«Перекладна українська література» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Перекладна українська література»

A- A+ A A1 A2 A3

З дитинства Антоній не цікавиться "миром". Дитячі ігри його не приваблюють. Зате він ретельно ходить до церкви. Після смерті батьків, увійшовши одного разу до храму, він чує слова, що там читаються: "Якщо хочеш бути досконалим, іди продай майно і гроші роздай жебракам". Так він і робить. Дальше його життя — ряд аскетичних подвигів: піст, умертвіння плоті, життя в дикій пустелі, де потім навколо нього збираються послідовники і засновується монастир. Саме тут і починають його спокушати демони. Спочатку вони намагаються збентежити його різними життєвими спогадами і турботами; далі вони страхають його звуками грому, примарами диких звірів, засліплюють його чудесним світлом, бентежать грою і танками, але святий не піддається. Одного разу демон постукав у ворота монастиря і почав скаржитися Антонію на монахів, які ненавидять його без усякої причини: "Я ж їм нічого не роблю, самі вони себе і один одного бентежать". Антоній змушений був визнати справедливість слів демона. Ставши засновником і главою обителі, Антоній запроваджує в ній суворий чернечий статут, викриває язичників і єретиків, повчає братію, творить чудеса і кінець кінцем помирає, відчуваючи наближення ангелів, що прийшли по його душу.

Крім епізодів із спокусами, житіє бідне на фабульні моменти і становить інтерес, головним чином, для чернечого середовища. В ньому заперечується не тільки сучасний побут, а й усяке мирське піклування про життєві потреби. Це типове житіє аскета, для якого важливі тільки питання морального самовдосконалення, що розуміється як знищення в самому собі всяких бажань і потреб. Читач-мирянин віддавав перевагу перед Антонієм іншим святим, що ближче стояли до мирського життя, брали участь у ньому хоч би своїми чудесами. В народному середовищі набули слави святі, що їх образи якимсь шляхом асоціювалися з образами старих язичницьких богів і напівбогів, утворюючи в результаті нову язичницько-християнську міфологію, розвиткові якої церква не перешкоджала, а з свого боку готова була пристосувати своїх святих до народних навичок і потреб.

Внаслідок так званого двовірства (про яке мова буде далі) "язичницьке", змішуючись з "християнським", фактично взяло гору над ним: населення дохристиянського слов'янського "Олімпа", зрісши в багато разів, зажило з новими прихідцями більш-менш добросусідським життям. Новий релігійний синкретизм утворювався тим легше, що церковна християнська обрядність містила в собі багато магічних елементів, як і обрядність язичницька, а християнські святі поповнили недолік у рядах "вищих богів" і дали імена багатьом безіменним до того часу силам, уособленим в анімістичному світогляді. Святий Ілля-пророк увібрав у себе риси бога-громівника; в образі Івана Купали об'єдналась згадка про Іоанна Хрестителя з образом стародавнього сонячного божества; святий Георгій Побідоносець, на українському грунті в пізніші часи відомий під ім'ям святого Юрія, став покровителем стад і полів, повелителем вовків, начальником весни, можливо, також будучи прямим заступником слов'янського бога Велеса. Окремі представники церкви протестували проти цієї "паганізації" (від латинського paganus — язичницький) християнських святих: "На Георгия мученика празник диаволский на поле изшедших сатані офіру танцами и скоками чинти разоріте", — обурювався наприкінці XVI ст. Іван Вишенський; але старовинні звичаї держалися міцно і були вигідні для самої церкви, яка заохочувала ці, так би мовити, самочинно виниклі культи. Серед інших святих особливо популярний на Україні був святий Микола Мирликійський — "Мирнокиївський", як називає його народна пісня, переусвідомлюючи по-своєму незрозумілу грецьку географічну назву. З його ім'ям зв'язаний цілий ряд українських народних легенд, почасти побудованих на мотивах його житія, почасти заснованих на якихось дохристиянських переказах. Якщо, наприклад, святий Пантелеймон, на прізвище Цілитель, став покровителем народної медицини, святий Воніфатій — спеціалістом по лікуванню пияцтва, то святий Микола відомий як рятівник потопаючих, поручитель у грошових справах, який аж ніяк не відзначається християнською лагідністю. Візантійське житіє святого Миколи вже в XI — XII ст. стало доповнюватися оригінальними розповідями про його чудеса, які він зробив уже в межах Київської Русі.

Один киянин відпустив на волю взятого в полон половця після того, як той поклявся ім'ям святого Миколи, що доставить викуп. Половець гадав, що ікона Миколи, перед якою він поклявся, нічого йому не зробить, якщо він не виконає своєї клятви. Микола тричі з'являється до половця і нагадує про викуп. На третій раз він скидає половця з коня, мучить і б'є його об землю. Наляканий половець вибирається до Києва і на велику втіху киянина вручає йому обіцяний викуп, розповівши про явлення святого Миколи.

Ту саму роль відіграє святий Микола і в фольклорі, як можна бачити з оповідання, записаного І. Манжурою на колишній Катеринославщині.

Один бідний селянин не міг заплатити подать. Його покликали до "збірні", стали бити і, нарешті, прив'язали до стовпа. Знайомий єврей дав йому грошей, взявши з нього перед іконою Миколи клятву, що він їх поверне. Справи селянинові підправились, він розбагатів, але клятви не виконав. І от одного разу в полі його наздогнав фургон, переїхав його, зламав йому саме ту руку, якою він брав у єврея гроші. Видужавши, селянин розкаявся і повернув гроші євреєві.

Наведені оповідання — тільки незначна частина оригінального, писаного і усного, легендарного епосу про святого Миколу, епосу, що виник у Київській Русі і на Україні на основі житійних легенд і ще не досить досліджений літературознавцями і фольклористами. Але житія могли ставати популярними і не лишаючи помітних слідів у фольклорі. Поряд з житіями, пройнятими аскетичними чи строго ортодоксальними тенденціями, до складу тих самих "Четьїх-міней" потрапляли і житія, з офіційного погляду, апокрифічні, "отреченні", або тому, що в них подавались факти, зовсім невідомі канонічним писанням, або тому, що в них, хоч і в приглушеній формі, чулись ноти протесту проти панівних класів. Нерідко своєю формою ці житія далеко відходили від усталеного агіографічного типу житій, проте це не заважало їм сильніше впливати на фантазію і почуття широкого кола читачів. Такими, є, наприклад, багаті на есхатологічні мотиви житія Василія Нового (грецька пам'ятка Х ст.) і Андрія Юродивого (X — XI ст.).

Житіє Василія Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV і наступних століть, але, очевидно, перекладалось раніше. Воно набуло великого поширення, і майже немає жодного великого рукописного збірника, де не було б списку цього житія. Починається воно звичайно: святу людину без роду і племені, бродягу, що видався підозрілим візантійським властям, заарештували, кинули в тюрму і взяли на тортури, але цим не добились від нього потрібних про себе відомостей. Кінець кінцем його випустили. Добродійники дали йому притулок, приставили до нього в служниці бабусю Феодору. Василій живе в столиці разом з гуртком своїх шанувальників, спостерігаючи двірцеві перевороти і чвари, що тут відбуваються. У нього дар провидіння, і на цьому засновані його нечисленні чудеса; загалом він особа загадкова, і про нього самого розповісти майже нічого: його житіє — привід для двох великих додатків, зв'язаних з житієм майже механічно. Ці додатки — розповідь Феодори, що явилася після смерті учневі Василія ченцеві Григорію, про повітряні митарства і видіння самого Григорія npo страшний суд.

Феодора докладно розповідає, що вона почувала під; час смерті. Ангели взяли її душу і повели до бога. По дорозі. душа робить двадцять дві зупинки; саме вони і називаються митарствами. На кожній зупинці демони в образі страшних ефіопів затримують душу і подають їй рахунок її гріхів. Ангели протиставляють йому добрі діла Феодори і заслуги святого Василія; зваживши гріхи й заслуги, відкупляються від злих митарів і йдуть далі.

Інший епізод — видіння Григорія про останні дні і страшний суд: тут — картини пекла і раю, блаженство праведних, муки грішників — образи, що, за літописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира і широко були потім використані церковним живописом. Поряд з апокрифічним "Хожденієм богородиці по мукам" — це ще одна візантійсько-слов'янська паралель до "Комедії" Данте. Основне джерело оповідання — Апокаліпсис і "видіння", а разом з ними — враження від реальної дійсності, реалістичний зміст, прибраний в "ірреалістичну" форму.

Автор, за словами О.М. Веселовського, любовно описує картину суду, "з видимим інтересом стежачи, як спускаються і піднімаються ангели, як сонм за сонмом виступає на сцену, і йдуть ясні юрби від великого града до Едема і від оновленої землі до врат неба. Це великий царський вихід візантійського двору з усіма його церемоніями, перенесений у церковний вжиток і звідти на небо серед сяяння, у славословлення і риторики. Автор, очевидно, пройшов риторичну школу: його ангели літають, як блискавка, як орли і швидколітні яструби, святі — як ясні горлиці... Деякі образи не позбавлені поезії: ангели черпають золотими посудинами від нецьогосвітнього вогню, що росить світлом, і несуть його у високості, на вівтар господа. Поряд з епітетами реального характеру інші позбавлено всякої образності: мислені камені, розумні вертогради".

(Продовження на наступній сторінці)