— Хак-хак — гукнув провідник, і собаки дружно рвонули вперед.
Зубові ніколи не доводилось їздити на собаках, і він був дуже задоволений, побачивши, як швидко мчить нарта. Але не пройшло і п'яти хвилин, як сталася перша затримка. Далі пішло ще гірше. Через кожні п'ять-сім хвилин спинився то один, то другий собака, і Зуб став нервуватися.
— Нічого, — заспокоїв його червоноармієць, що їхав за каюра, — це так завжди зранку. Далі піде краще.
Дійсно, через годину собаки бігли рівно, вже не спиняючись. Але їхати було важко. Нарти часто чіплялися за пеньки, що виглядали з-під неглибокого снігу, гальмували свій біг на каміннях, застрявали на купинах. Весь час лунали вигуки каюрів:
— Поть-поть-поть!1 Хук-хук-хук!2 Червоноармієць щохвилини зстрибував з нарти і допомагав собакам, підтягаючи нарту руками.
На кінець другої години собаки помітно стомилися. Вони йшли, опустивши хвости, часто оглядалися назад, не слухалися команди "вперед".
— Варити! — гукнув каюр з передньої нарти.
Зуб здивувався, що собаки, почувши цей вигуки враз кинулися вперед і хвилин десять бігли, ніби не почуваючи ніякої втоми.
— Що значить "варити"? — спитав він.
— Варити чай. Ми будемо варити чай, а собаки в цей час відпочинуть. От вони і повеселішали.
— Варити!-—знову гукнув каюр, коли собаки притишили біг.
Нарта понеслася вперед, але вже через п'ять хвилин вона знову ледве сунулась.
— Справді час варити, — сказав каюр, і обидві нарти спинилися.
Собаки вмить полягали на снігу, а пасажири, поперекидавши нарти на бік, щоб собаки не втекли, швидко розвели вогнище і повісили над ним чайник з водою. Не минуло і півгодини, як подорожні почаювали і поїхали далі.
До вечора варили чай ще чотири рази і, тільки коли зовсім стемніло, стали на ночівлю. Кожній собаці кинули по одній рибині і по шматку тюленячого жиру. Зголоднілі за день, собаки вмить знищили їжу і, впевнившись, що не одержать більше нічого, полягали на снігу, повтикавши носи у хвости.
1 Поть-поть — команда "праворуч".
2Хук-хук — команда "ліворуч". Керують собаками без віжок, тільки самими вигуками.
Подорожні розвели вогнище, і запашний дим від кедрових дров послався над долиною. Десь ліворуч глухо гримів морський прибій. Миготливе світло то падало на скелі, то раптом виривало з темряви кущ кедрівника з чорним стовбуром і зеленими гілками, ледве прикритими снігом.
— Мало проїхали, — сказав Петров, подивившись на карту і приблизно визначивши місце, де вони спинилися, — не більш як шістдесят кілометрів.
— Шлях важкий, — промовив червоноармієць. Провідник мовчав і задумливо дивився в огонь.
— Чого такий сумний? — ляснув його по плечу Петров.
Чава Дойда швидко зиркнув на уповноваженого і опустив очі.
— Не вийшло б халепи з перекладачем,— ні до кого не звертаючись, сказав Зуб і став готуватися до спання.
Експедиція вирішила не брати з собою перекладача, бо, за цілком певними даними райвиконкому, на Балигакчан покочував старий Чакар Дулган—людина цілком надійна політично і досить кваліфікована як перекладач.
— Ну що ж? Будемо спати? — сказав Петров і, не почувши ні від кого відповіді, став розкладати спальний мішок.
Мороз був невеликий, погода — невітряна, і мандрівники, не ставлячи намету, повкладалися у своїх спальних мішках просто на снігу.
Поволі загасло багаття і незабаром перетворилося на чорну купу попелу.
Все затихло, і тільки від моря долітав глухий грім прибою.
ЧАВА ВИКОНУЄ НАКАЗ
Ранком, коли подорожні прокинулись, провідник уже розвів вогнище і приготував чай. Але все ж вилазити т теплого мішка на холод було неприємно.
Нашвидку поснідавши, мандрівники запакували речі і ув'язали їх на нартах.
А годувати собак? — спитав Зуб.
Ха-ха-ха! — зареготав Петров. — Вас, товаришу
;іуб, аж ніяк не можна обвинуватити в знанні собачого транспорту.
— їм цілий день тягти нарти! — щиро здивувався Зуб.
— Собак годують раз на день, і тільки ввечері. Нагодуйте їх зараз, і вони ляжуть спочивати. Ні, товаришу Зуб, хай вони день попрацюють, а ввечері знову одержать свою порцію.
— Хак-хак! — гукнули каюри, і собаки, враз схопившися на ноги, дружно рвонули вперед.
Провідник вів передню нарту. Він їхав угору по річці, потім завертав на бокову притоку, проходив через невеликий перевал на другу річку, їхав нею вниз майже до моря, знову повертав на бокову притоку, другою річкою підіймався вгору від моря і так без кінця. Собаки страшенно втомлювались. Доки варили чай, Петров розглядав карту, але нічого не міг зрозуміти. Надто вже кружляв шлях.
— Мене починають турбувати наші темпи, — говорив він на другій ночівлі. — До Балигакчану по добрій дорозі півтори доби їзди, а ми проїхали два дні, і перевалом ще й не пахне. Я не певен, що ми їдемо найкоротшим шляхом.
Зуб і Петров поглядали на провідника; він сидів задумавшись, втопивши погляд у вогонь.
На третій день підозра, що провідник навмисно заплутує шлях, перетворилася на впевненість. Нарти вийшли до самих верховин річки, але стрімкі скелі не дозволили перевалити на той бік гірського пасма. Петров на мигах загрожував Чаві, та той тільки винувато кліпав очима і бурмотів незрозумілі слова.
Четвертий день увесь пішов на те, щоб вибратися з цієї річки і переїхати на другу. Харчів для собак. залишалося на два дні. Коли через два дні експедиція не зустріне кочівників, а зустріти їх можна тільки по той бік перевалу, собаки залишаться без їжі, і доведеться повертати назад.
Ввечері Петров відкликав Зуба вбік і сказав:
— Наскільки я розуміюсь у справах, ми повинні повертати додому.
— Як? — злякано промовив Зуб. — Чому?
— Чому? Провідник навмисно плутає. Хіба ви не помічаєте?
Ллє ми вже глибоко в горах, нехай ми ще раз-двічі тикнемося в непрохідні скелі, та, зрештою ж, потрапимо на перевал.
Петров подивився у вічі Зубові:
— Що провідник не хоче провести нас до перевалу, це я зрозумів ще два дні тому. І зараз я не повертаю назад тільки тому, що хочу дістати більш певні докази про причетність провідника до таємної організації, яка безперечно існує в горах.
— Але я певен, що ми незабаром зустрінемо орочів, — з запалом відповів Зуб. — Я вірю, що все буде гаразд. }
Петров сумно посміхнувся і похитав головою:
— Гаразд не може бути. Коли нас водять манівцями уже з райцентра, то що ж буде далі? Коли хтось у горах сподівався, що ми поїдемо туди і приготував нам такого провідника, то невже ви думаєте, що в себе на місці він не приготувався нас зустрінути? А ми не в повнім озброєнні.
— Треба було взяти кулемет? — спитав Зуб.
— Ні, не вгадали. Я не про ту зброю кажу. Найгостріша наша зброя — слово! А ми — німі. Що ми зможемо зробити там, не маючи перекладача?
" — Але ж він там є.
— Поки що ми бачимо, що в нас є "провідник", — іронічно усміхнувся Петров. — Боюсь, перекладача на Балигакчані ми не побачимо.
Зуб незрозуміло дивився на уповноваженого.
— Невже вам не ясно? Дати нам свого провідника було складніше, ніж загнати куди-небудь подалі від табуна нашого перекладача. А куркуль знає, що найнебезпечніше для нього, — коли ми розкажемо наймитам і біднякам правду про радянську владу і радянську політику.
Зуб не міг не погодитися у душі з Петровим, але він був так недалеко від Юри... Він стояв смутний, не в силі заперечити доводи уповноваженого. Петров зрозумів його:
— Ну, добре! Поїдемо до Балигакчану. Мені тепер уже просто цікаво, як поводитиметься провідник...
Рантом Зуб згадав про свою першу зустріч з Чавою на радіостанції.
Між іншим, — сказав він Петрову, — мене неприємно вразила така подробиця: коли я несподівано ввійшов до приміщення радіостанції, мені здалося, що провідник про щось шепотівся з Мукашовим і що вони обидва злякалися, побачивши мене. Петров ураз насторожився:
— Чому ж ви мені про це не сказали тоді?
— Я якось не надав цьому значення.
— З Мукашовим... — роздумливо промовив Петров.— Це цікаво... Це дуже цікаво...
Надвечір п'ятого дня несподівано зламалася одна нарта. Щоб полагодити її, довелось спинитися на ночівлю раніш, ніж звичайно. Провідник порозпускав ремінці, якими були зв'язані окремі частини цих камчатських саночок, і, аж поки всі не полягали спати, щось стругав, приміряв, лагодив.
Ранком Зуб розбудив Петрова.
— Дивіться, — сказав він, показуючи на зруйновану парту.
Петров глянув на провідника суворим, запитливим поглядом. Той безпорадно розводив руками — мовляв, нічого не вдієш.
— А візьміться ви до цієї справи, — наказав Петров червоноармійцю.
Червоноармієць передивився частини розібраних санок і безнадійно похитав головою:
— Не знаю, чи можна було вчора полагодити, але зараз цю нарту доведеться покинути.
— Перекладайте всі речі на одну нарту, — суворо наказав Петров. —• Перепрягайте всіх собак в одну нарту. Готуйте лижі. Цією річкою ми дістанемося до перевалу.
Зуб здивовано глянув на Петрова.
(Продовження на наступній сторінці)