Силует гори Мітрадат, як силует двогорбого верблюда, чітко і понуро вимальовувався на рожевому небі, обклеєному баранцями прозорих хмарок; там бамкав дзвін костьолу...Ага!! Хай бамкає!
З моря дихав легкий свіжий вітрець і ніжно обвівав смаглі розпечені скроні, горнувсь на груди, як дівчина першого кохання. Десь далеко кричав хрипкий пароплав і здавалось, що то дружній привіт з безмежжя, гарячий привіт вірного товариського серця. Дивно, як рідко помічаєш і відчуваєш те, про що добре знаєш, знаєш всю його механіку й хіміку, і як інколи прекрасне те, повз що все життя проходиш, не помічаючи.
Ні, таки хороше жити на цьому світі, то не кажіть!
Тільки тепер я помітив міліціонера, що гнався за мною, мабуть. з половини вулиці, — захеканий не менш мого; видно сюрчав, сюрчав та и плюнув. З другого боку біжить другий, третій...
Вечором з'явився Толь, — злий, блідий і мокрий, як та курка.
***
Толеве повернення мене зовсім убило, а Толь сидів ще мокрий і розпачливо декламував:
"...Я не знал, что любовь зараза,
Я не знал, что любовь чума,—
Подошла и прищуренным глазом..."
— Ет, к чорту все! Я ось переплив Керченську протоку і переплив би цілий Атлантійський океан, якби треба було, розумієш, переплив би,— я вернувся шукати розв'язки...
Справді. Толів вигляд свідчив, що він таки переплив би Атлантійський океан; кашкета на ньому не було, десь загубив, манатків теж не було.
— Не можу, розумієш, не можу! Я переплив Керченську протоку, мало не загинув, але інакше не можу. Все одно загинув.
"...Неверная, коварная, лукавая пляши!
Развей ты боль отравлю
Измученной души!.."
Толь перекрутив Блока, але його не турбував гонор автора, він — автор—тут ні до його і немая ніякого значіння, в даному разі, автор— сам Толь.
— Развей ты боль отравою
Измученной души... Ех!
Сюди Толь втиснув усю свою душу; ось через це він і повернувся, повернувся, щоб востаннє спробувати щастя, а потім? Потім буде видно, тільки з Керчі він більше нікуди, нікуди не поїде, ніколи й нікуди, це над його силу.
Толь вернувся шукати розв'язки, а я... я теж лишився... безнадійно чекати розв'язки.
***
І ось, розв'язка прийшла.
Саме підвернувся добрий заробіток, Толь купив собі новий одяг; пішов до найліпшого в Керчі цилюрника підстригся, поголився; скупався в морі, одягнув новий матроський костюм, начистив на розі одної з вулиць черевики до "отказу" і коли з'явився передо мною, я й рота роззявив од здивовання, — такий Толь був хороший у своїй новій одежі, такий новий... Як жених!
Толь на моє здивовання й репліку весело засміявся (як давно він сміявся!). Мало того — сів біля мене й по-приятельському тепло поговорив. Сьогодні його опанувала надія й рішучість: він буде вперто, вперто й весело
чекати її, і він дочекається її, навіть коли б це сталося в самому кінці XX століття; переможцем буде він у цьому дурному становищі.
Ворочаючи більмом І припадаючи на праву ногу, бабуся щось говорила ставному тенорові... Пошкандибала... Це була "вона"! — моя королево, моя богиня... радість моя!
Ти можеш, друже, сміятися з моєї трагедії, але сниться той, хто сміється останній, так, а останній буду я.
Як це звучало сильно й переконливо.
Десь бамкнув гунявий ліричний дзвін... Це він, дзвін із костьолу біля гори Мітрадат. Толь здригнувся, підвівся, приязно кивнув мені й легкої, ходою, повагом пішов туди, звідки лунав ліричний дзвін, де синів хребет двогорбого верблюда.
А я залишився чекати його й чекати розв'язки.
І от — сталося!
Сталося навіть швидко, несподівано і... цікаво.
Для зручності передаю тепер слово самому героєві; моя роля в цьому оповіданні скінчена, я можу тільки наостанку сказати, що Толь прийшов того дня пізно. Власне, він зовсім не приходив я його знайшов на горі Мітрадат: сидів Толь на камені над морем і задумано провожав очима далекі кораблі; здається, з болем дивився, як від'їжджають вони, позолочені сонцем, у далекі, невідомі рейси—туди до сонця. Заходило сонце, а за ним відпливали кораблі, вклоняючись вітрилами, чистими, як білосніжне крило чайки; І уклін їхній — то останній помах чайчиних крил, останнє прощай...
Так думав я, наближаючись до Толя; Толь не повернувся, лише показав на місце поряд себе; я сів. Толь помовчав, попросив запалити, жадібно затягнувся, а потім тихо й зовсім байдуже, зовсім спокійно почав:
— Так... Ну от... і кінець. Ні, не кінець, а... Як по-дурному буває інколи на світі! Розумієш? А втім... Ти мені прости друже, що я плутаюсь, це юринда, це пусте, — я вже остаточно здоровий розумієш, остаточно здоровий! Слухай, як це було. Ти слухаєш? Прийшов я в костьол і став з правого боку. Знову співала вона, знову цей голос, її дивний магічний голос, на єдиний звук якого я, здається, кожну мить встав би із мертвих, на єдиний поклик, навіть із царства тіней. Струснув він мною до самої глибини душі. Я стояв, упивався ним і чекав кінця. Ах, як я чекав кінця! Я знав, де двері й тепер не могло бути помилки. Вона кожної хвилини могла зійти звідтіль і я не зводив погляду з дверей, навмисне протиснувся до них. Та в костьолі людей було мало; було тихо, було так журно й так радісно; Людей було зовсім мало. Голос її сповнював собою всю божницю й сплітався з кольоровими плямами вечірнього сонця в єдині, дивні акорди.
Ах, ці акорди, їх я ніколи-ніколи не передам словами і хіба можна їх передати словами... Служба скінчилась. Затихли й урвались останні ревні звуки органу, а з ними затих і голос її. Виходили останні з віруючих, але крім дверей я нічого не помічав. Я стояв і дивився, а з дверей ніхто не йшов. Уже прийшов і сторож і ось мене будуть виганяти: сторож почав підмітати. Але я не йшов, я не міг іти. Щоб відтягнути час, я підійшов до тої чортовинки, де поляки вмачають пальці, вмочив туди руку й почав прикладати до лоба, до скронів і не зводив погляду з дверей. Ах, як мені боліла голова!.. Я вмачав руку й прикладав до чола, до скронів... яка спека... Здається, я проробляв цю процедуру вдесяте, а може вдвадцяте, як ось... Сталося! Важкі, масивні двері поволеньки відчинились і вийшли звідти...
Перший вийшов лисенький дідусь мабуть органіст. Другий—юнак, років 22, ставний і красивий.
це він тенор, це що разом з нею... Який він щасливий...
Третя вийшла... третя!!! — Я не можу, води б оце, хух!.. Третя, кутаючись в коштовну єдвабну шаль, вийшла женщина, так, років... під сорок. Органіст замкнув двері на ключ. Ворочаючи більмом і припадаючи на праву ногу, бабуся говорила щось ставному тенорові, здається, по-руському. Тенор байдуже слухав, кивав головою і крутив хлистиком... Пошкандибала... Це була "вона"!! Так, це була вона — моя королева, моя богиня... радість моя! Аех!!
…………………………………………………………………………….
Я думав Толь закатає щось з епілепсії, але ні, він лише скрипнув зубами і плюнув.
— Ха-ха-ха!.. Ну, смійся, друже, смійся ж! Ти мав рацію, так смійся.
Але в нього вираз був такий, що сміятись аж ніяк не можна було, й я не сміявся, навіть і тепер я ніколи не сміюся з нього.