцільне повертати Андрія до камери по одежу, щоб він не бачив, що там в цей час робиться, як там ловці в білих халатах потрошать лахи, а так само вважав за недоцільне повертати його до товаришів, замкнених в голярні, і тому вирішив спровадити до "брехалівки", куди, напевно, принесуть і одежу. А втім, шляхи думок, наміри та домисли усіх цих його опікунів зрештою темні й нікому невідомі. Як невідомо, що насправді означає та "брехалівка" та яка в дійсності її функція по відношенню до кожного в’язня, в неї вкиданого. Одно знав Андрій твердо й чітко, що, попри все таке, часом кричуще безглуздя, в цій установі одначе не буває речей, роблених так собі, жарту ради, що у всьому є своя логіка.
Оперативник звів Андрія в самісінький низ, відкрив якусь камеру, наповнену сопухом і сизим димом, за яким нічого не було видно, лише суцільну стіну стоячих людей, і впхнув туди Андрія. Ледве впхнув...
Уже з того, що люди тут були не голі, а одягнені, можна зрозуміти, що вони тут тимчасово, здебільшого привезені з інших тюрем.
(Продовження на наступній сторінці)