Вода почала прибувати тепер дуже швидко, і Панькові довелось вискочити з криниці. Вчитель і хлопці замріяно дивилися, як копанка наповнюється водою.
ВАГОНЕТКИ ПІШЛИ!
Сонце підіймалося все вище й вище. Стало так жарко, що піонери пороздягалися і працювали вже в самих трусах. Але робота від спеки аж ніяк не притишувалась. Хлопці й дівчатка наполегливо зрізали дернину і таки закінчили цю роботу до обідньої перерви.
Коли пролунав сигнал на обід, копачі побігли не до бочки, а до криниці. Дід уже набрав з неї не раз води, І всім було цікаво побачити новий колодязь.
Панько добіг перший. Копанка була майже вщерть повна прозорої води. Хлопець зачерпнув цеберку і спробував свіженької.
— Солодка! — сказав він.
Насправді вода була зовсім не солодка, але дід Книш завжди так казав, коли хотів похвалити воду, і Панько тут просто змавпував.
Піонери пили воду і хвалили теж:
— Добра, аж солодка! За хвилину біля криниці зібрався цілий натовп. Кожному цікаво було заглянути в копанку, подивитися, звідки набирають такої холодної смачної води. Панько ледве виліз з цієї галасливої юрби, що оточила криницю. Він думав вмитися тут біля криниці, та де там… Коли всі почнуть умиватися, то тут таке багно буде, що й не виберешся.
— Хлопці! — крикнув Панько, хоч мав на увазі не тільки хлопців, а й Дівчаток. — Хлопці з загону номер три! Давайте свою криницю викопаємо, для свого загону! Я знаю, як шукати воду.
— Давайте! — підтримали його піонери. — Пообідаємо і давайте!
Після обіду всі побігли спочатку до вузькоколійки, щоб надивитися на неї досхочу, а потім згадали про криницю і, взявши лопати, з галасом і сміхом посунули за Паньком.
— Треба, щоб трава була дуже зелена, — казав Панько товаришам, оглядаючи то одне, то інше місце.
Покружлявши по балці, він, нарешті, спинився.
— Отут! — сказав він і копнув землю.
Грунт справді був вологий. Він копнув удруге і побачив великого черв’яка, що звивався, перерізаний надвоє. Панько обережно взяв обидві половинки і сховав у коробочок з-під сірників.
— О, Панько вже збирається вудити рибу! — засміявся Микола Кваша. — Підожди, ще ставка немає!
— Навіщо тобі черв’як? — запитало ще кілька голосів.
— Смажитиму, — пожартував Панько і поклав ще двох у коробочок.
— Справді смажитимеш? — здивувався Микола. — А потім?
— Невже не догадався? — відповів запитанням Панько, і всі замовкли, удавши, що догадалися.
За хвилину бризнув струм.
— Копайте! Копайте! — крикнув Панько і вскочив у копанку. — Копайте, аж поки вода не заллє яму!
Піонери встигли викинути кілька десятків лопат ґрунту, але тепер вода пішла з кількох місць і так потужно, що копачі повистрибували з ями мокрі.
Аргунь не спускала зачудованого погляду з води, що, вируючи, швидко наповнила копанку до країв. Інші піонери теж притихли, спостерігаючи, як з землі б’є вода. Хвилину всі стояли мовчки, потім враз кинулись по відра, та скільки не вичерпували, вода вже не спадала.
— От б’є! — в захопленні промовив хтось з копачів.
В цей час почувся сигнал горніста, і піонери повернулися до греблі.
Коли всі зібралися, Степан Юрійович розповів про порядок роботи:
— Комсомольці накидатимуть грунт у вагонетки, а піонери будуть розрівнювати і трамбувати землю. Комсомольська бригада буде також лаштувати і пересовувати рейки вузькоколійки на нові місця. Чи не буде заперечень проти такого порядку роботи?
— Степане Юрійовичу, дозвольте і піонерам хоч трішки покидати землі у вагонетки… — пролунав голос Панька.
— Добре, — погодився вожатий. — Завтра, коли робота вагонеток буде перевірена, і піонерів поставимо до цієї роботи.
Заграла труба, І загони стали на місця. Вгорі, де були вагонетки, задзвеніли лопати, полетіло груддя жовтої глини.
Внизу, на греблі, піонери з лопатами і трамбовками в руках чекали першого ґрунту.
— Готово! — крикнули з гори.
— Обережно! Геть з рейок! — крикнув майстер, і вагонетки на гальмах потихеньку стали з’їжджати вниз.
— Їдуть! — пролунав стоголосий вигук.
Далі майстер розгальмував, і маленький поїзд з шести вагонеток набрав швидкості і прийшов аж до протилежного краю греблі. Майстер відкрив клямки і легко перекинув спершу одну, а потім і всі вагонетки. Ґрунт висипався, і піонери взялися розгрібати його і трамбувати.
Трамбувальників було таки багатенько і тому, хоч комсомольці і не барилися з доставкою ґрунту, доводилось кожного разу чекати нової порції глини. Спочатку на це ніхто не звертав уваги, дуже вже було цікаво дивитися, як з’їжджають з гори вагонетки, як вони перекидаються, а особливо було цікаво підпихати їх, коли комсомольці тягли їх на гору.
Та через годину цікавість новини поволі зникла, і піонери почали вже нудитися. Микола довго і байдуже дивився на трамбувальників, мляво втоптуючи грунт босими ногами, а потім очі його раптом заблищали, і він бігом метнувся до Панька.
— Знаєш, що я надумав? — захлинаючись, заговорив він. — Давай, викопаємо ще одну криницю! А потім ще й ще! Щоб кожній ланці була своя криниця! Ходімо зараз шукати місця!
Панько дивився на Миколу чужими очима.
— Не хочеш? — здивувався Микола. — Без тебе обійдемось.
— А хто ж тут працюватиме? — стримуючи злість, що закипала, промовив Панько.
— Степан Юрійович не побачить, — вирішив переконати Панька Микола. — А працювати є кому і без нас. Дивись, скільки народу!
— Отакий ти піонер! — похитав головою Панько. — А я не для Степана Юрійовича, а для себе працюю.
В цю мить підійшла вагонетка з ґрунтом, і Панько кинувся розрівнювати глину, а коли закінчив роботу, Миколи вже не було біля нього.
"Степан Юрійович не побачить…" — перекривив він у думці Миколу.
Поїзди з ґрунтом ішли один за одним, і Панько, захоплений працею, забув про розмову з Миколою. Тільки через годину чи може через дві, озирнувшись випадково на балку, він побачив вдалині трьох хлопців, що копали яму. Було ясно, що це Микола, знайшовши собі товаришів, копає криницю і що місце для криниці вибрав він правильно, бо незабаром всі троє повискакували з ями і дивилися в неї, мабуть, спостерігаючи, як б’є вода.
Якийсь час Панько боровся з бажанням негайно піти до Степана Юрійовича і показати йому, як піонер Микола Кваша "працює" на будівництві піонерського ставка.
"А що ж робити з таким! — кипіло у нього в серці.— Бити! Тільки бити таких!" — вирішив він і не пішов до Степана Юрійовича.
Надвечір, коли робота на греблі закінчувалась, повернувся Микола. Радісно збуджений, він підбіг до Панька і, як завжди захлинаючись, заговорив:
— Ой, Панько! Ми викопали аж дві криниці! Вода так і б’є! Знаєш, що я надумав? Давай утворимо організацію "Шукачі води"! Ти розумієш? — він не помічав сердитого погляду Панька І продовжував сікти: — Розумієш, "Шукачі води"! Ми обійдемо не тільки нашу балку, а й туди далі, і будемо скрізь шукати воду. Понакопуємо криниць! Цікаво? Правда? Наша організація буде таємна! Згоден? "Шукачі води"!
І може тому, що Панька вабило і шукання води і копання криниць, він, вислухавши Миколу, сказав якомога спокійніше і якомога уїдливіше:
— А може, ти утвориш організацію дезертирів? І назвеш "Перші дезертири з піонерського ставка"? Га? — і, не стримавши обурення, вигукнув — Геть! Геть, бо вдарю!
Микола, як опечений, відстрибнув метрів на два від Панька, хотів щось сказати, але з переляку тільки перехопив повітря і сховався у натовпі.
Піонери посунули додому. Панько залишився на греблі, з любов’ю оглядаючи перший шар ґрунту, що, міцно втрамбований, невисокою, але помітною приступкою підвищувався на місці майбутньої греблі. В його уяві ця приступка зростала і зростала, перетворювалась на високий вал, що перегороджував балку. Панько нахилився і помацав утрамбовану глину.
Йдучи біля школи, він згадав про черв’яків і, зайшовши до куточка живої природи, віддав їх коропеняті.
— Щодня носитиму йому харчі,— вирішив він, любуючись, як короп пожадливо ковтав гостинець.
ЛАНЬКО ПОЧУВАЄ СЕБЕ ХАЗЯЇНОМ
Коли Панько прийшов додому, мати вже повернулася з роботи.
— Ну, як у вас діла? — поважно промовив Панько, розраховуючи на те, що мати відразу ж спитає його про справи на будівництві ставка.
Але мати не вгадала його потаємної думки і почала розповідати про "Принцесу", про "Красуню", про телят, про пашу. Тільки коли вона сказала, що колодязь на пастівнику ще не викопаний і доводиться далеко ганяти телят до води, Панько її перебив:
— Далеко вода! — сказав він здивовано. — А ми сьогодні викопали аж дві криниці,— і після цього вже не дав матері вимовити й слова, розповідаючи про греблю, про криниці, про вузькоколійку. Він розповідав, перестрибуючи з одного питання на інше, намагаючись сказати про все разом, і мати, слухаючи, лагідно кивала головою йому у відповідь.
— Ти ж стомився, бідолашний, — сказала вона.
— Аж ніяк! І спати не хочеться!
Та після вечері він тільки ліг і враз заснув, як убитий.
(Продовження на наступній сторінці)