— Туманність! А ми кажемо, що це ми. Ні, брат. Хіба ви не бачите, що ми — це тільки уніфікована туманність. Іграшка... У всесвіті від віків іде космічне змагання космічних чисел, космічних величин. І зараз теж от... Усе це — холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космічних чисел. І от у цьому змаганні чисел ми є ніщо, нікчемний пил. Ми — люди взагалі, і ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмі ми є абсолютний мікроскопічний нуль... Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. І ми обертаємося в пил... Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Раціоналізувати!.. Бодай тут єдино розумно використати свою волю!.. Га?!.
Сказавши "га?", Соломон відсапнувся, але, не чекаючи відповіді, рухнув далі — мовби котився з гори:
— В пил!.. І все... Ха-ха! "Душа"... "Ідея"... "Пориви"... "Людкна-Бог"... "Любов"... Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідіотизм. Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нічого не може. Як не може нічого пісок великих пустель. Лише як підніметься самум — пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок... І все обертається в руїни. І насамперед у руїнах рипить пісок!.. Пісок, брат!.. Найбільша сила, яку я визнаю, це сліпий інстинкт руїни, який сидить у кожній такій піщині, — це сліпий, стихійний, непереможний рух до смерти... Це — реальне й правдиве, а решта — блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина сліпа, бавиться ілюзіями, вигадує якісь пляни, системи, чіткі побудови — "будує світ"! Але при першій вогневій пробі все це падає і оголяється прірва. Прірва, над якою хочеться вити вовком. Осиротіла, сама на себе здана людина не може існувати. Через те вона дається підхопити себе самумові й перти в хмарі собі подібних... На загин... Є термін — "масовий інстинкт", чи "масова психоза", але немає, на жаль, терміну "масове оголення", "масове викриття", коли весь намул ідей та іншої єрунди відпадає геть, а лишається сама правда. І в цім заслуга війни — вона оголює і урухомлює правду. А та правда — вона й є в тезі про пісок пустель. Підхоплені самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою справжню природу, свою суть — без пропагандивного блуду. Рухатися здібне тільки щось реально-вагоме. І ось те реальне рухається, фікція ж, ота "духова надбудова", лишається на місці, як дрантя, — ні, зникає геть, як пшик. У цьому русі реально-вагомих піщинок відпадає геть усе нереальне — ідеї, мораль, етика, любов, дружба, гордість, героїзм... Ха! Людина цього ніколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нікчемну суть. Ні, це для неї вигадали поети й інші ненормальні фантасти, особливо чутливі й рафіновані шукачі неіснуючого: янгольських крилець в амфібії, божеської краси й величі в ідіота, взагалі ж — із розпачу шукаючи в фікціях прикриття для бридкої людської голизни...
Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навіть не пробував встрявати в розмову. Примруживши очі, він апатично розглядав якусь річ, що лежала між камінням і що на неї випадково впав його погляд. Розглядав так собі. Ступнув меланхолійно крок, торкнув розглядувану річ ногою, а сам тим часом думав: "Чи блазня вдає, а чи справді Соломон уже готовий, дійшов до ручки?.."
А Соломон помалу, як пароплав до пристані, доходив до фінішу своєї рятункової тиради:
— Так-то... Світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій грим, а чи здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемности й підлоти. Поза тим — нічого більше. І от... Чи варто жит й?!. Ось проблема! — І, скінчивши нагло на тому ж, чим і починав, Соломон по павзі сам собі тихо, але переконано відповів:
— Не варто. Максим зітхнув:
— Т-та-ак... ну добре... То ось, здається, є ключ до розв'язання вашої проблеми, тобто — ключ до вашої рятункової ідеї. — Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.
— Ось... Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце ось так знімається, отак натискається... Це реальне завершення вашої думки. Ключ до рятунку.
Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув руки в кишені.
— Приберіть, — прохрипів він. — Я... я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а не героїзм. Я боюся смерти...
— Але ж ви не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.
— В тім то й суть, що підла людська природа ніколи не була послідовною. Хочу жити!.. — Голос Соломонів хрипів і затинався.
— В ім'я чого?
— Чого?.. Хоч би в ім'я цієї непослідовности. Ні, в ім'я злоби. Так-так, злоби!.. А втім — дайте гранату, я ще подумаю...
Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.
— Я потім по неї прийду... Я ще маю... ідею Бога! (Криво посміхнувся). Розумієш? Після того, як я 20 років руйнував церкви, я тепер маю ідею Бога!..
Останні слова він просто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився на камені, якось засмикавши плечима — чи то скручуючи цигарку, чи... Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи на камені, над Авраамом. Але то так тільки здалося...
— Нічого, — промовив Максим лагідно, не думаючи над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. — Ті, що зруйнували цей храм остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її на бляхах своїх пасків...
Соломон мовчав. Він нічого не слухав і нічого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши про себе:
— Холодно... Душі холодно...
І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.
Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.
— Слухайте, професоре, — промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. — Скажіть мені правду... Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п'яні. Я ніколи не бачив вас п'яним... Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..
— Ціянкалій, — буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано.
— От такої!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода... (Павза). Хоча... Я, правда, не тішуся з цього світу, проте не поспішаю й на той... Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
— Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потім ще глибше втягнув голову в плечі. І, застібаючи на всі ґудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.
Максим подивився йому вслід:
— Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потім вийшов за огорожу, на порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, і безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над містом навколо. А серед порожнечі — він сам із своїми думками, заглиблений у свою душу, — але там було теж пусто, як на згарищі, і тривожно, й теж залягло чекання. І тільки десь у перспективі — все той же мармуровий янгол у мармуровій печалі. Мармуровий, заплаканий янгол із соборного цвинтаря — мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
А потім над усім — зринув і став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, і забриніло розпучливо-поривно:
"А в а н т і!"
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Дві нотатки на полях
1. Слово до читача.
Два початки зробив я цій повісті — і все ніби не можу зрушити з місця разом із моїм героєм. Він стоїть і балянсує над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетіти сторч головою. Полетіти б — і все. І не треба б уже було ні над чим тліти душею. Проте герой іншої думки. Автор теж. Авторові ж треба йти за героєм назирці, слід у слід, як його тінь, як його друг і свідок; іти так, як він тінню йшов за ним у житті; йти, те життя відтворюючи. А це тяжке завдання.
Матер'ял (говорячи фаховим терміном) навалюється брилами, громадиться горами, збиваючи з ніг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вітру, стоїть автор на місці, все заміряючись зробити крок уперед, заносить ногу — і нічого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокаліптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний і безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелі. Такий рух, що в ньому годі розглядіти людину. Ні, в ньому не видно окремої людини, лише рух піщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде віхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе в небуття. І, може, тому при спробі розглянути людину в тім самумі робиться млосно. Так, як і тому героєві, піднесеному над прірвою.
(Продовження на наступній сторінці)