Директор господарства, почувши в повітрі густий аромат спирту, делікатно запропонував вартовим відпочити і поставив біля ставків інших охоронців. Волок відправили на склад. Сподіватись на новий наскок злодіїв було нічого, і я поїхав з директором додому. Приємно було заснути в теплій кімнаті, на теплій ковдрі, в оточенні друзів.
Новий ворог!
Після такої важкої ночі я довго спав, і коли прокинувся, було вже біля дванадцятої. Вставати не хотілося, і я кілька хвилин дрімав, одночасно обдумуючи план на сьогоднішній день. Пуголовиця і Ракша були поки що знешкоджені, можна було взятися до інших справ.
Найбільше мене турбувала низька культура місцевих котів. І я надумав прочитати їм цикл лекцій. Я вирішив почати з літературної теми, а саме: "Образ кота в художній літературі". В дужках я назвав цю лекцію — "Від маркіза Карабаса до наших днів". Мені здавалось, що вона знайде шлях до сердець широкого котячого загалу.
В другій лекції мені хотілося дати хоча б загальне уявлення про наше рибне господарство та про основні завдання, що стоять перед ним.
Надворі було сонячно. Я вже вирішив був іти прогулятися, коли раптом почув шерех. "Злодій?" — майнула думка.
Товариство Пуголовиці та Ракші настроювало мене на відповідний лад, тим більше, що дома нікого з людей не було. Затаївши дух, я прислухався, і враз солодко-тривожне почуття охопило мене всього.
"Миші!"
Так, це шкреблися миші. Нечутними кроками я пішов на шерех, побачив нору і сів біля неї. Знаючи, що тут немає кота, миші зовсім знахабніли. Не минуло й години, як перша миша висунулася з дірки і потрапила до моїх пазурів. За десять хвилин з’явилася друга, ще за п’ять — третя, а за одну хвилину — четверта. Я посидів ще трохи, але більше мишей не появлялося. Тоді я склав їх трупи рядочком, а сам пішов у кухню і поснідав рибою, яку мені залишили директор і професор.
Все-таки, яке приємне заняття — мисливство! Я давно не відчував такої насолоди, як сьогодні, впіймавши цих чотирьох шкідників.
Вислизнувши через вікно, я зліз на дах. Звідси видно було ставки, людей, що ловили рибу, "живорибну" автомашину. На другому боці даху я зустрів знайомого котика і, сказавши, щоб він оголосив усім про мою сьогоднішню лекцію, зстрибнув на землю і пішов оглянути двір.
Я побачив Ракшин волок, що сушився біля комори, і задоволено посміхнувся. Потім зайшов до комори і страшенно здивувався — звідусіль ішов густий запах мишей. Що ж роблять місцеві коти, яких тут не менше десятка?!
Присівши на хвилину серед комори, я зразу ж помітив мишу і вмить схопив її. От побачив би мене Письменник! Скільки клепав він на мене, що я ледар!
Наполювавшися донесхочу, я вийшов надвір і зустрівся з своїм ворогом. З брезентовою торбиною через плече він простував до лабораторії. Морда була в нього заспана, але задоволена.
"Мерзотник! — подумав я.— Користуєшся чужим подвигом!"
Раптом я помітив, що в торбині щось ворушиться. Природна цікавість і свідомість того, що не слід спускати очей з цього злочинця, примусили мене піти за ним до лабораторії.
Довготелеса лаборантка заглядала в мікроскоп, коли Пуголовиця ввійшов до приміщення.
— Ось вам на аналіз,— промовив він і почав виймати з торби хворих коропів. Це було жахливе видовище — спотворені виразками, пухлі, поточені паразитами, вони викликали в мене огиду. Враження посилювалося ще й тим, що я допіру добре поснідав, а в коморі, знехтувавши страхом перед туляремією, з’їв пару молодих мишенят.— Отаке робить хвороба! — сказав Пуголовиця.
— Просто жах! — підтримала його лаборантка.— Оця краснуха поперек усього організму мені стає!
Пуголовиця поклав хвору рибу у ванночку, потім допитливо глянув на лаборантку і витяг пару здорових трикілограмових коропів:
— А оце вам, Аделаїдо Семенівно, від мене.
— О, дякую! — сказала вони басом і смикнула бровами.— Хоч я не маю тенденції приймати подарунки, але це з вашого боку дуже люб’язно.
— Будь ласка! Рибалки ж там варять юшку, а хіба можна рівняти вашу роботу до їхньої? Я ж знаю! В інституті служу!
— Спасибі,— подякувала вона,— робота у мене складна, але я не маю тенденції користуватися своїм становищем.
— За тенденцію не знаю, а на мене можете надіятись! Кушайте собі на здоров’ячко.
— Спасибі, спасибі,— знову подякувала лаборантка.
"Люди, люди! — подумав я. зітхнувши.— Хіба ж так можна робити? Аделаїдо, навіщо ти взяла ці два коропи? Хіба ж ти з’їси шість кілограмів риби?!"
— Ви сьогодні відзначились! — басом, але улесливо промовила лаборантка і, кокетуючи, смикнула бровами.— Оцих браконьєрів я просто вбивала б!
— А ти сама хіба не браконьєр, коли береш крадену рибу? — кинув я з сарказмом.
— Убивати таких гадів було б найвірніше! — відповів Пуголовиця і навіть не почервонів.— Сьогодні знову вартувати…
"Еге! — сказав я собі.— Доведеться і мені не спати".
Пуголовиця вийшов, а я залишився подивитися, що робитиме лаборантка.
Думаєте, вона кинулась до хворої риба, кинулась робити аналізи? Аякже! Ні, вона запакувала одного здорового коропа в папір і поклала в холодильник, а другого почистила, покраяла на шматочки і поставила смажитись на електричну пічку.
"Боже! — подумав я.— Скільки ворогів у риби! Пошесні мікроба, воші, п’явки, браконьєри і навіть ті, хто покликаний її розводити і охороняти!"
Сумний, з важким тягарем на душі, я вийшов з приміщення і біля дверей зустрів котика.
— Я все зробив,— повідомив він.— Вас чекають за коморою.
— Чудово! — відповів я, і ми побігли на збори.
Я виступаю як лектор. Релігійний кіт
Аудиторія зібралася досить солідна — не менше як півтора десятка котів і кішок, не рахуючи кошенят. Як і належить лектору, я спочатку глибокодумно помовчав, уважно оглядаючи присутніх. Я зразу ж звернув увагу на двох котів: один, з яким я вже якось зустрічався на даху,— старий, товстий, з жовтим, недовірливим поглядом, зиркав на мене явно вороже; другий — теж товстий і теж немолодий, але, на противагу першому, якийсь улесливий; дивився він на мене підкреслено байдуже, зате, коли переводив очі на свого сусіду — старого кота, погляд його враз ставав таким солодким, що аж нудило.
На обличчях молодого покоління і жінок я читав захват. І це не дивно: коли вони бачили у себе лектора та ще з таким розкішним хвостом і з такою пухнастою шерстю? До того ж серед усіх присутніх я був єдиний чорний кіт. Я ще раз окинув оком аудиторію і помітив худе, з закислими очима кошеня, яке, проте, дивилося на мене скептично. Підборіддя в кошеняти було вимазане в сажу, а вуса підстрижені. Котик, що сповіщав про мою лекцію, помітивши, на кого я дивлюся, весело підморгнув мені і шепнув на вухо:
— Це наш стиляга!
Я стримав усмішку і почав:
— Тема моєї лекції вам відома. Ви живете в родинах, де є малі діти, яким розповідають казки. Отже, ви знаєте художні твори з героями-котами. Я глибоко поважаю людей, але не буду брати приклад з людей-лекторів, які в своїх лекціях люблять переказувати те, що всім відомо.
Аудиторією пройшов схвальний гуркіт. Лише старий кіт глянув на мене із зненавистю, а його товстий приятель зазирнув йому в вічі з явною підтримкою.
— 3 поваги до вас я не говоритиму про ті твори, яких ви не читали. З поваги до себе я не говоритиму про ті твори, яких я не читав.
У відповідь пролунали сміх і аплодисменти, а старий кіт ще більша спохмурнів.
— Друзі! — провадив я з піднесенням.— Критик повинен дати принципіальну оцінку твору і розтлумачити значення художніх образів, розкрити все їх багатство, всю їх глибину, весь їх пафос. В чому ж пафос кота з твору "Кіт у чоботях"? В тому, що кіт виступає тут як позитивний тип. Виступає як кіт, достойний наслідування! Казку створили люди. Звідси логічно випливає, що людина любить і поважає котів. "Кіт у чоботях" — твір французький. А візьміть ви російську казку про "Кота і півня", де головний герой твору Котофій Котофійович не лише врятовує од смерті дурного півня, а й носить дідові на роботу сніданок і обід! Це кіт-трудівник! І так скрізь! В усіх творах!
Я зробив паузу.
— А "Кіт-злодюга" Паустовського? — почувся іронічний голос улесливого кота.— Хіба в цьому оповіданні письменник не спотворив образ радянського кота? Чого ж ви про це нічого не кажете?
Всі притихли, молодь запитливо поглядала на мене, чекаючи, що я скажу.
— А як на вашу думку? Спотворив чи не спотворив? — спитав я в свою чергу.
Дехто хихикнув. Улесливий глянув на того, що сміявся, потім на мене і, не зрозумівши підступності, самовпевнено промовив:
— А як же ще можна кваліфікувати твір, коли кота змальовують злодюгою? Це спотворення! Я особисто так вважаю.
— Ах, особисто?..— промовив я, не приховуючи глузування.— А ви особисто читали це оповідання?
Він зніяковів, а знайомий сіренький котик аж затанцював від задоволення, потім підвівся і, захлинаючись від хвилювання, промовив:
— У цьому оповіданні письменник описує, як кіт-злодюга став чесним котом, котом-трудівником.
По аудиторії пройшов смішок, і я, бачачи, що всі зрозуміли, що за тип цей улесливий кіт, добив його однією фразою.
(Продовження на наступній сторінці)