"Павлик" зовсім не "Павлик"... О, ні! Так фамільярно зверталася до нього тільки мати колись, а тепер звертається тільки одна дівчина, одна така от диктаторка над його серцем, хоч і безпартійна, хоч і не свідома цієї своєї жорстокої диктатури... Більше Павла Гука ніхто не називав "Павликом". Його місце в суспільно-політичній ієрархії таку назву виключає, бо він стоїть у ряду великих "тузів". Молодь називає його півжартома-півсерйозно "четвертим вождем областs" (перший — начальник НКВД, другий — секретар КП(б)У, вождь партії, третій — голова Облвиконкому, вождь трудящих, і четвертий — вождь комсомолу, вождь молоді). Звичайно, це не зовсім так, бо вождів є занадто багато, і Павло Гук, може, від багатьох рангою нижче, і взагалі згадана нумерація не цілком відповідає дійсності. Бо якби цю нумерацію продовжити за такою її логікою, то виходило би, що п'ятим вождем треба рахувати провідника піонерів, шостим — жовтенят... А тим часом є такі "аси", як генерали й генерал-полковники в місцевій дивізії і комісари та інші, взагалі екстериторіальні, "риби" в місцевім полку, що вважають себе вищими за всіх місцевих вождів. Є й начальник міліції, є й цілий синедріон "вождів", іменований Бюро Обкому КП(б)У, є й голова Жінвідділу (теж вождь, та ще який!), є й директори радгоспів, як поміщики могутні, є й директори інститутів, технікумів або директори заводів, безпосередньо підпорядкованих Москві, як-от: авіаційного, труболиварного, тракторного (все-бо це військові об'єкти). Так що Павло Гук не четвертий вождь області, якщо брати фактично. Але все ж — і він велика "риба". З усіма іншими "рибами" він на одній нозі... Гне виглядає зовсім на Павлика. Почуття великої відповідальносте й його суспільно-політична роль наклали на юнака сувору печать, а вічна переобтяженість суспільно-громадською й політичною працею, як також розумовий характер тієї праці, що вимагає колосального і постійного напруження інтелекту, напруження всіх душевних сил (а особливо потребує душевного й нервового напруження стан вічного балансування на достославній хисткій линві т. зв. "генеральної лінії") — зробили його передчасно суворим, занадто суворим, і занадто дорослим; опанцерованим в офіційний маєстат партії та комсомолу.
Одначе замітним в суспільстві робить Павла Гука не так його офіційне місце, як його особисті властивості. Він інтелігентний. Вродливий. І гордий. Тільки не з чваньковитости гордий, а тому, що походить з найнижчих соціальних низів, а вибився власними силами вгору... І вгору не на якесь там формальне місце вгорі, а таки вгору, до людських вершин, якими є освіченість, знання... Хоча трудно сказати, де справжня причина його гордості. Бо й сама гордість та — особлива якась, презирлива; попри всю свою молодість, він має презирливо укладені кутики уст, так ніби душа його все з чогось іронізує. Щось має в собі. Але ніхто не шукає тих глибин "чому" та "через що". Всім ясно й так, згідно їхнього світорозуміння, — це хлопець гордий, бо зависоко стоїть. Справді, Гук мав би підставу гордитися саме цим. Серед усіх партійних вождів і найвищих партійних стовпів области він один має закінчену високу загальну освіту, а також закінчену високу спеціальну політичну освіту. І про це не тільки написано в його паперах, а це пробивається з обличчя й з усієї його поведінки, з стилю праці, з розмов, з публічних виступів і, нарешті, з манери триматися в товаристві. І з стилю життя. Він дуже багато читає, вчить чужі мови на дозвіллі, має колекції з рідної зоофауни й орнітофауни (тварин і птахів, яких сам препарує ), він добрий промовець з ерудицією. А походить Павло Гук з бідної селянської родини. На тлі загального анальфабетизму й примітивності місцевих соввельмож такий високоосвічений, хоч і молодий, їхній колега — це явище неабияке. Висока освіта вкупі з простим соціальним походженням і ряд талантів, від Бога даних, — можливо, це й є джерело гордості юнака. А що є джерелом презирливого заломлення кутиків уст — невідомо...
Ось він сидить за столом свого кабінету, і презирливий залом кутиків уст особливо кричущий. Він щось читає, якийсь секретний обіжник надрукований на тонюсінькому папері, і залом уст стає все презирливіший. Лише трудно сказати, знов-таки, чи те презирство зв'язане з читаним папером, а чи, може, й з тими думами, які блукають незалежно від паперу й ворушать юнаковими бровами. Він перечитує секретний обіжник знову й знову, обіжник з самої Москви, з ЦК ВЛКСМ, а думи двояться, більшість із них ідуть собі десь зовсім стороною — обертаються біля ясного дівочого профілю, за яким він так уперто й так безнадійно упадає, та біля туманної постаті того божевільного... Юнакові брови нахмурюються все дужче й дужче, прямовисні зморшки все глибше перетинають чоло від перенісся вгору. Голова йому робиться все тяжчою, тріщить, розсідається. Відірвавшись від паперу, юнак спирається спиною в спинку фотеля й так сидить, стомлений, задуманий, печальний... Він думає й про те, чого ж це цей обіжник прибув до нього просто з Москви, а не заглянув на хвилину по дорозі до Києва, адже ж вони мають свій власний ЦК! Що це за оголена зневага; тим більше, що обіжник цей секретний написаний на тему боротьби з націонал-ухильниками і особливо якраз в українському комсомолі! Невже та заповіджена "боротьба" починається з ігнорації Центральних Комітетів національних спілок молоді?!. Гм... Зрештою, логічно... Цілком логічно... Гримаса презирлива розтягає кутики уст... Він думає й про те, чого ж це дівчина, прекрасна й свавільна дівчина Ата, так над ним потішається й чим той божевільний так її приворожив, невже ж він справді стоїть йому на заваді...
Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той авторитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до комсомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа...
А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в сонячному сяйві купається буйно-зелений сад, "сад Баронрадінші" так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама баронеса, яку населення називало одним словом Баронрадінша. В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за порядком. Було — і зникло десь. Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волейбольні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні широкі алеї навколо й навхрест.
Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вершинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять "ундервуди", бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані "посланці" з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях "вілли Баронрадінші". А до всього того прибита табличка на фасаді — на чорному тлі дзеркальні літери:
"Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ".
Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, "четвертий вождь" области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:
— Сволочі!..
Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупиняється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому... скажемо, до театру... Хоч почути голос... Зрештою, він може й подзвонити... Чого ж?.. Він може подзвонити куди захоче... Атож... Так розважаючи, Павло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку телефонного апарата — й знову задумано слухає... А коли в рурці озивається дівочий голос: "Центральна!", Павло раптом міняє намір і каже:
— Комутатор НКВД!
Коли озвався дівочим голоском "Комутатор", Павло каже:
— Кабінет начальника Облвідділу... Дякую... Це ти, Сазонов? Здоров... Ох-х!.. Я хворий... Ти вчора, кажуть,
мене викликав?.. От бач... А я зовсім, зовсім хворий... Та, мабуть, грип... Може би, ти приїхав сюди?.. Ні, я не мо-о-жу... Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості... Так, жду. Салют!
Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фактично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він дурень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон... А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці! Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить. Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мисливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.
(Продовження на наступній сторінці)