ОЛЬГА щиро здивувалась:
— А чому б мені не знати вашої мови, герр?..
Стек затремтів і заходив жвавіше, та МАТІС лиш засопів. Налаштовуючись на допит, він помітно закіпав, сперся ногою на стілець:
— Прошу не забуватись... Я спитав звідки ти знаєш мову?.. Ти — жидівка?!.
ОЛЬГА зблідла від обурення, але володіла собою, промовила тихо й спокійно:
— Мову я знаю змалку...
— Гм... (ІІрезирливо) — як матірню мову, значить!.. Хто ж твоя мати?
Тут ОЛЬГА, як кажуть, зірвалась, — з досадою і зненавистю наставилась очима на Матіса, знизала плечем ("От ще пристав чорт !")... А тоді стріпнула головою з викликом, примружившись:
— Моя мати??. Добре! (і майже крикнула йому в лице енергійно, аж з сльозами в голосі, гордо піднісши голову) — МОЯ МАТИ (павза) БАРОНЕСА... ТАК, БАРОНЕСА фон... фон УРАБАН!!.
Вона скінчила з особливим притиском і метнула очима.
Стек враз перестав рухатись... МАТІС витріщив очі, змішався, так ніби йому з усієї сили ударили в обличчя.
Розгублено і нервово став натягати вже натягнені рукавички... Зробив крок назад, а тоді шпарко обернувся і пішов...
— До побачення, гер Матіс! — промовила Ольга з чемною усмішкою навздогін.
МАТІС лише козирнув у дверях, не обертаючись, і хряпнув ними. Втік.
А ОЛЬГА стояла і грала тремтячими ніздрями, дивлячись в зачинені двері.
Нарешті глибоко-глибоко зідхнула.
7
Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:
— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари... Зулуси... Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.
ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець... А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:
— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись... Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується...
А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась... і з робленим трагізмом:
— Мої нещасні, мої бідні унтерменші... Ну, й ну...
КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:
— Олю!.. Скажи... Є у Києві уряд?..
— Який?
— Наш... український... З Винниченком...
ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.
— А де ж наш уряд?. Ольго!..
ОЛЬГА сумно:
— Ти його бачила...
— Боже мій!.. Але ж це жах... Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..
ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й... махнула рукою...
Увійшла МАТИ.
ОЛЬГА:
— А-а... Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..
ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ... Скидають з неї мокрий плащ... ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці... БОРИС притяг альбом своїх малюнків:
— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю... (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли...
ГРИЦЬ крутить головою: — "Баронеса" Ну й ну...Як ти викручуватимешся... — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:
— Звідки ти знаєш його прізвище?..
— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола... А що?..
— А ти бачила, як він був приголомшений?..
ОЛЬГА посміхнулась стомлено:
— Він дурний, як чобіт... Гонористий — як порожній горіх... І похітливий, як жеребець...
КАТРЯ злякано:
— Ото ж... Жди гостей... Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще... з "баронесою" (засміялась та й урвала)... Господи!!..
ОЛЬГА байдуже махнула рукою:
— Я прийшла пішки, любі мої... Через цілий світ пішки... (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).
Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди.:
— Ху-у... Нарешті я вже дома...
Павза.
А потім закинула голову, мляво підняла руки і за-ломила їх над заплющеними очима:
— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах...
Павза — антракт.
………………………………
Тут вискочив чортик в німецькій уніформі... Це ніби долметчер... Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал... Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів... квіток...
Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь...
Я його запхнув назад, ледве давши раду...
Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі... Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про "великого Фюрера", про "Нову Европу", про перерішення Історії баґнетом на тисячу років...
Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію... І опустив заслону...
І відчинив вікно...
... Ніч... Унизу лежить у руїнах велике місто... Мюнхен... Центр Імперії оберненої отак в руїну... Обсмалені стіни великих будівель... Уламки арок, споруд... самотні, зігнуті димарі... купи заліза й каменю... Хаос... Іржавий хаос... Покритий вогкою, чорною млою...
У темряві чути сміх, гомін і пісню... Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії... Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом...
Цілуються... Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика... Саме там і саме в тій темряві, де ціла "Нова Европа" розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети... Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі...
Ніч... Руїна... Хаос... І дерзкий сміх над хаосом...
Наш сміх.
ВІДСЛОНА ДРУГА
Як же ж було далі?.. Ага... Це може бути так:
………………………………………
Ось стоїть на роздоріжжі стовп... Телеграфний стовп з обірваними дротами.
І ось таки на роздоріжжі самітний кущик зеленого бур’янцю...
Такий самий стовп, якими обтикані всі наші шляхи, розчавлені колесами війни і геть розбомблені.
І такий самий кущик, які де-не-де лишилися по тих шляхах, стоптаних чобітьми незчисленних армій...
А на стовпі — велика відозва, така сама, якими обліплювано всі стовпи і всі паркани над тими нашими шляхами, вулицями і перевалками, над усіма перехрестями.
На перехресті заметався ДОЛМЕТЧЕР... Він вибіг разом з ВОЯКОМ, з САЛДАТОМ узброєним автоматом і оберемком якихось афіш під пахвою. ДОЛМЕТЧЕР щось пильно шукає, мов хорт... А ВОЯК, насунувши на лоба шолом і похитуючись (бо п’яний), наспівує свою улюблену, цілою армією наспівувану, "пісню переможців" — пісню сотворену синами й онуками великого Ґете в результаті "дранґ-у нах Остен":
"Война пріма, Война ґут!-
Фрау дома, фройляйн тут..."
ДОЛМЕТЧЕР:
— Ч-о-р-р-т!!. Квітів!.. Де ж я візьму квітів?!. Де шукати тих квітів!.. Таке завдання!.. Таке завдання!.. (зідхає і крутить головою) — здурів мій начальник... Закохався... Насвинячив тій баронесі, а тепер... (зідхає) — Ціла моя кар’єра поставлена на карту!!. Кві-т-ті-ів!!. О-о, ця проклята Азія!!.
І ось на те ж перехрестя вибіг якийсь дядько, розхрістаний, без кашкета, погано вбраний і добре побитий, бо тримався за щоку і аж присідав від болю, сичав і звивався:
— Приварив!.. От приварив... Га!.. Хо-хо-хо... І кому?!
Перелякався ВОЯК і схопився за автомат:
— Галльо!!. Партизан?!!.
І так само обернувся ДОЛМЕТЧЕР:
— Галльо!!.
— Ні... — звивався дядько. — Це Я — КИРПИЧЕНКО Йосип... староста вроді... Ой-йой!..
ДОЛМЕТЧЕР:
— А-а, пан староста!.. Добре... Квітів!!.
КИРПИЧЕНКО вилупив очі, вражений, забув і про біль.
ДОЛМЕТЧЕР:
— Чого вилупив очі?!. Хто це тобі приварив?
КИРПИЧЕНКО махнув рукою:
— Ох... Машина засіла в грязюці... (сичить від болю, присідає) — Так я йому кажу: пане обер!.. У нас вже нічим навіть орати — ні коней, ні людей, всіх забрали на Явропу... А він мені — "ОРИ НОСОМ, ФЕРФЛЮХТЕ ШВАЙН!".. Та я-а-ак зацідить!.. О, доннер веттер!!. і я заорав...
ВОЯК посміхається, наспівуючи "Война пріма, война ґут..."
ДОЛМЕТЧЕР гонористо:
— Значить заробив... Тут уся Німеччина засіла у вашій грязюці, а ти патякаєш!!. Не бійсь для Сталіна робив — не перечив... Слухай-но!!.
КИРПИЧЕНКО:
(Продовження на наступній сторінці)