«Не рано!» Іван Багмут

Читати онлайн оповідання Івана Багмута «Не рано!»

A- A+ A A1 A2 A3

З усього села в середніх школах вчилося шестеро, а з цих шести в гімназії вчився єдиний Юрко. І хоч у своєму класі, де з сорока учнів тридцять п'ять були діти поміщиків або міської буржуазії, Юркові весь час давали відчути його соціальний стан, тут, у своєму селі, серед селянських дітей, він був учнем привілейованого учбового закладу.

— А за що? — спитав він.

— Спитай їх,— і Трохим кивнув на ганок.

Звідти сходив молодий, років двадцяти п'яти, офіцер в чині хорунжого, в сивій смушевій шапці з довгим синім шликом, з шаблею біля пояса. Помахуючи стеком, він наблизився до сходу і сердито крикнув:

— Чому так довго збираються? Я призначив сход на десять годин, а зараз половина одинадцятої!

До нього підбіг волосний писар і злякано щось промовив.

— Вистроїти в два ряди! — наказав гетьманець, і натовп почав лаштуватися, розтягаючись у довгу стрічку.

— Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий.

— Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей на сход,— з переляку приставивши руку до непокритої голови, відповів писар.

— Ти! Руку до пустої голови не прикладають! Де староста, питаю?

Писар розгублено мовчав і тільки блимав очима. Хорунжий повернувся до сходу.

— Ей, ви! Вівці! — гаркнув він.— Я що сказав? Швидко, в два ряди!

В цю мить з'явився волосний староста — середняк, літній чоловік, з коротко підстриженим сивим волоссям і правильними рисами обличчя. Він часто читав у церкві апостола, і Юрко уявляв апостолів схожими на цього селянина. Старосту шанували на селі, а обрали його на цю посаду тепер, за гетьманської влади, як людину до політики байдужу, що, на думку виборців, гарантувало йому особисту безпеку в сьогоднішній гострій політичній боротьбі.

— Де мужики? На яку годину я призначив сход? — вигукнув офіцер назустріч старості.— Хіба це сход? Тисяча дворів, а зібралося триста чоловік?

Спітнілий від швидкої ходи староста спинився перед офіцером.

— Сам оббіг дві вулиці,— захекавшись, повідомив староста.— Нікого нема дома...

— Нікого нема дома...— перекривив старого хорунжий і раптом змахнув стеком і вдарив старосту по сивій голові.— А руки! Руки як держиш! — і, продовжуючи стукати старого стеком по голові, приказував у такт ударам: — По швах! По швах! По швах!

Селяни завмерли, спостерігаючи небачену образу старому чоловікові.

Хорунжий повернувся до німецького офіцера. Враз прозвучала команда німецькою мовою, і карний загін, брязкаючи зброєю, вишикувався навскоси від селян.

Гетьманець вихопив шаблю з піхов і змахнув блискучим клинком у повітрі. Настала така тиша, що стало чутно цвірінчання горобців на кленах за церковною оградою.

— Духівництво, інтелігенція і землевласники, прошу вийти,— звернувся він до сходу і показав рукою на паркан біля волосного правління, куди належало вийти.

Відділилися від сходу і поважно покрокували два попи, Гелда, ще чотири куркулі, вчитель, призначений на посаду вже після встановлення гетьманської влади, почтмейстер, колишній урядник, який, очевидно, вважав себе інтелігентом, бо ні до духівництва, ні до землевласників не належав...

Юрко стривожився. Чи виходити йому? Батько — вчитель, отже, інтелігент, сам Юрко має вже освіту вищу за батькову... Що робити? Вагаючись, він спостерігав невеличку купку, що стояла окремо від сходу в тіні берестків під парканом, і чекав, хто вийде ще. Але Лука Федорович і інші два сільські вчителі, що були присутні, не виходили. І тут Юрко усвідомив, що кинути зараз сход — це не просто вийти з лав, а поставити себе окремо від селян, коли не проти.

Гелда, усміхаючись, щось говорив до попа, але решта куркулів почувала себе ніяково, як і почтмейстер, що весь час оглядався на всі боки, наче питався: "Куди я потрапив?"

Гетьманець знову змахнув шаблею, і клинок зловісно заблищав на сонці.

— Хто ви? — вигукнув хорунжий до сходу.

Люди мовчали.

— Хто ви, я вас питаю?..— і він, як батогом в обличчя, обпік збори брудною лайкою.

Сход закам'янів від нечуваного неподобства. Це було однаково, коли б хто вилаявся отак в хаті при матері і при дітях.

Огидна, брудна лайка прилюдно, на зборах злякала Юрка. Йому враз стало тоскно, він увесь внутрішньо знітився і тепер щиро пошкодував, що не послухався матері.

— Ми чесні люди,— почувся чийсь несміливий голос.

— Ви чесні? Га-га-га...— зареготав хорунжий.— Ви чесні, як...— і він додав брудне порівняння.— Ви люди? Ні, ви— вівці! Ви думали — скинули царя, і він уже не повернеться? Вівці! Думали — забрали панську землю, і нічого вам за це не буде? Вівці ви! Ви думали — обрали раду депутатів і це буде навічно? Ні-і-і...— і він підкріпив своє твердження брудною лайкою.— Гетьман вам покаже! Все повернете! І землю, і худобу, і реманент, і роялі, і останню трісочку з панської економії. Все! А нічим буде повертати, шкуру здеру! Шку-у-у-ру-у-у!..— Він оскаженів і, рубаючи повітря блискотливою шаблею, повторював: — Шку-у-ррру-у-у!.. Шку-у-уррру-уу!..

Він витяг з кишені аркушик паперу, глянув у нього і гаркнув:

— Іван Жигилій! Виходь!

В лавах селян ніхто не поворухнувся.

— Виходь! — заревів гетьманець.— Боїшся?..— і він додав матюка.

Хтось промовив, нарешті:

— Його нема. На ярмарок поїхав...

— Нема-а-а? — зовсім ошаленів хорунжий, хоч повинен був би сподіватися, що голова волосної Ради депутатів не такий наївний, щоб приходити на цей сход.— Семен Задоя! Виходь!

Настала коротка пауза, і знову пролунав несміливий голос:

— На ярмарок поїхав...

— А! На ярмарок! Я вам покажу ярмарок! — і після рясної лайки хорунжий назвав третє прізвище.

— На ярмарок поїхав,— пролунало вже сміливіше.

Гетьманець називав прізвища, а у відповідь йому лунало

одноманітне:

— На ярмарку...

— На ярмарку...

Все це набирало трохи кумедного відтінку, і та тривожна напруженість, що опанувала було сход, спала. Юрко зітхнув вільніше. До того ж його батька не викликав гетьманець. Отже, і для нього, і для його батька небезпеки немає ніякої. Справді, при чому батько, коли народ виявив йому довір'я, обравши заступником голови волосної Ради? Та й не робив батько нічого такого, за що доводилось би відповідати. Він тільки виступав на мітингах і доводив, що революція — це справедлива справа, що Рада депутатів — це справді народна влада, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, що за революцію віддали своє життя кращі сини народу... Але це ж дійсно так і є!

Список кінчався, бо хорунжий поклав папірця до кишені.

— Дракавиченко Петро! Виходь! — назвав останнє прізвище гетьманець, і враз веселий гамір, що ним супроводжувалась кожна відповідь на виклик хорунжого, стих.

Дракавиченко, блідий, зовсім отверезілий, вийшов з рядів.

— Я не член комітету,— промовив він розгублено.

Юрко глянув на купку, де стояв Гелда, і побачив задоволене обличчя куркуля.

— Панську землю брав? — заволав гетьманець.

— Усі брали, то й я брав...

— Усі? Так от зараз дамо тобі, а тоді й усім,— зареготав хорунжий і кивнув німецькому офіцерові.

Пролунала команда, і солдати, клацнувши гвинтівками, взяли наперевіс. Сход завмер. Юрко знову почув, як цвірінчать горобці в церковній ограді. "Розстрілюватимуть",— подумав він, і йому стало моторошно. Пополотнілий Дракавиченко стояв похнюпившись.

Знову прозвучали німецькі слова, чотири солдати відділилися від строю і підійшли до Дракавиченка. Два німці повалили його на землю і, сівши — один на плечі, а другий — на ноги, спустили Дракавиченку штани. Два інших солдати вийняли з гвинтівок шомполи.

— Сто шомполів! — гукнув гетьманець.

— Гундерт! — повторив німецький офіцер, і солдати почали екзекуцію.

Той, що сидів на плечах, рахував удари. В цілковитій тиші чулося:

— Айн!.. Цвай!.. Драй!..

Юрко чув про кару шомполами, різками, але ніколи не бачив цього і тепер злякано дивився, як били людину.

Скоро під шомполами показалася кров, і гетьманець зовсім озвірів:

— Дужче! Дужче! — ревів він, і солдати з німецькою покорою начальству вкладали в удари всю свою силу.

Юрко глянув у бік карного загону і серед безликої солдатської маси знайшов німця-фейєрверкера. Він похмуро дивився в землю.

Кров бризкала на траву, але Дракавиченко навіть не стогнав. Нарешті, знущання кінчилось, і побитий важко підвівся. Тремтячими руками він почав застібати штани, потім, хилитаючись, не підводячи на людей погляду, попрямував до гурту.

— Значить, усі комітетники на ярмарку? — саркастично спитав хорунжий і, витримавши паузу, повернувся назад і крикнув: — Ведіть!

Німецький офіцер повторив його слова німецькою мовою, і два солдати вивели з приміщення волосного правління чоловіка із зв'язаними руками.

Сход охнув. Юрко відчув, як усе всередині у нього обірвалось. Вели його батька.

(Продовження на наступній сторінці)