— Ну от, бачиш! А ти нарікаєш на "дядьків", чого й що.
Бій за Олесько був ще тяжчий, ніж за Підгірні.
Ворог натискав зі сходу й з півночі, й не було сили його зупинити.
Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ, одчайдушне билися хлопці, але з великими втратами мусіли знову відступити... Зрештою, вони виконують свій обов'язок — прикривають шлях утечі іншим, в тому числі й своїм товаришам...
З Петрової батареї лишилося тільки дві гармати й половина обслуги. Але ті, що лишалися живі, билися далі завзято.
Ще коли тривав бій під Олеськом, чути було гураганний вогонь десь на півдні. З свідчень утікачів, що панічно бігли звідти на північ, було встановлено, що то йде жорстокий бій за Білий Камінь. Ворог там перетяв шлях якійсь їхній частині — й Білий Камінь підпливав червоною кров'ю.
З-під Одеська змучені відділи ще не зовсім розгромленої групи відступили з боєм в напрямку Гавареччини.
Тут вони побачили видовище, від якого терпне все й нерви відмовляють в послухові... І тут, власне, їх було розбито дощенту...
До Гавареччини кількома дорогами й так навпростець, під бомбами стікалися звідусіль велетенські обози цілої дивізії, кинені напризволяще,— санітарні валки, господарчі відділи, боєпостачання, машини Червоного Хреста, підводи з раненими... Вони збилися під лісом, наповнили увесь ліс і все навколо і ще йшли й ішли, плавом пливли... Бідолашні, беззбройні й безборонні люди, стерявшись від жаху, періщили коней, квапилися вихопитися якось з котла смерти, урятуватися.. І от налетів на них ворог... Спочатку нагрянули з'єднання авіяції і з сатанинським кихкотінням падаючих бомб чорні бомбовози закружляли танок смерти; їм допомагали винищувачі, вони знизилися до самої землі і зі скаженим виттям стригли низом, кружляли, як навіжені, й сікли все з кулеметів... А потім вихопилися звідкілясь танки і, женучи по дорогах, чавили все на своїм шляху, звертали з доріг, ганялися за підводами й за людьми, розстрілювали все з кулеметів і з гармат усторч... Бідолашні люди Підіймали руки, благаючи пощади, але то не допомагало,— цей ворог не знає пощади... Люди з піднесеними руками щезали під тоннами грохочущего заліза велетенських "Т-34"...
Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччнною ..
У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Одеська, прийняла бій.
Вони швидко зайняли позиції попід лісом "Гавареччина" й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем, як могли, а більшість так, не прикриті й неокопані, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій... Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню. . Стрільці билися гранатами й панцерфавстами... Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячії на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.
Добре билися хлопці. Але ж "сила і камінь ломить". Та й як тут змагатися,— занадто нерівний "герць" поміж "воріженьками".
Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.
Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з "катюш" довершив справу,— спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.
Повна катастрофа.
Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по-своєму маневруючи перед ворогом.
Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике смятіння. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи.
Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного розгрому, до крапки,
"До останнього зідхання",— мовляв Роман.
А на землі, навколо них усюди творився жах. Колони втікачів — обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід — одчайдушне гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне.., На заході було ніби тихо.
На заході було тихо.
Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.
Раніше був наступ ворога зі сходу, з півночі і з півдня. А це почав ворог бити й з заходу, від Бузька та інших точок з-над річки Бугу. Ворог загнався в запілля й тепер бив звідти. І це сталося тоді, коли ніхто того не сподівався. Досі говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазі ще вихід на захід, ніхто не припускав, що коло отак-таки й замкнулося, цілком щільно,— ні, мусив існувати вихід на захід. І раптом з заходу почали бити "катюші", з-за Бугу. Вони били з кількох точок, встигнувши посісти велику смугу, одрізавши цілком шляхи відступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрілен все поблизу, в смузі кільканадцяти кілометрів, обстрілюючи валки втікачів. Стрільна розривалися по кілька разів і заливали все страшним, всеспалюючим вогнем — загорялася земля й каміння, й залізо, все горіло й не можна було того погасити, й ніхто того не гасив і не збирався... Навіть на німців, на випробуваних фронтовиків, з числа тих, що не встигли своєчасно відступити з своїми і тепер металися з приреченими в цьому жахливому колі, вогонь "катюш" нагонив містичний переляк. Летіли не тільки стрільна, летіла попереду них ще жаска легенда про ті "катюші", витворена в ході війни на нещадних східних побоєвищах.
Відступаючи, хаотичні колони було вже досягли Бугу, й нещасні люди, хто вцілів досі, з полегкістю вже зідхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащі смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо і впало на них грядом заліза й морем вогню. Все змішалося. Товпища ударилися об вогненну стіну, що раптом піднеслася перед ними, і побігли назад. Побігли панічно на схід. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматкові землі, спаленому вогнем і зораному залізом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади від всюдисущої смерти й не мали її. Люди на своїй власній землі згоряли живцем, бо горіла й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з неї й ішли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попіл і сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвічної злоби і зненависти, знав, на кого напосівся і вергав на них, на їхні голови й на їхні душі усе, що мав. І душив їх, чим міг. Залізні вогнепащі потворяща, немов живі, люті дракони, ганялися за людьми по шляхах і по полях, чавили їх, смалили вогнем і чадом, сікли їх, пригортали їх землею, загрібаючи її своїми розчепіреними лапами.
Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклі. Вони тільки тепер побачили, що то таке паніка, коли все перемішалося з напівцивільними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як і не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби.
Маса доведених до одчаю людей котилася в усі боки.
У них не було вже віри, для них не було авторитету, для них вже не було логіки, у них те, що було в душі, як стрижень, рухнуло геть, як та "хатка" в Романа, й вже тепер нічого не направиш. Межа їхнього терпіння перейдена... І те сказати — межа їхнього терпіння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, аніж у тих прославлених "завойовників світу". Але тепер межа перейдена й у душах неподільно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи.
Все котилося геть у прірву.
Лиш де-не-де окремі групки, як Романова з Петром, одчайдушне билися, не складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня.
XIV
Очі немовби насипані піском, вони горять і сходять всіма кольорами веселки. А в голові стоїть шум...
(Продовження на наступній сторінці)